здається, абсолютно несподівано, наново відкриваю для себе Кутзее. Раніше я в нього лише з-під батога навчальної програми з байдужістю прочитала Осінь у Петербурзі

а тут взялася за Елізабет Костелло і дуже вчєпятлілась. бо тримала в руках не такий вже й частий приклад роману, що написаний для розуму, а не для серця чи того місця, яке ліниво фіксує розвиток сюжету. така собі раціональна (в максимально буквальному значенні цього слова :Р) цілком публіцістична, але все ж ніби художня проза. вставляє (хоча, на тому ж Озоні люди плюються зі страшною силою)

а як на мене, враження десь майже таке, як від великих “мозаїчних” есе Фаулза. бо ж цікаво спостерігати за розвитком думки та нанизуванням аргументів розумної людини. навіть якщо тематично чи етично воно й неблизьке.
хіба ж ні?