Літні читання. Старі нові старі казки

І не сказати ж, що саме літо – ідеальний час для “Я не хочу читати серйозні книжки, я хочу фир-фир-фир та мімімі”. Бо насправді такий настрій накриває і взимку, і коли осінь стає справжньою, і навесні, коли та весна вирішила забаритися. Проте на читання фігні легких книжок є тримісячна індульгенція. Ну і нехай.

Моє уявлення про _припустимо легке_ читання трохи розходиться із загально прийнятним, але стосовно переспівів класичних казок неважко дійти згоди, правда ж? Отже в сьогоднішньому випуску “Літніх читань” – огляд трьох таких переспівів двох казок однієї письменниці. “Отаке”.

Жодну з цих книжок не назвеш гарячою новинкою (хіба що йдеться про російські переклади – але тоді мова лише про два романи з трьох) чи оригінальним прочитанням. З трьох романів як фентезі можна визначити лише один – там хоч світ є, на відміну від інших двох. Проте вони приємні, симпатичні, в міру романтичні і місцями навіть – фемініст-френдлі. Так про що це я розводжуся? Про Folktales Робін МакКінлі.

Спершу про щойно дочитане. Як не важко здогадатися, Spindle’s End (або ж “Проклятие феи“) – це про сплячу красуню. Якщо минулорічна “Малефісента” – це ода “надривам”, то тут із стандартної казки зробили… виробничий роман, їйбо! І в центрі оповіді не стільки проклята принцеса, і навіть не феї, які рятують її від того прокляття. Це роман про світ, змушений якось призвичаюватися до повсякчасної та всюдисущої “сирої” магії.

Люди либо любили эту страну и не представляли жизни в другом месте, либо ненавидели ее, уезжали, как только им подворачивалась возможность, и никогда не возвращались. Те, кто любил ее, непременно в один из дней ранней осени с радостью взбирались на холм близ своей деревни и слушали, как нива поет мадригалы, а потом рассказывали об этом внукам, как в других странах рассказывают о пари, однажды выигранном в трактире, или о яблочном пироге, завоевавшем первое место на сельском празднике. Те, кто жил там, запоминали, как следует поступать: скажем, раз в неделю класть в чайник щепотку сушеной джа или, перед тем как воткнуть нож в буханку хлеба, просить ее остаться буханкой хлеба.

Недивно, що в цьому світі професії чаклунів та фей – заняття поважні. Різниця між ними стандартна: чарівники – навчені та цікавляться речами концептуальними, феї – мають здібності з народження та переймаються більш практичною стороною діла. Феї, до речі, майже виключно жінки. Майже завжди – незаміжні (чому – проговорюються докладно й з “обоснуєм”) і майже всі – люди прикольні, але по-своєму небезпечні. До речі, МаКінлі тут зліпила докупи кілька концепцій: її феї – це й магічні покровительки з літературних казок, і феї в ельфійському сенсі слова – принаймні вони мають серйозні трабли із залізом, ну й ще деякі _особливості_. Разом вийшло цікаво і досить логічно, тим більше про роботу магії з магією в книжці розповідається багато. Дуже багато. Аж можна занудьгувати, якщо екшену хочеться.

А в тій частині, що не стосується змалювання роботи та організації побуту сільських фей, Spindle’s End – являє собою базовий роман виховання. Дорослішає юна фея Кетріона, що має нетипові здібності. Росте й дорослішає зачарована принцеса Розі. Разом із нею зростає її подружка Пеоні, що більше схожа на типову принцесу, аніж сама принцеса… Ну, під кінець, звичайно, справа дійде й до боротьби та оверкамінгів. Але ця перемога вийшла у письменниці якоюсь обов’язковою не з казкової точки зору (бобро має перемогти), а… світоглядної чи шо. Світ має право на _правильне_ облаштування, гармонія – понад усе, і таке всяке. Усе думала пошукати відгуки, які б плювалися через “Якесь воно надто жіноче!”, та ліньки стало. Але це правда, щоб отак і про таке писали чоловіки – мені ще не траплялося. А з жінок – трохи на замкову трилогію Діани Вінн-Джонс схоже.

Уф, про інше швиденько-коротенько, тим більше – йдеться про дві версії однієї казки. Моєї улюбленої – про красуню та чудовисько.

Свою першу “Красуню” Робін МакКінлі написала ще у 1978 році. Це милий, але абсолютно передбачуваний переспів, який недалеко відходить від типового літературного канону і впритул наближається до мультиплікаційного (ага, бачила російськомовні відгуки, які натякають, що “з діснеївського мультика все зідрали”. ню-ню). Батько-купець, три сестри, банкрутство-зубожіння, you could bring me a rose, зобов’язання переїхати до зачарованого замку, невидимі слуги, чарівна бібліотека, чемний, хоч і трохи неврівноважений хазяїн – оце от усе. І знову ж таки, Beauty – це, швидше, про дорослішання, аніж про кохання. Та й Чудовисько там – фігура суто фонова, як на мій смак.

Але минуло майже двадцять років, і МакКінлі знову взялася за цей сюжет. Rose Daughter  вже зроблено за схемою, ближчою до “Веретена“. Там все теж дуже повільно, дуже докладно та з елементами виробничого роману. На це працює проста ідея: Красуня – не просто так Красуня, а дівчина із особливим талантом – вирощувати троянди. Відповідно, тут і Чудовисько із психологічними “трудоднями” (“я раніше чому такий злий був – у мене вело троянди в садочку не цвіли”), і розвиток стосунків із характерами наявний. Вийшло, як на мій смак, не так струнко-ідилічно, як першого разу, але нічогенько. Отут колись докладніше писала.

Якось так. Я – істота необ’єктивна, для мене МакКінлі – майже ідеальне відпочинкове читво, але на літо – мабуть, раджу ) Тільки зважайте: повільно, докладно, побутово. У неї майже все (з того, що читала) таке – навіть готична недолавсторі із вампірами. Люблю Sunshine. Але про це – якось іншим разом.

2 thoughts on “Літні читання. Старі нові старі казки

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s