Дивно, як іноді теоретичні міркування псуються реальністю.
Я ж бо завжди входила в ті прошарки населення, що були впевнені: нема аж нічого такого в тому, що в школах може не бути уроків російської мови.
ну дик – по-перше, спрацьовувала свята впевненість – кому не треба, тому й не треба, а кому треба – хіба ж важко?
по-друге, серед моїх знайомих ті, хто таки не вчив (невеличкий натовп киян, львів’ян та інших галичан), цілком пристойно говорять та пишуть російською. Бінго! – думала я.
по-третє… ну, треба зважати, що в школі я вчилася у Запоріжжі. У цілком російськомовній школі, де деякі учні намагалися на уроках укрмови відповідати російською (а в універі дехто так всю дорогу робив, щоправда, на парах з літератури, але в будь-якому разі мовна політика запорізьких універів на початку двотисячних – то геть інша тема). Власне під час мого чи Мєлкого навчання російська в нас була ну дуже вже не дискримінованою, тож – див. перше речення – я теоретик )

Отак жила собі спокійно та впевнено. Аж тут протягом останнього місяця мені почали випадково траплятися писання нинішніх школярів, що точно російську не вчили. Иииииии. Здається вони думають, що пишуть російською Ні, я не знаю, що вони собі думають. Але це жах. Ніколи б не подумала, що проблеми російської краятимуть серце, а диви…
Хоча завжди можна послатися на концепт “Російська як іноземна” і заспокоїтися – хто ж не помиляється. Але ж можна хоча б зі звуками-літерами в голові лад навести. Абетки різні – як дивно!
А, схоже, фіг. У тому й відмінність від справді чужих _іноземних_ – там не буде впевненості: та я ж знаю, та що тут такого!
Нє, беру стару думку назад.
І тільки репресії, тільки хардкор