Ми тільки-но додивилися третій (і, мабуть, останній) сезон про місс Фрайні Фішер, а ностальгія вже буяє. І набуває дивних форм. Я очікувано ковтаю слину, роздивляючись фешн-ляльок, одягнених в тодішньому стилі. А от що неочікувано, так це те, що найбільше мені сподобався, здавалося б, категорично _не_мій_ варіант. І формат не мій, і лінійка естетично не близька, але ж… Дивина та й годі!

Як віддана шанувальниця 1:6 я щиро не розумію все, що вище. 1:4 – мене нервує (а величенькі БЖД взагалі лякають, але про те я вже писала). І на творчість популярного лялькаря Роберта Тоннера я роками дивилася із думкою: Нє, ну прикольно бува, але камон!”. Воно й найкраще – і для гаманця, і для місця в домі.

Та знайшлася й на мене пастка. Є в нього така собі лінійка Deja Vu. Дівчата із дурнуватим дивним виразом обличчя, що існують в кількох стилістичних варіантах: середньовіччя, 18 століття (аутфіти там приголомшливі) та кілька напрямів, що відповідають моді минулого століття. Включно із 1920-ми, так. Вони майже всі прикольні, але після трьох сезонів МіссФрайні я не можу дивитися на Emma Jean’s Perfect Ensemble без жадібних сліз.

Не мій формат, не моя стилістика, не моя цінова категорія, душу б не продала, але якби в мене були вільні 200 баксів – я б аніхвильки не сумнівалася, на що саме їх витратити (ну хіба що до мене підійшов подпільний маттелівський дилер і сказав: Пссс, дівчинко, потрібна Дейдре за третину мінімальної ціни на вторинці?).

Життя суворе. Тому залишається милуватися моєю єдиною лялькою “під двадцяті” – Dance ’til Dawn Barbie.