Через страшенну спеку (так, мої фейсбук-друзі вже в курсі, що 40-градусну межу Запоріжжя вже тойво) усі ці два тижні я просиділа вдома, переважно вибігаючи лиш в поліклініку, крамницю та до бабуні. Але ми з Мєлкім все ж знаходили в собі сили, аби “сходити на Єнота” та пошукати пригод у парку.

Власне у найбільшому парку ЗП ми шукали не пригод. А білок. Чи могла така гризуноманка, як я, оминути увагою найкавайнішу ініціативу міської влади?

(фотки трохи збільшуються)

З цією ідеєю в місті бігали, як з тою торбою, вже давно, ну й нарешті вийшло – війна війною, а уняня за розкладом. Хоча в тутешніх степах білки – не дуже часті гості, в Дубовці їм, принаймні, буде, що їсти.

Пошук білок в картинках – під катом.

Досі головною живою принадою місцевого ЦПКіВ було птаство.

Качки:

та лебеді:

З останніми регулярно щось трапляється (мої казали,що нещодавно одне якийсь собака вбив), але людям вони подобаються, ну й лебеді вже звикли з цього отримувати зиск.

Місця для поклоніння розписані )

Але друзі в пір’ях – то таке, ми шукали друзі в хутрі.

Спочатку знайшли отаких:

Це дегу – далекі родичі нашої Гуськи, їх ще земляними білками іноді звуть. Страшенно стрибучі звіри, а ту бідолашну гілку воно гризло із правдешнім бобрячим завзяттям. “Do want!”, – подумала я, але швидко згадала, що зараз я фанатію за їжачками. Ну й зраджувати білок не годиться, пішли далі.

Знайшли. Білки зараз працюють головним атракціоном парку, бо поки що залишаються у вольєрі. Вольєр загалом нічогенький: місце для пострибати, багатоповерхові “тренажери”, годівнички, будиночки нагорі. Але, як не крути, цим нарваним істотам треба більше місця. І гасають вони так, що важко оком спіймати (без жартів – починає голова крутитися), а напівмильний фотик навіть у спортивному режимі видає купу гарненьких хвостів у розфокусі. Для родинного використання воно няшне, але показувати соромно. Но от хіба що двійко кадрів, на яких хоча б не треба робити позначку “Тут була білка”.

Це дивне створіння тупо стрибало на місці із енергією, з якою наша тварина жує гратки, а піщанки – роблять підкопи у кутках кліток. Абсолютно безглузде заняття, але білці подобається.

Воно ж іноді зупиняється з’їсти яблучко (кадр фіговий, але єдиний, коли вдалося спіймати хрестоматійну позу із дитячих книжок):

До речі, чомусь найкраще позувала якраз оця прибацана білка із напівлисим хвостом. Інші чомусь сором’язливіші. Але направду – просто чи то швидші, чи то менш уважні до вимог публіки.