Спостерігання за сабжевими дискусіями, що раз у раз зупиняються на проміжних станціях “Як треба писати?”, “Чого треба навчатися в класиків?”, “Що воліють читати поціновувачі?”, “На якого читача краще орієнтуватися?”, “Які цінності ретранслювати?” (не puppies, звичайно, але місцями також весело), іноді спонукає дослухатися до себе.

У тому, що стосується фантастики, в мене якихось особливих сумнівів не було. Давно зрозуміла, що рука так і тягнеться до свіжачка (і для мене проблемне питання: а чи справді треба вичитувати аж всенький Канон, якщо там багато чого особисто для мене застаріле й проблематично нецікаве).

Але “Н” – значить наочність. Ще два тижні тому зробила була гарненьку діаграмку, але забула викласти. Отже так виглядає моє фантастичне/фентезійне/всяке наближене читання в майже останніх 100 пунктах. Майже – бо відтоді ще дещо підчиталося – і все писане в останню п’ятирічку.

Переможна хода 21 сторіччя помітна неозброєним оком. 1950-ті – це Азімов та Віндем. Половина шістдесятих – Ле Гуїн. А успіх 1980-тим та (здебільшого) 1990-тим забезпечила Бараярська сага. “Отаке”.

А як виглядає ваше читання? Скоріше, щось старе чи щось нове? (незалежно від жанру).