Авторок та авторів “одного бестселера” читати далі буває трохи лячно – ну, а раптом справді одного, та й бестселер – далеко не гарантія прицільних читацьких симпатій. Зрештою, одного разу могло просто пощастити. От мені минулого року із “Дівчиною у потягу” якраз пощастило: вона мені і як трилер сподобалася, а як способі проговорити в маскульті деякі специфічно жіночі проблеми – то пішло, як першачки у школу (NB: а от чому так і не подивилася екранізацію – то дивно й незрозуміло). А оскільки пристойний трилер – штука… залежна від письменницької техніки, то сумнівів щодо “Читати чи не читати наступну широко рекламовану книжку Поли Гоукінз?” у мене не було. Гірше ж не буде?

Нууу, принципово гірше і не було. Але “Глибоко під водою” вирішила поглибити (я перепрошую!) та розширити світ попереднього твору, проте не в усьому і не завжди робила це вправно. У наступній книжці Поли Гоукінз всього більше – героїв, сюжетних ліній, флешбеків, натяків та секретів, через що справді гарна, хоча й не нова ідея поросла такими водоростями, що там і втопитися недовго.

У традиційному Маленькому Англійському Містечку нуртують цілком традиційні детективні проблеми: колись давно сталося something nasty in the wood Щось Жахливе, не настільки давно сталося Щось Ще Жахливіше – і так кілька разів. А наразі там маємо непривітних до чужинців аборигенів, не дуже привітних до чужинців полісменів, купу чемних скелетів з клозетів, втоплену зірку старших класів, втоплену Письменницю-Яка-Сує-Свій-Ніс-В-Чужі-Справи, навіть стареньку шахрайку-медіума маємо – усе, як в найкращих домах!

Джулз давно розсварилася із старшою сестрою, але після її смерті повертається в містечко, куди вони колись з батьками приїздили на літні канікули. Нелл, одержима місцевими легендами про “Затон Утоплениць”, де від часів втопленої у 17 сторіччі відьми закінчували своє життя численні “незручні жінки”, чи то зрештою збожеволіла, чи то не витримала тягаря провини (бо ж одна з недавніх утоплениць – найкраща подруга доньки Нелл). А, може, працюючи над книжкою вона ставила надто незручні запитання? Про школярку Кейті, якою всі захоплювались – але хіба щасливі школярки вбивають себе? Про Ліббі-відьму, про яку в околицях хотіли б уже двісті років як забути – але як можна не розворушити такий кінематографічний сюжет? Про Лору, яка багато років тому стрибнула в річку на очах в малого сина – але чи точно малюк те насправді бачив? Про жінок, які вмирали або вбивали, про жінок, які тихенько пиячили або робили вигляд, що їхнє життя ідеальне, про жінок, які ховалися від чоловіків-агресорів або ж навпаки – намагалися їх спровокувати? Тут справді жило багацько жінок, незручних для громади та її окремих представників. А ще багацько з них не виживали.

У “Глибоко під водою” Пола Гоукінз взялася за плюс-мінус ту ж саму проблему, що й у “Дівчині у потягу” – проблеми жінок, що їх їм створюють чоловіки. Тільки в цьому романі письменниця вирішила ткати ширше полотно – крізь віки, соціальні зрушення, кризи традиційної сім’ї – на прикладі вервечки героїнь вона вирішила продемонструвати, як саме і які саме жінки стають для суспільства “незручними”. Надто розумні, надто красиві, надто ініціативні, надто незалежні, надто вільні у виборі сексуальних партнерів, надто непоступливі… Способів стати для спільноти “відьмою”, що її спільнота позбулася би із превеликим полегшенням, чимало. А те, що тих відьм більше не випробують водою, геть не означає, що ситуація радикально покращилася.

Жінки принижували його не раз. Спочатку Лорен, потім Джинні й так далі. Але не Гелен. Звичайно, не Гелен? А все ж вона збрехала йому сьогодні. Він бачив це на її обличчі, на її відкритому обличчі, що не звикло до обману, і він здригнувся. Він знову подумав про сон, про Лорен, яка переверталася у воді; історія повторюється, тільки жінки дедалі гіршають.

Проста та яскрава ідея – чудова штука, і з нею у “Глибоко під водою” все гаразд. Також все дуже круто з атмосферою неприємно-липучого літа в маленькому містечку, що могло б і стати курортом – та щось трохи не зрослося. А от з чим не дуже, то це з героями, які втілюють ідею та ілюструють атмосферу. Їх у романі банально забагато. Спроба надати всім власний голос (ну, окрім “історичних” флешбеків – за них каже текст, “написаний” Нелл) призводить до того, що чоловічі партії звучать непереконливо і факультативно (з цим в тексті якась системна проблема), оповідь час від часу втрачає темп, окремі другорядні сюжети провисають у повітрі, а трилером, на відміну від “Дівчини…” цей роман є… Ну, приблизно одну п’яту свого об’єму. Більшою мірою це детектив, що набагато затишніше почувається у ролі сімейної драми. З балетом “Індивідуальність та Громада”, яким є, наприклад, “Несподівана вакансія” Джоан Ролінґ, у “Глибоко під водою” не склалося – драма проклятого містечка розпадається на драми окремих людей. І хоча більшість з них сягає масштабів “Прокляття якесь!”, загальна картинка є не монументальним полотном, а радше калейдоскопом. Такі ж скельця в такий саме орнамент могли зібратися в будь-якому місці – і оце насправді найстрашніша думка, яку лишає по собі книжка. Таких “Затонів Утоплениць” на світі безліч, і це є проблемою не річок і не поселень на їхніх берегах. Це проблема людей, яким важко уживатися поряд з тими, хто вирізняється. А надто, коли це жінки.