Книжок, колись номінованих на Міфопоетичну премію, так негусто українською, що кожна нова мені – як велике свято. І одне діло, коли йдеться про пачечку свіжих видань Ніла Ґеймана – не дивно, що рано чи пізно його дочекалися. А от те, що Віват видав нашумілий кілька років тому роман Ерін Моргенштерн – оце була несподіванка.

“Нічний цирк” я почала читати ще навесні, але закинула після першої сотні сторінок, бо “Щось настрій не той”. За майже півроку з’ясувалося, що то було стратегічно бездоганне рішення. Адже молода американська письменниця написала правдешню осінню казку, враженням від якої яскравіше сонце могло б і нашкодити. А так виходить майже ідеальне гелловінське читання – дуже сезонне і дуже атмосферне. І атмосфера там виразніша за сюжет.

Підзаголовком для товстенького роману цілком могло би бути “Як посперечалися Іван два чарівники”: один ховається серед фоліантів (не містер Норрел, але щось подібне є), інший – збирає повні зали як видатний ілюзіоніст. Теоретично-практична суперечка між ними точиться десятиліттями, а той століттями, але самі майстри безпосередню участь в ній не беруть. Замість них на арені б’ються їхні учні. І в черговий раз ця арена стає публічною, хоча й не дуже очевидною. Завдання Селії і Марко – докласти руку й обдарування до створення найдивовижнішого цирку серед усіх, що існують. Найсміливіші ідеї, найвигадливіші атракціони, найтяжчі для постійної підтримки та захисту проекти. Але цирк є чимось більшим за зібрання шатрів з дивовижами. Та й змагання стає чимось більшим для двох молодих людей.

Майже п’ять сотень сторінок, тридцять років “хронометражу”, зо два десятки помітних персонажів, безліч локацій, більшість з яких згадується суто номінально… “Нічний цирк” – роман справді величенький, але структурно двоїстий. Фактично в ньому заховалися дві історії. Кожна з них є свого роду романом виховання, кожна – сповнена магії, кожна оповідає про цирк. Але робить це в різний спосіб.

Перша історія – романтичне янґ-адалтове фентезі про дорослішання, усвідомлення власних сил і меж та повільне дозрівання кохання, яке може звільнити, а може й знищити. Симпатична історія, але передбачувана, як наступний куплет у тягучій любовній балладі. За Селією мені було цікаво спостерігати, за Марком – не дуже, і момент, коли захотілося трішки підганяти героїв, щоби вони припинили тупцювати на місці і дозволили сюжету розвиватися швидше, настав якось зарано. Та плюс тут є: попри те, що це мала би бути центральна лінія, романтична складова не перенапружується на роботі. І цирку вона майже не заважає – і з  сюжетної точки зору, і з позасюжетної.

Друга історія – магічно-реалістична хроніка буття Le Cique des Rêves, Цирку сновидінь, яка місцями нагадує дбайливо занотований довгий та майже бессюжетний сон-експозицію. Лабіринт з хмаринок, сад із криги, звіринець для паперових створінь, нескінченні доріжки між чорно-білими шатрами та ятками зі смаколиками, направо – до віщунки, наліво – до ілюзіоністки, прямо – до дівчини-змії,  і не забудьте захопити із собою какао та карамельне яблучко. По-барочному надмірна й деталізована оповідь ризикує задушити читачів в обіймах, як пакунок солодкої вати – необережну осу. Але Ерін Моргенштерн згадує перевірені методи (фух, я – героїня, я досі не непрохопилася про Анджелу Картер!) і пробує розкрутити іншу половину оповіді навколо глядачів. І якби основний сюжет видавали чайною ложкою флешбеків – я би, мабуть, не засмутилася.

Саме глядачі, хто б ними не були: випадкові заблукалі чи професійні “сновиди”, які переслідують Цирк, переїжджаючи з континенту та континент, майже офіційний хроніст цирк чи хлопчик, що закохався в диво з першого погляду, – роблять ці дві історії живішими і виразнішими. Цирку потрібні глядачі, цирк існує заради глядачів, і кінець кінцем з цією думкою мають змиритися навіть двійко зарозумілих чародіїв. Цирк у цьому романі живіший за більшість героїв, йому найлегше і найприємніше співчувати, і дуже хочеться, щоби все у нього було добре. Наяскравіше у “Нічному цирку“, як на мій смак, – не затята магічна дуель, не несміливе перше кохання, не чари святкової (гелловінської, так) осені і навіть не блискуча атмосфера нескінченного карнавалу, свята, що завжди з тобою. Бо ще цей текст просотаний нестерпно болючою, прозорою і дзвінкою, потребою повірити в можливість чуда. І для тих героїв, що цього прагнуть, їхнє бажання справждується – не всюди чесно і не завжди безкоштовно, але диво справді є. А дива восени хочеться найбільше.

* Дякую видавництву Віват за можливість прочитати цю книжку. *