Коли писала про Квєту Лєгатову та її “Ганулю”, я ще була казала, що спочатку збиралася розповісти про іншу книжку. Минув рівнесенько місяць, і мене доїдає сумління. Особливо зважаючи на те, що зараз якраз сезон підходящий.

Тож сьогодні у нас в програмі The Aftermath Рідіана Брука, що його російською переклали максимально влобно – “После войны”. Якраз про те там і йдеться – про гамбурзьке буття під британською окупацією.

За формою це сімейна драма-мелодрама. Від драми – тематика, від мелодрами – фіксація на стосунках і якийсь трохи надмірний потяг влаштувати персонажам _справедливість_ (нє, я знаю, що в житті всяке буває, але щоб аж так!..) У центрі уваги дві родини: Льюїс Морган, офіцер з британської адміністрації, його дружина Рейчел й син Едмунд та німецький удівець герр Люберт із дочкою-тінейджеркою – власники будинку, призначеного для англійських “гостей”.

Попри оцю безсумнівну мелодраматичність – книжка важка, а місцями й відверто неприємна. Про гризучу актуальність можна й не згадувати. Як жити поряд із чужими людьми? Як жити поряд з чужими людьми у майже вщент спаленому місті? Як жити поряд з чужими людьми у майже вщент спаленому місті, що його знищувала ваша армія із союзниками? Як жити поряд з чужими людьми у майже вщент спаленому місті, що його знищувала ваша армія із союзниками, якщо ці люди – німці?.. Але денацифікація триває. Але вони – вчорашні вороги. А хто зараз – фіг розбереш.

«В чужой стране вы встретите чужих людей. Держитесь подальше от немцев. Не гуляйте с ними, не здоровайтесь за руку, не заходите в их дома. Не играйте с ними и не участвуйте ни в каких совместных мероприятиях. Не старайтесь быть добрыми – это воспримут как слабость. Пусть немцы знают свое место. Не выказывайте ненависти – это им только льстит. Держитесь бесстрастно, корректно, с достоинством. Будьте сдержанны и немногословны. Не вступайте в нефро… нефо… неформальные отношения…» Неформальные? – повторил Эдмунд. – Мам, а что это значит?

Рэйчел только дошла до той части, где рекомендовалось держаться «бесстрастно, корректно, с достоинством», и пыталась представить, как демонстрирует эти качества в отношении неведомых немцев. Эдмунд читал «Вы едете в Германию», официальный информационный буклет, вручаемый каждой направляющейся в Германию британской семье вместе с кучей журналов и пакетами со сладостями.

Між усім іншим роман не є якимсь виразно профеміністичним, але в ньому вистачає героїнь (так, тест Бехдель проходить) і там досить докладно розповідається про дуже цікаві речі. Одна з них – організація буття офіцерських дружин, яких висмикнули із звичного життя й відправили рятувати побут чоловіків і – водночас – гідно презентувати Імперію.

Рэйчел вместе с тремя офицерскими женами сравнивала жилищные реестры. Поскольку она была женой полковника, ее список занимал три страницы, у миссис Бернэм (жены майора) он растянулся на две с половиной, а миссис Элиот и миссис Томпсон (капитанским женам) хватило и двух. Реестр был настоящим свидетельством чуда британской бюрократии, которая даже в те тяжелые дни решала, что капитанской жене не нужен чайный набор из четырех предметов, что жене майора не обойтись без полного обеденного сервиза, а графин для портвейна полагается только женам старших офицеров.

Майн Готт! А ще там є прикольний епізод про відвідування “Берьозкі” спецкрамниці.

Інший момент, що заслуговує на увагу – деякі кгхм… особливості повоєнного жіночого життя німкень. Частина їх репрезентується через образ Фріди (тієї самої 15-річної дівчинки), а ще там є майже епізодична персонажка, про яку я б залюбки прочитала окремий роман – цілеспрямована та освічена перекладачка Моргана – Урсула Паулюс. Щоб оцінити масштаб цілеспрямованості – Урсула у британську зону прийшла пішки. Чому?

– Вы с острова Рюген?

– Да.

– Как добрались до Гамбурга?

– Пешком. – Она посмотрела на свои ботинки. – Извините. Обувь получше я еще не раздобыла.

– Я принимаю решение не на основании вашего наряда, фрау Паулюс. Где вы выучили английский?

– На острове, в школе.

– Вы не захотели остаться на Рюгене?

Она покачала головой.

– Из-за русских? – догадался Льюис.

– Они не очень хорошо обращаются с немецкими женщинами.

(Далі там буде докладніша розповідь, але найцікавіше тут позатекстове. У нас тут кілька років тому так бадьоро обговорювали вихід “Навіщо я народилася дівчинкою?”… А, виходить, на Заході це, перепрошую на слові, частина WWII-маскульту?)

А! І ще. Крім усього іншого “После войны” хапає за горло в досить небанальний спосіб. У романі більш-менш послідовно проговорюється тема ПТСР у некомбатантів. І не просто значущим висновком, а ще й двигуном сюжету є ідея: жінка, що залишалася в тилу, може – раптом! – виявитися глибше травмованою, аніж її чоловік, що воював безпосередньо (особливо якщо в неї на очах загинула власна дитина, але то вже деталі). Воно ніби не аж таке відкриття… Але чіпляє. Особливо зараз.

А книжка, виходить, про аftermath в багатьох випадках… Не шедевр, щиро кажучи (до логіки оповіді і – тим більш – вчинків половини персонажів є велиииикі питання), але варта уваги.