укотре подумалося, що зміни у ммм… _культурній щільності_ (?), хоч їх, бува, важко помітити, стають все вагомішими…
і так не помічаєш, не помічаєш, а потім рапотом: ой, а що то, а чого так?!

на мене останнім часом подібний ефект справляє Сьогун Клавела (якого я з перервами мучаю ще з лютого)

справа в тому, що Клавел пояснює японську специфіку (від їжі до історичних подій) не через якісь там примітки, а просто у тексті.. ну, тобто, персонажі щось сказали чи зробили, і автор береться розказувати, що до чого… воно корисно, але коли такі ліричні відступи на півсторінки трапляються посередині діалогу – щось не тойво…

ближче до середини книжки пояснень стало менше. і це класно, бо я спіймала себе на тому, що мені багато з них заважали. і лише нещодавно збагнула чому

бо деякі з них вже не конче потрібні. за якихось тридцять з гаком років світ змінився настільки, що нині читачеві з Заходу вже не треба пояснювати про Японію ВСЕ. від того, що таке сусі, до мотивації та технічних особливостей сепуку
сцукоглобалізація ))))