Минулого року “мій Арсенал” був доволі радикальний – одна субота, але майже від дзвоника до дзвоника. Цьогоріч фрилансерський статус дозволяв ні в чому собі не відмовляти, поки в дедлайни вкладаюся. Тому Арсенал-2019 перетворився на кількагодинний денний забіг у п’ятницю, спецвиїзд на позаарсенальну презентацію того ж дня та нічогеньку таку суботу. Чим запам’яталися ці два шалені дні?

• порушеною обіцянкою “Я майже нічого не купую на місці”. Минулого року вдалося дотриматися, цього року вийшло… По-всякому. У перший день я героїчно спустила майже всі гроші на чотири найбажаніші книжки і… І в суботу прийшла з наступною порцією гривень і забаганок. Все, що можу сказати на своє виправдання: щось пішло не так після відвідин стенду АССИ, де мені все найцікавіше просто подарували. А раз уже є важкенький пакетик, то… (см. під катом)

Продовжувати читання “Арсенал-2019: нові видавці, тусовка, сподівані і несподівані книжки” →

Поки весь ляльковий світ з ентузіазмом чекає анонсів продовження серії Barbie Inspiring Women (кажуть, там буде Роза Паркс), я нарешті вполювала один з минулорічних релізів. Барбі-Фріда Кало в мене вже є, барбі-Амелія Ергарт підскочила в ціні більш, як в два рази, тому поки що лишається недосяжною, а от хороший цінник на барбі-Кетрін Джонсон таки вдалося спіймати якраз під день народження. Дві ляльки – це не три, але уже видно, що серія в процесі колекціонування.

Результати розпакування та дрібні деталі:

Продовжувати читання “Barbie Inspiring Women Katherine Johnson Doll: трішечки NASA в ляльковій кімнаті” →

Write like a girl. Пиши-як-дівчина, подорожуй-як-дівчина, живи-як-дівчина…

Останніми роками нам дедалі частіше книжки нагадують: дівчата можуть все. Дівчата справді можуть все. Головне про це завжди пам’ятати. А ще часом за це треба поборотися. Усе ще треба. Але нехай.

Видавничий рік потроху розігрівається, далекі анонси викликають напади гострого ентузіазму, ближні… З ближніми все також непогано, плюс я продовжую знаходити смаколики, які чомусь пропустила минулого року. Тож перший вішлист 2019-го назбирався – не аж такий гарячий (окрім одного пункту), але вже добряче привабливий.

Найбажанішим пунктом тут є книжка, що її вже думала днями замовляти, але КСД відклав її вихід на два тижні. Бєбєбє, я обурена. Що ж, чекаю далі – нарешті українською буде Ннеді Окорафор!

Пункт два: мінісімейна сага і вона ж – модний американський бестселер. The Immortalists Хлої Бенджамін виходять українською раніше, аніж я встигла їх прочитати англійською – і це великий плюс (уже маю книжку – отут на неї відгук).

Пункт три: ВСЛ продовжує експериментувати з ранньо-підлітковим фентезі. Будемо подивитись. Особливо на те, чи фентезі – бо йдеться там про черговий блекаут.

Пункти подальші – всяке різне:

Продовжувати читання “Що новенького? Перший вішлист 2019 року” →

Про географію читання-2018 розповіла, про річну статистику розповіла, тепер час розповідати про самі книжки. 2018 рік був часом наполегливого читання підліткового фентезі (помітною мірою – українського, що дуже круто), реанімації інтересу до класичних детективів, деяких нових горизонтів в англомовному читанні та цілковитої перемоги європейських текстів із середньої та високої полиць. А ще роком, коли я не читала майже нічого з ключових українських новинок, розрахованих на дорослого читача, натомість встигла прочитати (і недочитати також) кілька свіженьких світових бестселерів – дещо навіть в оперативному українському перекладі. У випадку з асортиментом перекладів нашому ринку продовжує відчутно кращати. З якістю… З якістю буває по-всякому. Ще з дивного: не прочитала жодної японської книжки, не прочитала нічого у Стівена Кінга, не прочитала багато того, що збиралася. Тому оцей рік думаю присвятити підтягуванню хвостів. І це навіть не про класику-класику, а, наприклад, про цікаве фентезі, що вийшло років п’ять тому, а не от прям за останні два.

