Відому монографію Оксани Кісь я читала в два заходи кілька місяців і, якщо чесно, не думала, що щось про неї писатиму, окрім короткого тизера для ГудРідз. Зрештою, не ті в мене підготовка та досвід, щоби рецензувати наукові видання. Але є одна дрібничка – раптом я усвідомила, що про існування цієї книжки знають далеко не всі потенційні читачі. Тому вирішила зробити пост з рубрики “Скарби” – хвалькувато-рекламний.

Коротко і тезово: моя книжка є вже другим виданням “Жінки в традиційній українській культурі“. Ця робота є ну дуже знаною в українському фем-середовищі, то ж я мала (імовірно) хибне враження а-ля “Та я її останньою читаю!”. (Оксана Кісь, до всього, чудова лекторка, я бувала на заходах за її участю, тож хапнула трохи “спойлерів”). За матеріалами цієї книжки можна було б зробити шикарне науково-популярне видання, яке (хотілося б вірити) мало б гарні маркетингові перспективи. Але, як показує приклад Ірини Ігнатенко, за цим – в КСД. А це видання все ж таки наукове (до того ж – “базове”) – з розлогою вступною частиною, яка занурює в контекст гендерних досліджень останніх десь так шістдесяти років та знайомить з поняттєвим апаратом, з рясними посиланнями та довжезними списками літератури (скарб, а не список – ще один, так). Але найкрутіше в ній – робота з джерелами, завдяки якій можна не лише скласти загальне враження про життя та соціалізацію українських жінок в другій половині 19 століття та на початку століття 20-го, але й почути їхні голоси. Сама ж дослідниця формулює нейтрально, але не без приємно-саркастичних ноток. Якщо це не мастрид, то я не знаю, що ще можна назвати цим словом.

Під катом – той самий відгук-тизер та трохи фото, що допомагають скласти уявлення про видання.

Жінка в традиційній українській культурі by Оксана Кісь

My rating: 5 of 5 stars

Гарна монографія о дві умовні частини. Перша – загально-теоретична. Просунуті у фем-теорії читачки можуть гортати сторінки з прискоренням, середнячкам (як я) незайве подивитися, як люди по поличках “загальні речі” розкладають, а новачки дізнаються дещо нове, ну й з термінологією познайомляться.

А далі йде етнографічно-історична частина, і вона вже читається як захопливий трилер з інверсією. Ну, це коли ти вже точно знаєш, що ніц хорошого з героїнею не трапиться, але треба ж дізнатися, як вона дійде до такого життя. Далі буде:

– про іграшковий регламент та сповивальні традиції;
– про хист до прядіння/вишивання та абсолютно саспенсовий підрозділ про вечорниці як інструмент збоч гендерної соціалізації;
– про права і обов’язки у шлюбі (включно із “правом” на домашнє насилля);
– про господарку та специфіку економічних можливостей/обмежень;
– про те, коли материнство ставало щасливим (спойлер: приблизно тоді, коли й суспільно-корисним);
– про те, чи можна видихнути нарешті у старості (правильна відповідь: якщо дуже пощастить);
– про долі Інших – покриток, вдовиць та відьом (і те, ким бути найкозирніше, вважатимемо, що я не підказую, ок?).

Від власне етнографічного матеріалу та елементів oral history волосся дибки стає, але, як не дивно, кінець в цього трилеру не дуже геппі, але якийсь… світлий. Дочитуєш і думаєш: ну, якщо з таким люди жили і нічого – то і ми якось проживемо.

Внутрішнє оформлення:

Зміст:

Список літератури до одного з підрозділів:

Приклади окремих сторінок. Якщо хтось вичитає щось таке, після чого важко заснути, як не дочитаєш – я в тому не винна. (Але ж скільки сюжетів можна повикроювати з цих 250 сторінок, ой).

---

Лайкнути пост гривнею на нові книжки можна за посиланням