Минуло більш як півроку, і мій статистичний експеримент назбирав ще десяток писаних чоловіками книжок, які проходять тест Бехдель. Хоча, по-чесному, дев’ять, адже я тоді пізно схаменулася. Головний мінус підрахунків – я “чоловічих” книжок читаю менше, тому на об’єктивність-об’єктивність претендувати не можу. З іншого боку, все ж таки моє коло читання й не настільки вузьке, аби романів, що проходять тест, ледь-ледь десяток за сім місяців назбирався. Хм…

З іншого боку є й плюси. Якщо минулого разу більшість текстів не були сюрпризними, то в цій порції “Та ви шо!” побільшало. То що ми тут маємо?

Про “Люблинского штукаря” Зінгера, що йде за номером 11, я згадувала ще восени.

Далі в порядку прочитання.

* Мілан Кундера “Книга смеха и забвения” – класична класика 20 століття справляє трохи дивне враження. Але жінки примудрилися поговорити не лише про чоловіків (а у Кундери це – справа нечаста).

* Майкл Суенвік “Дочь железного дракона” – беззастережно й бездоганно. Тут не лише головна героїня жінка, тут оповідь цілком прожіноча і по-своєму прикольна в деталях. А крім того – рідкісний випадок, коли реконструкцію жіночої сексуальності читати справді цікаво (і не те, щоб воно вийшло якесь дуже близьке, та порівняно з більшістю іншого… ризик забитися фейспалмами був менший). Якщо (техно)фентезі добре заходить – рекомендую. Там принаймні є про що подискутувати на виході.

* Едвард Морган Форстер “Комната с видом на Арно” – цього разу тест охайно пройшла вже британська класична класика. І хоча тут сюжет вже “заміжжя-центричний” почитати було цікаво (а можна й екранізацію із юною Геленою Бонем-Картер подивитися – симпатично вийшло).

* Карл Йорген Вальгрен “Водяной” – а це вже страшна річ. Суворий скандинавський янг-адалт – соціалка про асоціальну родину, педагогічно занедбаних дітей, малолітніх злочинців, булінг, анальне згвалтування, вбивство кошенят, а ще – про справжню русалку. Вірніше, русала. До блювання неприємне читання, але головна героїня там неймовірна!

* Рідіан Брук “После войны” – побутово-історичний роман про британську військову адміністрацію в Гамбурзі. Отут я про нього писала.

* Мартті Ларні “Прекрасная свинарка” – а тепер класика фінської сатири – оповідь про селф-мейд вумен воєнних та повоєнних часів. Дивна книжка, тест заледве пройшла, та й героїню коливає від проголошень фем-гасел до такої міцної внутрішньої мізогінії, шо просто вау.

* Желязни+Шеклі “Принеси мне голову Прекрасного принца” – нуууу… ну, принаймні відьми з принцесами тут розмовляють. Але мало.

* Питер Хег “Дети смотрителей слонов” – уявіть собі, як суворий скандинавський янг-адалт перетворюється на цирк на дроті – отакою вийде ця книжка. Концентрація шизухи зашкалює, але якесь воно все миле, тепле й лампове. Я вже не кажу, що головний герой-оповідач тут підпрацьовує фоном для своєї бахнутої на всю голову сестрички. Тільте – моя героїня, шо тут ще скажеш.

* Лорі Лі “Сидр и Рози” – мемуар про ідилічне англійське сільське дитинство на початку 20 сторіччя. Ворнінг: мізогінії в цій ідилії вистача, особливо як ліричний герой взявся згадувати про пробудження власної сексуальності. З іншого боку, тут дуже цікавий образ матері. Ну й… для англомовної літератури, як я зрозуміла, маст-рід, а так… навіть не знаю.

Пішла читати далі.

ЗІ: статистична табличка ніжно нагадує, що від початку експерименту тест Бехдель пройшли 146 книжок, написаних жінками.