Отак бува: снідаєш за компом безневинним тостом із фіговим джемом (я серйозно – він з інжиру), а френд-стрічка Livelib’у пропонує рецензію на Бог мелочей.

Але ж якраз учора ми довго чаювали під повільні розмови про політеїзм взагалі і деяки особливості релігійно-социальної структури індуїзму конкретно.
І в той момент, коли Льошка мені радив почитати хоча б Ромена Роллана, мій специфічний мозок міркував, чи не перечитати Арундаті Рой. Бо Бога вперше я читала років сім-вісім тому – і, мабуть, бек в голові вже помітно змінився, аби було цікаво взятися знову на не настільки свіжу голову )

Власне, отак воно і є. Я навіть не знаю, звідки вона взялася – ця принципова фіксація на художній літературі, як на найрелевантнішому джерелі (радше) перетравленої інформації. Можливо, від часів не сказати, щоб необмеженого доступу до бібліотек і багаторічного книжкового голодування імені бідних дев’яностих. Тоді кожна книжка, що її вдавалося вполювати, перечитувалася багато разів, а все цікаве з неї відкладалося на горищі (якщо за Шерлоком Холмсом) із ярличком: порівняти-уточнити-перевірити. Зважаючи на те, що через подібне сито перетиралося абсолютно усе, що могла вважати за цікаве мала табула раса із косичками (так, включаючи тонни любовних романів – ашотаке? там – десять-двадцять іспанських слів, тут – ймовірно правдоподібне після тридцятої книжки базове уявлення про моди часів Регентства) – я б метод ефективним не назвала. Хоча… можна списати на “генетичну пам’ять” – предкам, хай не з власної волі, доводилося й золото мити.

У будь-якому разі від часів книжково-голодного дитинства ситуація змінилася кардинально (ага, а ще з’явився інтернет). А фіг – мозок не розуміє. Тому й досі, якщо мені трапляється щось цікаве, то обов’язкова думка: Треба почитати про це книжку – аж ніяк не значить, що я піду шукати науч-поп чи монографію.
Отак і живемо.