Ця книга – безладне нагромадження всілякої нісенітниці та суперечностей. Якось я вирішив її переглянути: у третьому розділі герой помирає, а в четвертому – він живий.

Х.Л. Борхес

Серед хаотичного читання іноді зустрічаються відголоски ідеальних книжок. Ідеальних з майже-платонівської точки зору: ніби десь _там_ існує Написана-Спеціально-Для-Мене-Книжка, і час від часу мені щастить схопити її відбиток в чужій свідомості. От нещодавно одна така трапилася: об’єктивно добре написана, але дивна, для когось нудна й трохи примхлива.

Одної зимової ночі Урсула Тодд народилася і одразу померла. Одної зимової ночі Урсула Тодд народилася, пожила трохи, і померла. Одної зимової ночі Урсула Тодд народилася, прожила доволі довге, хоча й нещасливе життя, і померла. Одної зимової ночі Урсула Тодд народилася, прожила коротше, аніж попереднє, життя, і померла. Обвиття пуповиною, слизький дах, Бліц, іспанка, ще раз Бліц, знову іспанка, і черговий Бліц… Одної зимової ночі Урсула Тодд народилася, пожила трохи й спробувала оминути деякі попередні помилки. Усе одне померла. Але ж (одної зимової ночі)…

У “Житті за життям” Кейт Аткінсон використовує просту й навіть не дуже елегантну ідею: що буде, коли одна людина проживатиме своє життя знову і знову. З невеличкими варіаціями. З контрольованими невеличкими варіаціями, керувати якими ще треба навчитися. А потім вчитися тому знову і знову. Її Урсула Тодд – табула раса, яка поступово перетворюється на погано вимиту шкільну дошку: з-під нової задачки з геометрії проглядає шмат чийогось твору, а отам, у куточку, якась схема з біології… чи то був запис хімічної реакції? Урсула народжується за кілька років до Першої світової, і – якщо їй ну дуже щастить – переживає ще й Другу. Або не переживає, і тоді треба починати жити з самого початку і з ризиком цього разу схибити майже на старті, ще не розуміючи, з якого боку виглядати фініш.

І текст роману тут є рівно таким ж самим не дуже переконливим варіантом дошки. З одного боку, “Життя” є майже ідеальною вправою зі стилю – це сферична “аткінсон” у вакуумі, де соціальною проблематикою щедро ділиться цикл детективів про Джексона Броуді, родинним укладом дрібних псевдо-джентрі та залежністю від фантприпуску – “Людський крокет“, а воєнні реалії підморгують ще й з відстані її славетного дебюту – “За лаштунками музею“. Якщо це – самоцитування, то, як на мій смак, напрочуд вдале, бо це вже те саме “Why so meta?”, за який я люблю чесний постмодерн. А, враховуючи, як Аткінсон любить начиняти романи алюзіями, то копирсання в тексті перетворюється на окреме задоволення.

З іншого боку, сюжет обумовлює структуру. Множинні життя Урсули Тодд розгалужуються стежками, сходяться, розходяться, схрещуються, доповнюють одне одне чи подеколи вступають в агресивні протиріччя. А тими стежками бродять навколишні персонажі, які кожної наступної ітерації можуть продемонструвати щось нове в характері, чи виступити з “класичних своїх” позицій чи замінити собою когось іншого. Світ “Життя за життям” розповзається ризомою, приманюючи необережних читачів на нав’язливі дії та багатозначні деталі, які чекпойнтами розкидані текстом, і виловлювати це “checked” (є художник чи художниця! є лялька! є роман із одруженим чоловіком!) – самодостатня збоченна радість.

Припускаю, що ця фірмова множинність може дратувати, бо “до діла” там справа доходить довго й не сказати, що впевнено. Але, здається, це була книжка, яку я могла б читати нескінченно, снуючи між деревами в тому сюжетному садочку та досліджуючи численні повороти та відгалуження. Аж таке читацьке щастя не світить, але в “Життя” є умовне продовження – про молодшого брата Урсули Аткінсон написала окремий роман. Там інша сюжетна “фіча”, але зараз найцікавіше – яке ж саме урсулине життя було обране за основу, на якій розбудовуються чужі сюжети. Тільки одного шкода: якщо я прочитаю A God in Ruins, то нечитаних романів Кейт Аткінсон в мене вже не лишиться.