Я тут сама собі (а ще – Олі і Ладі) заборгувала купу постів, і мені соромно. Тому буду потроху відновлювати справедливість. Наприклад, розповім про книжку, яка мені не дуже й сподобалася, але виявилася якоюсь на диво своєчасною і в цій своїй своєчасності – _правильною_.

Усе забуваю зробити повноцінний камінаут з приводу читання YA, але продовжую жувати підліткове читво. Сьогодні йдеться про Wither (“Увядание“) Лорен ДеСтефано – антиутопічну постапокаліптику, де весь світ майже помер, а ті, хто залишився, борсаються в якийсь дивний спосіб.

Фантприпущення у нас тут свіжі й гарні, як перші полуниці. _Світ майже загинув_ – і це буквально, лишилася лише занедбана Північна Америка (не питайте мене, чому і як – це не пояснюється). А за компанію із світом майже загинуло людство. Нє, не в катастрофах, не від радіації і навіть не від голоду. У них там епідемія, шановне панство. Люди себе генетично модифікували, позбулися раку (мімімі Шонан МакГвайр Міра Грант, упс, сьогодні не про неї) і всякого іншого, а потім щось пішло не так – і подальші покоління почав косити той самий вірус (нє, який саме теж не пояснюється, але змальована картина захворювання виглядає по-ебольськи). А тепер найсмачніше: вірус любить календарики і не любить тортики! Бо дівчатка в тому світі захворюють, коли їм виповнюється 20, а хлоп’ята – у 25.

Фух! Знаю, знаю, мені теж було боляче це читати. Але і кілька моментів рятують цей… капець (урра! я згадала годяще цензурне слово!). Перше – дурнуваті, але все ж наявні натяки на “Усе не таке, яким здається”. Ой да, люблю запах конспірології зрання. Друге – уся система хоча б якось тримається купи завдяки тому, що оте перше модифіковане і напрочуд здорове покоління – живе, немолоде, але таки ж здорове, і намагається хоч якось впорядкувати буття неосвічених та дикуватих підлітків. А хтось просто собі живе в зручних та симпатичних анклавах, розводячи діточок для подальших експериментів. А тепер – третє. Ото все була постапокаліптика, а “в’ялий” сюжет є антиутопічним. У світі, де молоде покоління живе недовго, головне – встигнути розмножитися. Що, нагадує нам свіженький Mad Max, перетворює фертильних жінок на цінний ресурс. Бінго! Книжка якраз про це.

Звісно, шмат анотації:

Рейн Эллери всего шестнадцать лет, но она уже стала женой молодого человека, по имени Линден, отпрыска богатого и влиятельного семейства. Точнее – одной из многих его жен…
В мире, где люди умирают, не достигнув зрелости, девушка не может позволить себе роскошь выходить замуж по любви. Она просто обязана стать женою и матерью, чтобы вымирающий человеческий род не прекратился.

– навіював підозри, що справи розгортатимуться у банальний гаремник а-ля “Господин назначил меня любимой женой!”. Але все виявилося бадьоріше. По-перше, _призових_ дівчаток можуть і не спитати, чи хочуть вони заміж. І оце “обязана” з анотації у випадку головної героїні – це “Або заміж, або куля”. По-друге, стосунки в книжці вибудовуються геть інакше.

… я всегда была скорее сестрой Дженне и Сесилии, чем супругой Линдену. Мне трудно представить себя его единственной женой.

Маммамія. Увесь роман побудований на принципі “Несвобода, умовна рівність, повновісне сестринство”. Жіноча солідаризація та кооперація на повен зріст, тест бехдель проходить із присвистом, і все це дивно охайно розіграно і непогано вмотивовано. Ураховуючи жахливо зляпаний світ, сама історія – з усіма мелодраматичними вибриками – виглядала справді цікаво. Якщо не забувати, що це все ж таки підліткова книжка. Тут багато про розкішні лахи, про перші поцілунки й прикольні вечірки. Тут є любовнийшопйоготрикутник. Тут схематичні персонажі-функції, якщо не рахувати кількох дівчаток. Тут немає притомного фіналу, бо воно (хто б сумнівався!) трилогія. Але головна героїня – не настільки меріc’юшна, якою могла б бути. А ще – в дівчинки хороші пріоритети )

Еще бы я не хотела отсюда сбежать. Любой, кто познал свободу, захочет к ней вернуться.

А в цілому, це дивна й дуже нерівна книжка, яку мені назвати гарною важко. Продовження, скоріше за все, не читатиму, навіть якщо там замотивують увесь той жах, про який йшлося вище. Але це було по-своєму прикольно.