хто про що, а я знову – про книжки )

останніми роками мене, дитину, що від казок колись одразу перейшла на Дюма та Вальтера Скотта, щиро засмучувала проблемність пошуку історично-авантюрних романів на середньовічному та постсередньовічному матеріалі…
та й загалом – історичних романів. нє, згодом знаходилися непогані варіації на соціально-побутову тему. а ще минулого року в руки потрапила колоритна стилізація під диккенсівське вікторіанство (добре, не під усього Диккенса, радше під Олівера Твіста)… так, це я про Fingersmith Сари Вотерс, яку у нас прилічні люди майже не читають, бо ж лесбійка пише про лесбійок, ач який ужас!..
але якраз з пригодницькими романами було все дуже сумно. бо з ними загалом яка проблєма? на історичному тлі діють та мислять цілком собі сучасні персонажі. тру? нє, не тру! і як таке читати…

аж тут абсолютно випадково, в мене книгообігу мені в руки нарешті потрапило дещо, дуже наближене до моїх вимог. настільки, що дочитувала я із думкою: My precious!

нічого складного чи дуже дивного – Вказівний перст Ієна Пірса.

що ми тут маємо? маємо історичний роман. часи – Реставрація. сцена – Оксфорд. маємо історичний детектив – вбито священника-науковця, повішено дівчину-покоївку – убога сектантка, хто ж за неї вступиться…
і хоча до власне детективної лініє є певні питання, все інше – це свого роду подарунок долі для спраглої специфічного читання душі. в Пірса є всьо: яскраві персонажі, більшість з яких історичні діячі, на перший погляд нормальне вписування сюжету в історичні реалії (хоча не перевіряла), стиль, колорит, політичні інтриги, релігійні інтриги, суперечки між вірою та наукою, екскурси в методи пізнання того часу – ідейний конфлікт між беконіанцями та декартианцями ми з чоловіком потім ще просто так проговорили – цікаво ж…

центральні персонажі хоча б схожі на людей своїє доби. більше того – двоє з чотирьох оповідачів – реальні люди – Джон Волліс, про якого я лише з книжки дізналася (ну погано в мене із історієї точних наук, я ж не сперичаюся :Р), та Ентоні Вуд, про якого я _почула_ краєчком ока з есе Фаулза про Джона Обрі. і більш-менш близька до сучасної мотивація вчинків, мабуть, у Вуда – тай те, можливо, має підкреслити його прогресивність…

фух… сподобалося. хоча не скажу, що читалося просто – великий за обсягом (шістсот сторінок дрібним кеглем) дуже щільний текст з наскоку не візмеш… але це справді було те, що треба.

зі: хоча у відгуках люди більш за все згадують подібність до Еко, мені майже всю дорогу майорив Maggot Фаулза. хоча ступінь занурення в історичне тло, звичайно, різний…

якщо таке ж цікаве – рекомендую. не за сюжет навіть, хоча він там є. за атмосферність