Коли я започаткувала цю занедбану рубричку, то вважала, що вона – ідеальний формат для “Поділитися давньою мрією”. Але щось давні мрії розгубилися, і натомість зачаровують місця. про які я дізналася от щойно. Тому оцей та наступний випуски “Книжкових подорожей” пройдуть під гаслом: “Ой, я навіть не уявляла, що є така краса!”.

У першому випадку “Не уявляла” – це дуже правильне визначення. Бо читала я собі книжку з легким присмаком магічного реалізму та автоматично уявляла собі фантасмагоричне місто, якому та книжка присвячена. Аж раптом – не дочекавшись післямови – на середині роману вирішила погуглити. І упс. Фантасмагорія, виявляється, мала абсолютно реальне підґрунтя.

Машина завернула за угол — Сулис не удержалась и вскрикнула.
Ханна улыбнулась ей в зеркале заднего вида.
— Впечатляет, да? Сама никак не привыкну.
Они въехали в круг, образованный домами. Внутрь круга, словно три спицы колеса, вели три улицы. Автомобиль медленно обогнул площадь, и на Сулис снизошло странное успокоение. Эти великолепные фасады словно защищали ее, придавали уверенность. Трехэтажные дома с колоннами и высокими окнами образовывали единую террасу, а наверху, вдоль карнизов, через равные промежутки, стояли огромные каменные желуди. Широкая мостовая, черные сверкающие перила. В центре возвышались пять могучих деревьев, их макушки поднимались выше крыш.
— Добро пожаловать в Королевский круг! — сказал Саймон.

Отак не_раптом з’ясувалося, що злегка фентезійний роман Кетрін Фішер “Жолудевий вінець” – роман про Бат. І роман у своїй ваговій категорії прегарний. Це не є урбаністична проза у звичному розумінні, це текст про страхи та мрії. Але такі, що глибоко вкорінені в ландшафт.

Колись нещодавно юна дівчина Суліс (і давайте зробимо вигляд, що не здогадуємося, що то не її справжнє ім’я) переїхала до чергової фостерної родини,  де має призвичаїтися до середньостатистичного життя перед вступом до університету. Багато років тому Суліс побачила, як незнайомець вбиває її подружку, і відтоді сироту колами переслідують шепіт та тіні. Але, може, у сонячному курортному містечку мара розвіється?

Колись ну дуже-дуже давно проказа зробила короля Бладида вигнанцем. Могутній повелитель-друїд вже уже встиг втратити людську подобу, як побачив, що місцеві свині з насолодою купаються в гарячому джерелі, виходячи з води не лише чистими, але й здоровими. Озерце Суліс врятувало Бладида, і той заприсягся вірно служити богині. І почав будувати коло з каменів.

Колись не аж так давно – всього лише майже триста років тому – молодий підмайстер архітектора хапався за голову. Його господар і так вважався несповна розуму, але ідея перебудувати давньоримське курортне містечко за принципами друїдичної естетики та логіки – це вже занадто. Ну скажіть, хто, хто інвестуватиме в такі проекти? Хто взагалі може собі уявити коло з домів?

От і я якось не уповні уявляла (хоча зараз і не таке будують), але палладіанські архітектори були сміливішими. Прототип одного з ключових персонажів – Джон Вуд, антиквар, окультист та шанувальник кельтсько-римського спадку – дійсно перебудовував в середині 18 століття Бат і справді розробив проект площі-кола, оточеної будинками. Проект Батського цирку завершив вже його син, і нині, разом із античними термами, задумане як утилітарна проекція храму Сонця, Королівське Коло є однією з ключових туристичних принад Бата.

Трохи Вікі-фото.

Джон Вуд-молодший уповні поділяв погляди та ідеї батька. І його ім’я увічнив храм Місяця. Королівський півмісяць збудований трохи далі, комплекси поєднуються вулицею.

(Подальші фото взяті з Geograph.org.uk)

Тут, звісно, краще панораму дивитися, вона приголомшує. Але хотілося б якось і на власні очі побачити. Бо як ще повірити в те, що є люди, які перетворюють казку на реальність.