Ну, а тепер про найцікавіше. Вірніше, про найцікавіші.

Найрідніша книжка: тут без сюрпризів, бо які вже сюрпризи. Минулого року я перечитала “Життя за життям” Кейт Аткінсон і зрозуміла, що від повторення історія Урсули Тодд не гіршає. Власне, воно таким і задумане. Але переконатися було приємно (є пост про книжку).

Найочікуваніша книжка: нехай простить мене “Моя неймовірна подруга“, на яку я чекала два роки, але тут теж без варіантів. “Колір магії” Террі Пратчетта, бо світ, в якому Пратчетта не було українською, був страшенно неправильним світом. Тепер йому стало краще. А я стала щасливішою.

Найяскравіші книжки: їх тут дві, бо не могла обрати. Обидві книжки є віконцями у часом знайомий, але дуже екзотичній світ. Це таки Неаполь середини ХХ століття очима двох дівчаток (“Моя неймовірна подруга” Елени Ферранте – про книжку є пост) та чорна Америка й Нігерія, описані пером однієї блогерки (Americanah Нґозі Чимаманди Адічі).

Продовжувати читання “Читацький 2018-й. Загальні тенденції та 18 найцікавіших книжок” →

Замість передмови. Книжкова мода – страшна річ. Спочатку у мене вся гудрідз-стрічка читала “Як писали класики“. А я терпіла, бо… бо сильно не всі автори, про яких ішлося у виданні, були цікаві, а хто цікавим таки був (або була) – то про тих багацько читалося і раніше. Потім вся стрічка взялася за “Як читати класиків” і захвату генерувала ще більше. А я терпіла, терпіла, аж потім дізналася, що є в кого книжку позичити, і зламалася. Коротким вердиктом вже ділилася в Телеграмі: хороша книжка, мені не сподобалася. Зараз буду пояснювати – чому.

Про “Класиків”. Ростислав Семків написав симпатичну книжку про стратегію і тактики читання – такий розширений курс вправ “З чого починати, щоби не зомлівати перед полицями з модерністами”. NB: автор наполягає, що саме модернізм є вершинною літературою, Ксеня не сперечається, але сумно зітхає.

І цю симпатичну книжку вирізняє бадьорість викладу (а сучасному українському наукпопу цього часто не вистачає), наочність (постійні апеляції до досвіду читачів – а частіше навіть читачок), низка лайфхаків, численні переліки знакових творів або імен (Семків через кому згадав про Октавію Батлер*! їх вже можна колекціонувати – ці скромні ненав’язливі згадки про Батлер через кому) та чіткість запропонованої схеми опанування літературних глибин. Щоправда, коли лектор (а позиція автора в тексті тут наближується до жирафі, якій завжди видніше), наприклад, дбайливо прилаштовує фантастику гамузом на другий рівень складності, Ксеня косплеїть свою улюблену гіфочку.

Тобто загалом воно цілком ок, але… Але деякі речі дратують. Дратує оця зверхня риторична позиція (між нонфікшеном в стилістиці “Аааааа, мене пре, так хочу поділитися класним” і “Чекайте, мишки, зара поділюся істинним способом  стати їжачками” є певна різниця). Піддратовують деякі стилістичні рішення (а ще демонстративне використовування фемінітивів поряд зі спірними жартиками на адресу дівчат-читачок). Змушують трішки ніяковіти надто широкі жести задля красного слівця класу “Оце зараз класно узагальнив чувак!”. Воно здебільшого дрібні блощиці, навроді Westworld – це серіал про “закамуфльованих під людей кіборгів” (meh, біомехи та кіборги – все ж таки не тотожні поняття), але іноді викликають напади фінського сорому (NB: приблизно отам, де “троє провідних американських фантастів того часу” – Хайнлайн, Кларк** та Азімов – Ксеня починає дихати в пакетик). Але все це плюс-мінус об’єктивні моменти. Для мене ж головною проблемою стало суб’єктивне нерозуміння: “А чому мені про все це розповідають оцим тоном строгого, але доброго батечка?”. Чесна відповідь ховалася довго, аж до 162 сторінки. На цій сторінці було отаке речення:

Продовжувати читання “Як я перестала читати класиків і дозволила собі не хвилюватися” →

Полювання за англомовним фентезі (можна, звичайно, й фантастикою – але таке трапляється значно рідше) зі слов’янськими фольклорними мотивами – some kind of guilty pleasure. Але іноді воно приносить несподівані трофеї. Отак я взялася читати підліткове фентезі про Молдову початку ХХ століття та єврейсько-українську родину перевертнів – і відкрила для себе незвіданий світ єврейської випічки. І треба сказати, що пошуки годящого флудену були значно захопливіші за читання самої книжки.

