Терапевтичне, коротше кажучи. Коли вже справді не хочеться думати про серйозне, тоді іноді виходить щось аж надто несерйозне.
От мене зрештою прорвало. Півдня капаю слиною на категорично не_мій ляльковий формат – бжд. По-перше, вони мене трохи лякають – але тут треба довго формулювати чому (якщо коротко: такі ляльки іноді здаються завчасною репетицією “андроїд-етики”). По-друге – як барбі-філ я чесно не уявляю, що можна робити із 70-сантиметровою лялькою, яка до того ж коштує під штуку баксів. Нам так не жити, таке всяке – але подивитися на фоточки бува цікаво.
А сьогодні на свіженького іпл-мена дивлюся й дивлюся.
Дивлюся й дивлюся і все – з однією думкою:
ИИИ, у вправного майстра з цього хлопа можна було б такого Оберина намалювати!
(впало й вмерло)
А. Так. House-Martell-Fan and proud of it.
(ожило)
Тим не менш, на Педро Паскаля дивитися цікаво. Я таки з тієї скамійки, яка чекала на четвертий сезон заради дорнійців та тієї сцени, що починається із “Princess Elia was my sister”. Хоча сцена з арбалетом – потужний конкурент…
Vaenn's Bookblog 
без гугла твій пост не зрозуміти, зате тепер знаю, що ці ляльки називаються бжд:)
ПодобаєтьсяПодобається
а дійсно – якось субкультурненько вийшло. чи навіть кроскультурно )))
злегка виправляюся )
БЖД – це отакі специфічно гнучкі і – як на мене – надто людиноподібні (навіть якщо фентезійний образ) ляльки.
а все інше стосується “Ігри престолів” ) причому на межі спойлерів, якщо міряти серіалом, а не книжками )
ПодобаєтьсяПодобається