Після “Таємниці покинутого монастиря” польська письменниця Анна Каньтох отримала добрячий такий кредит моєї читацької довіри. Перша книжка про таємничі пригоди Ніни Панкович була одночасно і дуже-дуже олдскульною: грубезний роман, що спирається на кілька ніжок літературної традиції ХІХ століття (від роману виховання до готики та пригодницької герметики) – і свіжою, як вранішнє сонечко, бо слідує за основними трендами сучасної підліткової літератури – від уваги до психології вчорашньої дитини до вплетених в сюжет емансипаційних моментів. Плюс до всього там ще була небанальна локація – ранньо-соціалістична Польща, з бідністю, суспільною параноєю і спробами вберегти основи ідентичності від комуністичної загрози. Коротше кажучи, перша книжка була у своїй ніші була прекрасною. І друга пішла за нею майже слід в слід, але уже в інший бік.

Від завершення попередньої книжки минуло два місяці, і життя Ніни Панкович, на перший погляд, повернулося до звичного русла: родина, навчання, жодних янголів в околицях. Але, по-перше, Ніна все ще відчуває в собі дивну й неприємну силу, контролювати яку дівчина так і не навчилася. По-друге, одного нечудового дня до школи прийшла дивна парочка і забрала Ніну та ще одного хлопака із собою. З батьками домовлено, речі спаковано і от уже нашу героїню, не питаючись згоди, завозять кудись у нетрі Біловезької пущі. А там посеред лісу причаївся дивний табір-Інститут на території колишнього військового об’єкту, у якому ВОНИ (комуністи, хто ж іще) зібрали з усієї країни дітей, які могли контактувати з янголами. Чого ВОНИ хочуть? Що означають коди, що їх присвоюють кожній дитини? Чи можна довіряти симпатичному поручнику Лису – він дуже милий, хоча й комуніст. За що отримують страхітливу “червону картку”? До якого трудового загону пристати, щоб Ніні та її друзям за Маркотами простіше було розкривати навколишні таємниці? Хто ховається в тумані? І що в біса трапилося в поближньому закинутому селі?

У другому романі з циклу про Ніну Анна Каньтох зберігає попередню схему  – навіщо ж ламати те, що працює? Дівчина-підліток потрапляє у незрозумілу й некомфортну ситуацію – налагоджує контакти (здебільшого йдеться про вже знайомих за попередньою частиною героїв) – зіштовхується з таємницями – вляпується в ці таємниці по маківку – намагається з’ясувати що до чого і, бажано, вижити.

Якусь мить вона відчувала гордість, що зуміла бути настільки мужньою. Але одразу все зіпсувала, бо розревілася…

У “Таємниці проклятого лісу” Ніна трохи подорослішала, але це непросте дорослішання глибоко травмованої дитини. І якщо в першій частині йшлося про те, чи можна (і на скільки) довіряти іншим підліткам, то тут на передній план виходить проблема: як поводитися в однозначно недружньому середовищі, керованому дорослими. Авторка сплітає два мотиви “Дорослі як вороги” (бо ж не розуміють!) та “Комуністи-загарбники вороги – без варіантів!”. Тож, з одного боку, друга частина розширює і поглиблює тему, намічену в попередньому томі. З іншого – сюжет дозволяє поекспериментувати з новими жанрами.

“Таємниця проклятого лісу” у порівнянні з першим романом робить літературознавчий левел-ап – вона дорослішає і переміщається на територію ХХ століття. Отже, друга книжка значною мірою є текстом майже антиутопічним. Зла влада, позасистемні підлітки, практично концтабір, незрозумілі правила, ще менш зрозумілі вимоги, всі вишукувалися і крооооком руш! Але є кілька маленьких але. Підліткові антиутопії про ну-хоча-б-авторитаризм нині є настільки популярними, що просто ой. І в цьому плані друга книжка про Ніну мало відрізняється від американських аналогів, але виграє у них на території ретельного опису напів в’язничних реалій і абсурдистського світу. Це було переконливо. Принаймні, це має бути моторошно і переконливо для сучасних підлітків: живеш у напівруїні, холодно, голодно, нормально не помитися, всі навколо командують і неясно, чого хочуть. Щоправда, пострадянський життєвий досвід бентежне враження трохи псує – героїні співчуваєш, але точно не через нестерпні побутово-організаційні умови. (Бувала я в занедбаному дитячому санаторії в кінці 1990-х, то знаєте… Хіба що без трудових нарядів обійшлося, а так – “Спробуйте, знайдіть різницю”.) Тож там, де атмосфера не “пробиває” загартовану читацьку шкіру, авторка добирає своє дещо надмірною жорстокістю ситуації. Тут справді грають по-дорослому і щасливий кінець нікому не гарантований.

Але якщо “антиутопічна” частина викликала в мене дещо складні почуття, то умовно горорна радувала безперестанно. Перший роман розважався на полі такої готичної готики, що аж нема куди ярличок почепити. Другий пішов в інший бік і злився в екстазі з (псевдо)фольклорною казкою. Містичне “крило” тутешнього жаху нагнітається повільно, але таки моторошно. А необхідність з’ясувати і тримати в голові правила гри не тільки загадкових комуністів, а й проклятого лісу додає сюжету і гостроти, і багатоплановості. Зрештою, у кульмінації вдячних читачів чекає така шикарна пародія на традиційну ініціацію, що я аж в долоні плескала. А це ж не все, польська письменниця з багатьома стандартними жанровими кліше поекспериментувала в послідовно постмодерному дусі. До прикладу, “остаточне рішення батьківського питання” – це водночас і до скреготу зубів стандартний поворот, і “Ого, а так можна було?”.

Загалом “Таємниця” номер два лишається цікавим та атмосферним пригодницьким читанням. Певні проблеми з провисанням динаміки оповіді тут також є (при тому, що ця книжка солідно худіша за попередню), але це під кінець шелест сторінок аж вітер здіймає і завершується вона ідеальним кліфхенгером – локальний сюжет закрито, але давайте вже далі! Крім всього іншого, у другій частині є жменька серйозних етичних питань, відповіді на які Ніна зможе дати лише згодом. А спостерігати за тим, як дорослішає ця книжна дитина, що добре усвідомлює свої сильні та слабкі сторони, доволі захопливо. То де там третя книжка?

Я вдячна видавництву АССА, яке запропонувало мені прочитати цю книжку для огляду.