Мама спекла флуден та запарила чай з трояндових пелюсток.

Окей, чай з трояндових пелюсток. А що таке флуден?

Про флуден, здається, знали всі, окрім мене. Принаймні, українська Вікі – точно. А ще вона розповіла, що існує дві школи думки: флуден як святковий пиріг-торт з кількома шарами начинки та флуден як рулет (варіант на повсякдень тобто). Торт – це якось занадто, зате я за все життя не спекла жодного рулету. Чим не виклик?

Подальше гугління відкрило страшне: двобоєм торт vs рулет розбіжності між школами думки не завершуються. По-перше, є проблема начинки, бо вона існує у версії по-багатому і по-звичайному. По-багатому – це зібрати в домі все смачне, залити склянкою-двома меду і підварити. “Нє, злипнеться”, – вирішила я. А серед варіантів по-звичайному чомусь зачарував варіант начинки, основою якої складають крихти. Звичайні кришені булочки, які змішують уже з чимось солодшим і липучим. О, отаке і буду робити. Тільки ще треба тісто обрати.

Продовжувати читання “Літературна кухня. Флуден за мотивами The Sisters of the Winter Wood” →

Схоже, жовтень може стати місяцем повернення до активного блогування, а заразом – часткового оновлення рубрик блогу. Он, у минулому пості повернулися “Книжкові теревені“, у планах – створення нової щомісячної рубрики (нічого подібного тут ще не було, принаймні – на постійній основі) і ще треба подумати, чи відроджувати “Двічі по п’ять“, чи вигадати щось інше для регулярних книжкових добірок. А нині от презентую ідею, яку нормально реалізувати треба було ще давно. Від сьогодні і час від часу “Фанатська радість” – це про типовий фанстафф у його друкованій версії. Листівки, закладинки, розмальовки з портретами книжкових героїв, путівники вигаданими світами і мапи неіснуючих міст – оце от усе. Але, як ми уже домовилися із Телеграм-аудиторією, перший випуск ФР буде присвячено паперовій ляльці. І то дуже особливій.

Замість преамбули: в дитинстві я шаленіла від всього, що можна вирізати. Усі серветки були порізані на “сніжинки”, з усіх журналів вирізалися намальовані/сфотографовані предмети, якими можна було укомплектувати паперові будинки-в-зошитах, усі коробки переклеювалися на ті ж таки будиночки (допоки я не прочитала “Навколо світу за 80 днів” – відтоді кожна коробка з-під взуття слугувала основою для пароплавів), коротше кажучи, я була форменною Загрозою-З-Ножицями-В-Руках, поки в єдиному кіоску Союздруку в маленькому камчатському містечку не з’явилися в продажу вони. Вони – це американські паперові ляльки. Тепер я розумію, що нічого аж такого надзвичайного в них не було – просто листи А3 з цупкого паперу, де була надрукована одна лялька та пачечка нарядів для неї. Але у порівнянні з радянськими паперовими ляльками… Ні, порівнювати їх просто не можна було. “Американки” були дорослими дівчатами, а не стилізованими дитячими фігурками, з ретельно промальованими обличчями та неймовірно деталізованими сукнями-костюмами. Доля всіх моїх кишенькових грошей була вирішена на місяці наперед. І я досі страшенно шкодую, що пакет з цими ляльками загубився під час повернення до України.

Минуло майже двадцять років і тільки тоді мені зустрілося щось таке, що затьмарило оті сумно-солодкі дитячі спогади. Я вешталася Амазоном і відкрила для себе світ американських “книжкових” паперових ляльок – численних брошурок з ляльковими фігурками і костюмами. Герої та героїні книжок або фільмів, довгі серії з історії костюму, “географічні” серії – такі ляльки вже ближче до дорослих артбуків, аніж до дитячої забавки. І от одну подібну паперову ляльку мені пощастило вполювати в Будапешті. У Національній художній галереї тривала виставка “Фрідаманія” і тамтешня сувенірна крамничка готова була радувати фанатів на всі гроші. І якійсь геніальній людині прийшла в голову світла думка закупити для крамнички партію паперових ляльок каліфорнійського видавництва. От він, мій скарб.

