Я тут днями замислилася: а що я знаю про Мексику? Трохи про культуру, трохи про історію, трохи про їдло, трохи про вервечку революцій, трохи про війну між урядом та наркокартелями. Трохи читаного худла і кідрукові “Мексиканські хроніки” – щось воно все несолідно. А спровокувала такі дивні думки невеличка симпатична книжечка – мемуари австралійки Люсі Невілл, яка вирішила, що вчити іспанську в Іспанії, маючи в загашнику кілька курсів із латиноамериканських стадіз – не комільфо. Відчайдушна дівчина, що ж тут ще скажеш.

За формою “О, Мексико!” – доволі стандартний тревелог із елементами самоколупання. До того ж прикро сюжетний. Підзаголовок “Кохання та пригоди” – абсолютно правдивий тизер. Чималенький об’єм тексту піде на з’ясовування: а чого кого ж хоче Люсі – милого колегу чи пещеного красеня руммейта. Проте колорит переважає.

Про Мексику Невілл пише із інтересом та любов’ю. І погляд людини з країни першого світу, яка не дуже обтяжена тягарем білої людини – порівняно із європейською чи північноамериканською молоддю (нє, в одному місці про політику Австралії щодо аборигенів все ж згадується) – є справді цікавим і трохи незвичним. Бо Люсі звертає увагу на речі, які навіть іноземцеві можна сприймати як належне. Наприклад, їй нелегко подужати расове питання по-мексиканські.

Я оглядела зал сетевого ресторана «Дон Тако». Большинство посетителей были низкорослыми, в отличие от актеров сериала, которые приводили их в восхищение. У зрителей были оливкового цвета кожа и темные волосы, а с гигантских экранов им неестественно улыбались светлокожие блондины, которые казались принадлежащими к иной расе. Было ли это стремлением откреститься от доиспанского прошлого или объяснялось просто-напросто тем, что элита здесь преимущественно белая, но только в мексиканском обществе явно отдавались предпочтения белой коже. Большинство здешних средств для ухода за кожей содержало отбеливающие компоненты, в отличие от увлажняющих кремов с эффектом загара, весьма популярных в Австралии.

Також у тексті багато співчуття до лівацької молоді, трудового люду та “трішечки” кримінальних елементів. До речі, те, як австралійка змальовує Уробороса корупції, що своїми кільцями підтримує суспільний договір, – українцям було б дуже корисно почитати. І про традиції вона оповідає прикольно, що б то не було – вулична їжа (урбаністи танцюють!), культ Святої Смерті чи прийоми організації масових акцій спротиву. Але чи не найцікавіше у Невілл ілюструються принципи занурення в середовище (і тут я зрозуміла, що спроби опанувати англійську – це якесь читерство, з іншими мовами важче виходить).

Родной язык ревнив. Ему не нравится, когда вы начинаете учить другой язык, и он делает все возможное, чтобы расстроить ваши планы. Единственный способ с этим справиться – это игнорировать его: жить в такой среде, где никто его не понимает или не обращает на него внимания. Я чувствовала, что начинаю чуть ли не завидовать своим студентам: с каждой неделей они говорили все быстрее и делали все меньше грамматических ошибок, а ведь им для этого не пришлось уезжать на другой конец света.

Та викладання англійської як іноземної зрештою принесло авторці трохи грошей, багато фану та контакти із місцевими – переважно жінками. І тут культурна різниця грає усіма барвами. Нє, я не буду цитувати той шмат, в якому Люсі розпитує: але чому порядна дівчина із вищого класу має виходити заміж саме незайманкою? Чи той, де їй пояснюють – кар’єрні можливості для заміжньої жінки дуже обмежені. Чи інший, де розповідається про масштаби помсти колишнім чоловікам та те, що цю помсту спричинило. Там багато цікавого якраз з точки зору жіночого питання.

Было в героине именно этой телепостановки нечто такое, что выводило меня из себя. Она воплощала в себе женственность как форму беспомощности. Ее круглое личико с крошечным ротиком и большими круглыми глазами, которые либо невинно устремлялись вдаль, либо бесконтрольно исходили слезами, появлялось на экране каждый раз, когда я включала телевизор.

Тут, зрозуміло, більше про Люсі. Але про мексиканок також є довга смачнюча цитата. Бо більшість учениць Невілл, що ходили на розмовний клуб, є розлученими й водночас – дуже розлюченими – жінками.

Шлюзы открылись – и дороги назад уже не было. Оказалось, что все женщины в этой аудитории либо были разведены, либо ненавидели своих мужей. Поэтому я просто сидела и слушала. Вероника говорила о безудержном распутстве своего бывшего супруга; Сильвия рассказала нам, как ее муж потратил на проституток деньги, которые копились на учебу детям; Марисоль в красках расписала, как ее бывший каждую ночь приходил домой пьяный и засыпал на полу в ванной; а Эльвира припомнила, как жестоко с ней обращался бывший муж. И наконец, Рейна совсем недавно обнаружила, что ее муж является отцом даже не одного, а двоих детей своей двадцатитрехлетней секретарши.

Однако была еще одна вещь, которая приводила их в гораздо большую ярость, чем все перечисленное выше. Это отказ мужей помогать им по дому. Рейна была бухгалтером в крупной компании и работала по двенадцать часов в день в офисе, который находился в двух часах езды от ее дома. Однако муж ждал от нее, что она будет чудесным образом обеспечивать ему ужин на столе, когда он приходит с работы, безупречно вести хозяйство и воспитывать четверых детей безо всякой помощи с его стороны.

— Вот я приходить домой с работы – такая уставшая, знаете, после трех часов в дороге, – а там дети плакать, а Пако лежать на диване и смотреть футбол. Он слышать, что я пришла, и говорить мне: «Эй, ты что там делать? Почему так долго с ужином?»

На этих словах весь класс застонал от мучительного узнавания.

— Да, я тоже! У меня то же самое! – закричали все женщины в один голос.

Марисоль сказала, что проблема заключается в несовпадении ожиданий: в то время как женщины воображают себе взаимную поддержку и сотрудничество, мужчины смотрят на брак скорее как на приобретение бесплатной служанки.

Это было несчастное поколение – поколение, в котором для женщин стало возможным и даже необходимым иметь работу, но в то же время для мужчин не сделалось социально допустимым мытье посуды.

Не можу сказати, що “О, Мексико!” – якесь надзвичайно цінне обов’язкове читання. Але це непоганий варіант для сірого осіннього вечора. Нехай навіть кортить знайти пульт управління ліричною героїнею – “А давай не про хлопців, а про людей!”.