І ми нарешті додивилися найцікавіший для мене серіальний реліз цього літа. На превеликий жаль, проект не є щасливцем, адже продовження в нього не буде. А шкода, бо він незвичний та прикольний. Проте у нас є 10 серій, і вони варті уваги. То про що мова?

Перебіг космічних перегонів 1960-х у масовій свідомості відбився у картинках запусків, посмішці Гагаріна, фотках далекої Землі  та безмертному That’s one small step for a man, one giant leap for mankind. А, виявляється, навіть медійна реальність була значно складнішою. Я, наприклад, не знала, що США в космос збиралися усім табором, де свій фронт робіт був не лише в астронавтів, інженерів, програмістів – але ще й у піарників в настільки широкому значенні. Адже серед них volens nolens працювали жінки, які таку долю для себе не обирали. Працювали вірними подругами “Наших Хлопців” – такими ідеальними дружинами, що степфордські нервово розмазують помаду в куточку. Для когось це було втіленням найсміливіших мрій, для когось – комплектом страшенних траблів. І про те, і про інше вичерпно розповідають у АВС-ішному The Astronaut Wives Club.

Лишень я дізналася про існування такого проекту, як дух перехопило від того, якою шикарною є ідея показати настільки відомі події з геть незвичного боку. Згодом виявилося, що виконання трохи підгуляло, але результат все одне дуже цікавий – з усіма його плюсами та мінусами.

Серед плюсів почесне місце посідає:

• Сама історія, бо вона невимовно крута. Якщо астронавти знали, на що саме вони погоджуються і з чим будуть мати справу, то навряд чи кожна молода дружина майбутнього чи вже актуального льотчика біля вівтаря уявляла собі, що її піднімуть на прапор американської мрії, обговорюватимуть їхнє родинне життя з кожної праски, а жоден крок не оминуть увагою журналісти. Уявила собі – й здригнулася. А героїні – нічого, кожна намагалася подужати те у власний спосіб.
• Інший однозначний плюс – драматургія вже особистих історій кожної героїні. Стартові позиції у них здаються однаковими – вони мають підтримувати своїх героїв, мати офігенний вигляд та слугувати почесною моделлю для зірково-смугастої родини. За версією творців серіалу, кожен астронавт першого покоління мав бути щасливим чоловіком і батьком (бажано кількох) чудових дітлахів. Але з-під лискучої картинки визирали реальні сім’ї. Не всі вони були ідеальними, не всі – щасливими (окремо й смачно проговорюється тема чоловічого бл подружньої невірності), і не кожна жінка вітала той стан речей, який їй пропонували.
• Також в серіалі шикарні героїні – їх багато, вони живі й класні, вони по-різному ставляться одна до одної… Коротше кажучи, це жіноча гра, хоча й ніби на чоловічому полі. І з тестом Бехдель там все гаразд, нехай навіть значна частина розмов з поважної причини присвячена чоловікам. Важко сказати, хто із серіальних леді крутіша – льотчиця Труді Купер, чи Рене Карпентер, яка мріє про кар’єру в журналістиці, чи снігова королева Луїза Шепард, чи Мардж Слейтон, чия страшенна таємниця не є аж такою страшенною, от тільки не можна ж плямувати такий мундир, чи ідеальна подруга (не лише для свого человіка) Бетті Грисом, чи Енні Гленн з її абсолютно немедійним затинанням, яке треба підкорити будь-якою ціною, чи… Ох, тут справді багато чудових жінок!

• Розмаїття персонажок допомагає показати кілька шляхів, що відкривалися для жінок 1960-х. Одні з них були щиро задоволені роллю дружини й матері – і не більше. Інші хотіли надати своєму способу життя великосвітського забарвлення. Треті бажали б знайти собі заняття поза домом і іноді його навіть знаходили.
• Власне емансипація – це, мабуть, наступна за масштабом тема серіалу після формально обов’язкової “Як має поводитися жінка-берегиня”. Конфлікт _родинні цінності_ vs _самість_ цвіте і пахне, героїні перетворюються на медійні ікони і монетизують свій статус по-різному. Я навіть не знаю, яка сцена мене вразила більше: із лекцією про жіночу контрацепцію просто в прямому ефірі  чи присвячена реакції на те, що Совєти відправили-таки у космос жінку. Хоча Жіночим Питанням автори не обмежуються – також серйозна увага приділяється щонайменш расовому – включно із відголосками масових заворушень у другій половині шістдесятих.
• Внутрішньосеріальні події взагалі добре вписані в навколишній світ. Від першого Меркурія до 13-го Аполлона – це не лише хроніка космічних перегонів, але й досить-таки докладна оповідь про майже десятиліття американської історії. Зрозуміло, що ключовою позасюжетною подією є вбивство Кеннеді, але й за всім іншим цікаво спостерігати. Наприклад, за тим, як не дуже прості американці реагували на Карибську кризу. Повчально.
• Та й з точки зору побутової історії матеріал тут розкішний. Важко сказати, наскільки ретельно все допасоване до епохи, але те, що стояло на кухнях привілейованих домогосподарок на початку 1960-х… Их, у нас тут про таке не чули. А, ну й історія про “А от _вона_ включила в проект будинку кондиціонер! Чому ми не зробили так само?!” – просто чудова. До речі, майже сабжеві газонокосарки також відіграють важливу роль у стосунках персонажок.
• Увага до деталей ще й проявляється в тому, що картинка там чудова. Місцями гламуризована до нестями, зрозуміло, але це загалом відповідає художньому завданню в широкому сенсі. Я як палка фанатка new look на перших серіях ледь не плакала від заздрощів, чесно.

• І, може, неввічливо це додавати до переваг картинок, але ще один однозначний плюс – не дуже розкручені обличчя. Тобто, каст, звісно, не ноунейми, але я напевно вирізняла лише Одетт Енейбл (бо останній сезон House M.D.) та Уїлсона Бетела (бо ж Hart of Dixie!)

Але здається вже час згортати трохи славослов’я. Отже про мінуси:

• Таких тут, безумовно, є чимало (і це я ще й факт-чекинг не проводила), але треба б зупинитися на одному, проте величезному. Це дещо бардачна режисура та добряче бардачний сценарій. Розумію, що американці, хто в темі, чудово знають, хто всі ці люди і в яких вони стосунках між собою. Але швидко в це в’їхати дуже важко. Особливо, коли там пішло вже друге “покоління” дружин – астронавтів Джеміні та чисто аполлонівців. Ох, їх я так і не навчилася розрізняти. На цьому тлі вже й деякі “специфічні” сценарні рішення блякнуть – разом із місцями порушеною динамікою вертикальної оповіді і тими рушницями, що так і не надумали стріляти. Ну й акторські роботи не всі достатньо рівні. Але центральний ансамбль справді гарний.

Зрозуміло, що подібні особливості виконання добряче псують загальний ефект, але такі штуки варто спробувати подивитися – а раптом піде. Шкода лише, що продовження не передбачене, тому в останню серії запхали ну дуже багато – включно із коротким оглядом подальших подій. До речі, отакий вигляд мають усі головні героїні – і реальні, й серіальні.

Я вже казала, що вони круті? 🙂