Навіть для середньої “артової” паперової ляльки цей проект зроблено дуже круто і з увагою до деталей.

Продовжувати читання “Фанатська радість. Паперова лялька Фріда Кало” →

Минув місяць з гаком, відколи дочитала “Американу” Чимаманди Нґозі Адічі, а мене все не полишає бажання про неї поговорити. Причому поговорити не про книжку взагалі, хоча це розкішний великий роман виховання про двох молодих нігерійців із нижнього та верхнього середнього класу – тільки дівчина поїхала легально вчитися до США і прийшла до успіху там, а хлопець нелегалив у Великій Британії і до ще більшого успіху дошкандибав уже після депортації додому. А про один маленький аспект. Отой американський успіх головної героїні – це не тільки гарна робота в піар-галузі, що дозволила їй за кілька років купити квартиру, і не принстонська стипендія. Це те, що вона змогла покинути роботу і отримала ту ж таки стипендію, завдячуючи одному фактору – створила дуже успішний блог.

Життя топ-блогерки, як його змальовує Адічі, це форменний космос. Іфемелу цілком традиційна “текстовичка”, але працює з дражливою тематикою расових стереотипів. Фактично це лайфстайл-блог, писаний з точки зору африканки, для якої багато що і в “чорно-білій” Америці було чужим, незрозумілим, неприйнятним. Тож де взялася популярність – зрозуміло. Але ж там не тільки про популярність.

Блог пішов у люди і вже розгубив молочні зуби – це навперемінку дивувало її, тішило, перевершувало будь-які очікування. Кількість читачів – тисячі по всьому світу! – зростала так швидко, що вона уникала статистичних звітів, бо не бажала знати, скільки людей клікнули на її тексти цього дня – це просто лякало. Але також захоплювало. Коли вона побачила, що її дописи перепостив інший сайт, її аж переповнила гордість, але навіть тоді вона ще не уявляла, куди це може завести, не плекала жодних серйозних амбіцій. Надходили емейли від читачів, котрі хотіли би підтримати блог. Підтримати. Це наче ще більше відособило блог, підкреслило його окремішність, перетворило на щось, що може розквітнути чи ні, з її допомогою чи самостійно. Тож вона поширила лінк на свій пейпел-рахунок. Гроші почали надходити, багато маленьких сум і одна така велика, що коли вона її побачила, то видала якийсь незнаний досі звук – щось середнє між зойком і видихом. Така сума з’являлася на рахунку кожного місяця, анонімно, регулярно, як зарплата, і кожного разу коли гроші надходили, Іфемелу почувалася збентеженою, немов вона знайшла щось дуже цінне на вулиці і вирішила залишити собі.

О, так! Я хочу поговорити про гроші.

Питання: “За яких обставин люди готові платити за контент, коли схема не передбачає віддавання грошей наперед?” – мене останнім часом неабияк цікавить. Найпростішою є відповідь “У нас – ніяк, ми ж не американці!”. Відповідь цілком справедлива: сильно менше грошей, менше звички платити за контент в принципі, менше способів робити це легко й невимушено. Просто для статистики: будь ласка, підніміть руки ті, хто користується лікпеївськими donate-інструментами (до прикладу, воно прикручено до Читомо). І на предмет платити, і на предмет отримувати. Бо кожного разу, коли я до нього придивляюся зі суто теоретичним інтересом (ні, я ще не настільки замріялася, щоби сподіватися на монетизацію свого блогу), неочевидність роботи відштовхує на раз. Не Флаттр, не інші подібні сервіси, і взагалі – труба, дим, оце от усе. Ну але навіть якщо відволіктися від схеми доставки грошей (он інші некомерційні проекти – наприклад, Світ фентезі – просто сайд-банери з номером приватівської картки вивішують), за яких умов ми готові ділитися грошима там, де це не є обов’язковим?

