Називати моє дитинство якось надто “книжково-голодним” несправедливо: батьки робили все можливе й неможливе (як на кінець вісімдесятих та початок дев’яностих) – крім іншого, з шести років привчали мене користуватися бібліотеками ) Та все одне – можливості не відповідали моїм апетитам. Щоправда, потім я ще наздоганяла те, що пройшло повз мене, із Мєлкім. А вже дорослою почала гортати певні пласти дитячої літератури свідомо – просто для самоосвіти (а подеколи – й заради “наглочитання”). Приємно те, що майже ніколи мені не муляє: “Аааааааааа, чому цієї книжки мені не трапилося колись!”. Але й таке буває.

До таких рідкісних випадків однозначно відноситься свіжовидана “Старим Левом” “Мій дідусь був черешнею” Анджели Нанетті, російськомовна версія якої кілька років тому була хітом Лайвліба. Це проста та приємна повість про хлопчика Тоніно, його старших родичів, домашніх тварин, різницю між життям у місті та на селі і велику черешню. А ще – про дорослішання. У тій його частині, що про плинність часу та не-вічність людей.

Навіть не уявляю, як такий текст сприймають (сучасні) діти. Але багато років тому мені він точно б став у пригоді. Один з моїх дідусів помер, коли мені було сім – і це не стало для мене психологічною травмою, від якої мене старанно захищали батьки. Там взагалі була дуже дивна історія, коли мені майже два місяці брехали: “Дідусеві стало трохи зле, нам треба поїхати у село, але нічого страшного…” – хоча (ну так вийшло) розмову про його смерть я почула від старших у ту саму ж ніч і сприйняла це як… належне? Принаймні я знала, що таке смерть (“це коли людина перестає бути _тут_, а її порожнє тіло закопують в землю, бо вона ним вже не користується”), знала, що старші люди помирають, і знала, що смерть – це назавжди. Звідки? Не знаю. Але спроби батьків відкрити мені правду звучали дивно. А мені було ніяково, і я не знала, як пояснити мамі, що я все розумію, мені дуже сумно, я шкодую, що ніколи більше не побачу дідуся, але ж так має бути, правда?

От “Черешня” тоді б дуже допомогла розділити це “має бути”, переконатися у власній адекватності, бо якоїсь миті _моя_ реальність почала конфліктувати з _дорослою_, а це дуже незатишне відчуття. Але тоді цю книжку ще навіть не було написано, то довелося виховувати дорослих самій ) Зараз я розумію, чому саме батьки ходили такими манівцями. А ще починаю заздрити тій собі, якою колись була. Усе ж таки оте дитяче розуміння незворотності і нормальності смерті – дуже цінна штука, яка стрімко спливає із часом. Ну, таке життя. А книжка – дуже хороша: із виразним світом, живими персонажами і просто потрясними ілюстраціями. Трохи погортати – можна тут. “Внутрішнім” дітям – раджу бадьоро, справжнім – на розсуд батьків.