От скільки читаю британку Пенелопу Лайвлі, стільки й дивуюся – як багато всякого можна розповісти про пам’ять. “Місячний тигр“ – про Пам’ять та Історію. “Фотографія“ – про те, як ми пам’ятаємо (чи – власне – не пам’ятаємо) близьких, що пішли з нашого життя. А тепер прочитала “Жаркий сезон“ (у дівоцтві Heat Wave – і воно пасує краще) – про повсякчасне співіснування справжньої реальності та “Яким все було колись”, про одночасне сприйняття багатьох версії людей – “нинішніх” із урахуванням “колишніх”, про не таку вже й лінійну залежність _зараз_ від _колись_. І це було круто )
Сюжетно книжка дуже проста. Кілька родичів пересиджують спекотне літо на селі: немолода літредакторка, її донька – дизайнерка в декреті, зять – зірка научпоп-літератури та онук-тоддлер. Полін повільно редагує книжку про прекрасну даму, лицаря, однорогів та вервольфів, повільно спостерігає за навколишнім життям, повільно згадує подробиці свого нещасливого шлюбу із чоловіком-гульвісою. І не менш повільно починає помічати відголоски поведінки свого колишнього в зятевій, а присмак своїх тодішніх почуттів – у доччиній розгубленості. Естраполяція чи, може, збіг? Полін так не думає.
У невеличку книжку вмістилося дуже багато. Окрім ретельного (та все ж ненав’язливого) розбору роботи механізмів пам’яті, там ще дуже багато про стосунки матерів та доньок, про буття “сіреньких” дружин блискучих чоловіків, про розвеселі моделі “Усі терпіли – терпи й ти”… А ще – про різницю між давнім та сучасним сільським життям. А також – про те, чим відрізняється кантрі-туризм від справжньої “імміграції”. Написано вправно, колізії – якісь аж надто життєві, але беззаперечно радити, мабуть, не можу. Лайвлі, якщо в неї не в’їхати, може здатися нуднуватою. Але мені гарно лягає )
Vaenn's Bookblog 
Цікаво, мені усе повільне (кіно, книги) як правило подобається навіть більше за активно-швидке. Але я читав цей пост одразу після посту про чеську глибинку і воно трохи пересіклось — чогось рішив, шо тут мова теж про чехів. І от коли побачив, шо про умовних англо-саксів, то відчув, шо я подібне б з куди більшою цікавістю почитав про наших, про слов’ян.
До речі, а ти знала, шо в українській мові є своє слово для означення дітей 1,5-4 років? «Малюк». А тодлер же так дико звучить і виглядає українською і взагалі кирилицею… Доречі, це слово українською було б правильніше писати саме «тодлер» — подвійна «д» не вимовляється, отже і на письмі має губитися.
ПодобаєтьсяПодобається
серед західно- та південнослов’янських текстів якось з більшою охотою перекладають щось дуууже проблемне, а більш “звично-життєве” мені трапляється нечасто. хоча, як нарощуватимуть об’єми, то всякого буде (чомусь сходу лише автобіографічна Гретковска згадалася)
я знаю, що є “малюк”. але воно ширше, а “тоддлер” мені подобається якраз в максимально буквальному сенсі – дитина, яка вже ходить, але погано.
(ну люблю я подвоєння, люблю. і коли запозичення не стале, то… дозволюю собі зайве :Р)
ПодобаєтьсяПодобається
Ну, а смисл насичувати мову подвоєнням, яке навіть практично неможливо вимовити? Просто таке суперечить засадам, на яких створювалася українська літературна мова. Це вже якась російщина чи французщина, бо ігнорується важливий бонус — фонетичність написання. Да і так некрасиво, так дико воно виглядає, оте, об шо язик ламається при спробі вимовити як написано…
ПодобаєтьсяПодобається