Продовжувати читання “Книжкові теревені: блогерське життя та фінансовий аспект” →

Цього року ми виїхали на Букфорум завчасно – хотіли ще зустрітися з друзями, що на рік виїжджають з України. І якось уже так одразу повелося, що це став тиждень розслабленого відпочинку і приємних зустрічей, а не інтенсивного фестивалення. І тоді, коли Форум урочисто відкривався, я якраз налагоджувала плідні (для однієї сторони) зв’язки з білками Стрийського парку.

Ні-ні, на Форум ми, звичайно, дійшли: у четвер зробили основні закупи (а потім кожного дня ходили, як на роботу, до стенду НК-Богдан, бо брат видивлявся певну новинку “з диваном”), у п’ятницю-суботу тусили в режимі захід-поїсти-захід-поїсти. Сходили на чергову презентацію коміксових новинок DC+Vertigo (це вже тягне на традицію), на дискусію про екранізації sf&f, на презентації творів Володимира Арєнєва та “Лазаруса” Світлани Тараторіної. NB: хоч на чомусь з Воттсом з усіх нас був лише один агент (не я). Натомість інші після того мимохідь взяли участь в найвеселішому розвіртуаленні останніх років. Потому була няшна камінопаті (брат на них спеціалізується – ото пощастило людині з  хатою), а потім була неділя, коли я вже застудилася і проґавила всі можливі можливості. Зате книжечки лишилися. Осьо my precious. Кухонний Стіл Продакшн представляє!

Продовжувати читання “Слідами Форуму: сонячний Львів, привітні білки і стосик книжок” →

2018-й читацький рік крім усього іншого буде роком читання про міс Марпл. Я й раніше зустрічалася з цією героїнею пані Аґати, але давно і не дуже виразно. А тут завдяки ошатним яскравим книжечкам від КСД тимчасово відмовилася від амбітного плану “Крісті треба читати тільки в оригіналі”. Тож на кінець літа уже маю три книжки прочитані, а ще одна намагається проштовхатися між іншими “Читатиму негайно”.

Спрощений рецепт детективів про міс Марпл: цікаві сюжети+звична затишність. Та обов’язковим елементом цього затишку є постійні й наполегливі згадки про чаювання (в половині випадків за тих чаювань когось отруюють, але це вже неуникні ризики, що ж поробиш). І в цих чаювань є бічний ефект – вони стимулюють кулінарні амбіції. Ще коли я взимку читала “Поїзд о 4:50 з Педдінгтона” мені закортіло спекти скони. Але зважилася на це лише зараз. І коли зважилася, то зрозуміла дивовижне: в Аґати Крісті сконів нема! У детективах про міс Марпл, де кількість чаювань на сотню сторінок перевищує середньобританські показники, немає класичної файв-о-клок випічки! Як таке взагалі може бути?

Продовжувати читання “Майже детектив. Як я шукала скони в книжках про міс Марпл” →

Книжковий Арсенал-2018 мене щиро лякав ще на етапі підготовки. Так багато нових книжок, так багато подій, так багато планів – і так мало сил після дводенного марафону на КомікКоні. Що ж робити, з цим треба щось рішать!

Рішення №1 – болісне: йти лише на один день. Серед варіантів планів було: відпроситися з роботи на ранок четверга, прийти ввечері після роботи у п’ятницю, прийти у неділю, але опція “Суботи вистачить” перемогла. І на ділі перемогла з розгромним рахунком, бо в ту суботу вийшла з території Арсеналу десь так в районі 20:30.

Рішення №2 – авантюрне: не планувати жодних відвідин івентів. Насправді, це рішення вимушене. Ні, навіть не так. Це рішення травматичне, бо програма навіть на один день викликала у мене запаморочення й легеньку панічну атаку: “Як таке розпланувати, і як люди всюди встигають, АААА?”. Не знаю, як люди, я вирішила, що – ніяк. Тому розставила в умі позначки, о котрій годині в якій з локацій можна знайти когось знайомого – і за цим планом вибудовувала маршрути. Ну, поки двіжуха не перемістилася на двір і там успішно осіла. В результаті так і не виловила декого з тих, з ким попередньо забивалися обов’язково побачитись, зате зустріла багатьох інших (і суттєво, дуже суттєво розширила коло навколокнижкових знайомств). Аж так це було несподівано, але дуже весело.

