останнім часом я дивлюся багато фільмів. серед них чималий відсоток фільмів дуже гарних. і серйозне враження найчастіше після себе залишають фільмів важкі…
а ж тут учора вперше за багато-багато місяців фільм штрикнув до сабжевого стану

я не оригіналка – йдеться про Up in the Air. сприймати це кіно можна по-різному (подивилася юзерські трактування – відкрила для сбе багато нового..) я ж протягом усіх майже двох годин розповзалася у різні боки від співчуття до головного героя. в широкому сенсі цього слова. така собі емпатія на межі заздрощів

на (мій) жаль, я з тих людей, що змалку звикли вантажити _наплічники_ до стану _фіг зрушиш_. таке життя, в усіх воно різне. хоча не можу сказати, що не мучить питання: чому…
а вчора майже уві сні повз свідомість проповзла думка: той самий бек може бути нормальною модделлю життя… а може рано чи пізно виявитися банальним якорем, що тримає нас в межах _так треба_

але ж блін. як іноді хочеться взяти й майнути порожнячком у небо…