Після того, як доволі несподіваний для шанувальників роман Наомі Новік (нагадаю, письменницю прославила довга серія про використання драконячої авіації у Наполеонівських війнах – така собі Сюзанна Кларк для ширших кіл) пішов рубати основні фантастично-фентезійні премії, недочитувати його було вже непристойно. То я зітхнула й розгорнула “Викорінену” на п’ятій главі, де полишила її, здається, у минулому вересні. Цього разу зайшло бадьоріше, ну або ця книжка потребує особливого настрою.

Маленьке село, що межує із загадковими Хащами, готується до свята врожаю. Свято цьогоріч буде неабияким: раз на десять років Дракон забирає до своєї вежі дівчину, і на цей раз настала черга дверничан віддати котрусь зі своїх дочок. Але ніхто особливо не напружується, бо Касю – першу дівку на селі – до такої долі, можна сказати, готували змалечку. От тільки навіжений володар чомусь обирає не красуню-розумницю, а її подругу-розбишаку Агнешку, в якій немає нічого особливого. Як не рахувати таким очевидний магічний дар.

І була б “Викорінена” стандартно-романтичною фентезятиною про Обрану та Загадкового П*дюка (Дракон – це щось середнє між посадою та спеціалізацією, а так він просто чарівник, хоча й посередніх людських якостей), якби не кілька “Але”.

Але Перше, актуальне більше для англомовних: за часів зростаючої популярності орієнтального фентезі Наомі Новік залишилася в межах європейської фольклорної традиції. Тільки не франко-німецької, на яку моляться ретелери, і навіть не стабільно часто відтворюваних кельтики з нордикою. Американка у другому поколінні, Новік віддала належне казкам, що їй розповідала мати-полячка. Конкретні сюжети тут лише ковзають краєм уваги, але колорит беззаперечний (як і незвичні для англомовних фонеми). Ну а не англомовним доволі весело читається про споконвічне ворогування двох країв – Польні та Росі.

Але Друге: це категорично негероїчне фентезі, яке, тим не менш, зберігає пафос рятування Ойкумени – і більшість героїв в будь-який момент готові кудись нестися та покласти життя в ім’я Великої Мети. Образ ідіотично хороброго принца Марека де-не-де межує з карикатурою, але дорослі й спокійні люди там також схильні йти стандартним шляхом. Натомість у головної героїні свої підходи, методи, і стратегія також своя. І от можна було розводитися про те, що в романі протиставляється маскулінна та фемінна сюжетні схеми, тим паче сама Новік в інтерв’ю каже, що “Її життєвий досвід, досвід жінки, – для класичного фентезі матеріал нерелевантний, але це не означає що…”. Запхаю у дужки думку про те, наскільки релевантно-надихаючим на фентезійні звершення є життєвий досвід середньостатистичного сучасного чоловіка, скажу лише одне: насправді з будь-якого досвіду можна зробити цукерочку, якщо знати, з якого боку підійти (якраз на ГудРідз сьогодні про таку книжку писала). Наомі Новік знає.

Але третє: “Викорінена” є свого роду коробочкою із секретами, де “вкладення” час від часу є цікавішими за основний сюжет. Частина таких вкладень – це перетрушені казкові стандарти. Чарівники, принци, королі, прекрасні й не дуже дами в біді тут поводяться не так, як заповідають класики. Реалістичніше. Інші вкладення субжанрові: по-перше, книжка – доволі симпатична соціально-побутова повість. Серйозно, там добряче класове суспільство, і це відчутно. По-друге, це майже ідеальний “університетський” роман, хоча я такого учителя швидко б прибила, проте Агнешка – дівчина терпляча. (До речі, величезна подяка письменниці, бо вона не скорилася очевидній спокусі і не заліпила “гендерні” різновиди магії. ЇЇ варіант також не дуже оригінальний, але краще вже так). По-третє, як пригодницький екшен про “Дружба – понад усе” Uprooted переконливіша за більшість класичних текстів про отетоотсамоє. Так, усе це відволікає увагу від фентезійної складової. Ну, таке життє.

Але Головне.

Ліс. Хащі. Обогине, це прекрасно! У більшості випадків, коли йдеться про сайфай чи фентезі із виразною _екологічною_ складовою, в голові спливає якийсь мікс з ЛеҐуїн та Міядзакі: природа против злих-нечуйних капіталістів, чи щось такого плану. А тут все добряче притрушене щонайменш “Світом Смерті” Гаррисона. Ліс справді небезпечний, безкомпромісний та неконтрольований. Це стихія в найгіршому вимірі – бо не сліпа і не байдужа, натомість така, що прицільно атакує людей, ретельно вираховуючи їхні слабкі місця. Так, Ліс не захищається, Ліс веде активні бойові дії, а що повільно – ну то в нього часу набагато більше, аніж у людей… Більше того, саме Хащі додають цій простій історії масштабу грецької трагедії. Ліс тут і за еріній, і за Фатум, і за бога-з-машини, і за все на світі. Власне, Ліс і є світом, поруч з яким люди здаються мізерними, недоречними і непотрібними. І як би сюжет хвостом не крутив, основне враження, що залишає по собі “Викорінена” – це тоскне відчуття недосконалості світобудови, яке катарсисом попахує непереконливо. Агнешка знайшла свій спосіб жити так, як найкраще. Але серед інших героїв саме у неї найміцніше коріння, і її шлях – надто специфічне дао.

Окрім Але тут є ще купа Зате. Якщо подумати, Зате в себе включає усе, що написане вище. Тобто, все, що є сильними сторонами цього добряче дивакуватого роману, є водночас сторонами слабкими. Ну, тут все критично залежить від читацького смаку. Та є й об’єктивні речі: дуже спірна ритміка, комплект рушниць, що їх забули навіть змастити, і кілька актів знущання з Сови. А ще є така дивна штука… Якщо коротко, Наомі Новік примудрилася продати мені те, що я ніколи не купую – роман з однією героїнею. Тобто персонажів тут багато, але справді ретельно прописана лише сама Агнешка. Усі інші – персонажі-функції з мінімально окресленою особистою мотивацією. От тільки… Майже спойлер: в тексті є доволі незручний для сприйняття прийом – кілька разів герої плетуть міцні “рентгенівські” чари, які висвітлюють Всю Правду Про Все. Так от, ті персонажі, які потрапляють під атаку, якоїсь миті отримують опуклість, виразність, мотиви, почуття – і все це в кількох реченнях, дуже скупо, але переконливо. Це дивно й доволі некомфортно, але працює, цілком працює на цей підкреслено суб’єктивний текст, де героїня й не горить бажанням лізти іншим в душу, ну, хіба що від того залежатиме її життя. Тому в цілому, Uprooted створює враження твору-віконця в іншу реальність, побачену через чужу голову. Сюжет тут вторинний, люди також, і навіть проробленого світу нема, а переконливий післясмак “Ніби про щось справжнє й особисто значуще прочитала” витрусити з голови вже кілька тижнів не вдається. Чекатиму заплановану телеекранізацію, бо переконана, що цю невиразну чарівність серіал розгубить, а тоді всі нитки можна буде з лупою роздивитися. Зараз не хочеться. Та й не впевнена, що варто.

Зберегти