Рішення №3 – “дієтичне”: а ще я заздалегідь вирішила, що не купуватиму багато книжок. Принаймні, не купуватиму на самому Арсеналі. І це було правильно. Ідея рознести видавництва за напрямками і більш зручне розташування стендів цього року – це зер ґут. Суботні натовпи, скупчення навколо стендів, де відбувається щось цікаве, і ота епічна черга за автографами Шовковського – це “Та ну, я пішла витрачати гроші на другий поверх!”. Кінець кінцем сталося дивовижне – я купувала книжки за списком, відступила від нього лише в одному випадку (та й те – дуже умовно) і практично не підходила до стендів видавництв, в яких не збиралася щось купувати от прямо зараз. З одного боку, це профдеформація, бо уважно відстежую новинки і наперед знаю, в кого що цікавеньке можна купити. З іншого боку, малих видавців треба було помоніторити, оце вже щонайменш тактична помилка. NB на майбутнє: от з такою метою треба йти не у вихідний, у вихідний це робити боляче. Буде наука на майбутнє. А, і результати.

Результат теоретичний: зрозуміла, що для мене внутрішня суперечка “Арсенал – це про купити книжки” та “Арсенал це про послухати/побачити прикольних людей” уже закінчилася. Арсенал – це про людей та івенти. Книжки – таке, приємний бонус. Але, як подумати, це проблема масштабів битви слона із китом. Цікаво буде спостерігати, яка складова переможе – ринкова чи культуртрегерна.

Результат практичний: всьо, всьо, показую!

Продовжувати читання “#ПісляАрсеналу. Скромні покупки та цікаві відкриття” →

Зазвичай “Графічна пауза” була такою спеціальною рубрикою, де можна нав’язливо рекламувати графічні романи і комікси. Але буває, буває, що находить нестримна жага розповісти про “щось інше”, ґрунтуючись на ілюстраціях. Із сюжетними книжками робити таке у більшості випадків трохи ніяково (це не те саме, що зізнаватися в прочитанні книжки через шикарну обкладинку, але щось до того близьке). А з не-сюжетними… Така не-сюжетна книжка мені зустрілася чи не вперше. Але тут так і задумано, що художня довершеність – це головна складова. І це не мистецьке видання в “музейному” сенсі слова. Хоча… wait… І мистецьке, і музейне – просто в трохи незвичному ракурсі.

Тож якщо мене зараз спитати, що за книжка є найкрасивішою на світі, я довго не міркуватиму. “Ботанікум“! “Ботанікум” від Кейти Скотт і Кесі Вілліс – фантастично чудова книжка, гортаючи яку мені хотілося плакати

З двох причин. По-перше, це неймовірно красиво. Ок, припустимо, я – фанатка ботанічної ілюстрації, тобто є людиною упередженою. Але… це ж правда захмарно прекрасно! По-друге, ця книжка викликає бентежно заздрісний розпач. Чому, чому в моєму середньошкільному дитинстві не було такої прекрасної книжки, а була “Біологія для шостого класу” Морозюк? Причому в моєму шостому класі був ще якийсь спрощений радянський підручник, а отой біленький монстр з маком на обкладинці наздогнав уже у восьмому, коли проганяли програму для “районки” з біології. Believe me, прочитати перше видання підручника Морозюк (з усіма респектами до “першого вітчизняного шкільного підручника з ботаніки”) з його переускладеною лексикою та манерою викладу, ніби то для дуже замотивованих студентів, а не для школярів, за два дні – це нефігова психологічна травма. Ні, в “Ботанікумі” теж розповідають про вайї з архегоніями, але роблять це повільно, охайно та старанно повторюючи “людськими словами”. Професорка Кесі Вілліс – завідувачка науково-дослідницького управління в К’ю – свою частину справи зробила круто. Статті тут поділяються на дві частини: перша – дуже загальний вступ до теми, друга – уточнення специфіки, що йдуть “додатком” до ілюстрації. І от складні технічні моменти та більшість специфічних термінів ідуть якраз в тих “додатках”, а їх можна читати, а можна і нє. Можна й взагалі не читати, а картинки роздивлятися, вони ще крутіші. Зараз покажу.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Найкрасивіша книжка на світі” →