Минув місяць з гаком, відколи дочитала “Американу” Чимаманди Нґозі Адічі, а мене все не полишає бажання про неї поговорити. Причому поговорити не про книжку взагалі, хоча це розкішний великий роман виховання про двох молодих нігерійців із нижнього та верхнього середнього класу – тільки дівчина поїхала легально вчитися до США і прийшла до успіху там, а хлопець нелегалив у Великій Британії і до ще більшого успіху дошкандибав уже після депортації додому. А про один маленький аспект. Отой американський успіх головної героїні – це не тільки гарна робота в піар-галузі, що дозволила їй за кілька років купити квартиру, і не принстонська стипендія. Це те, що вона змогла покинути роботу і отримала ту ж таки стипендію, завдячуючи одному фактору – створила дуже успішний блог.

Життя топ-блогерки, як його змальовує Адічі, це форменний космос. Іфемелу цілком традиційна “текстовичка”, але працює з дражливою тематикою расових стереотипів. Фактично це лайфстайл-блог, писаний з точки зору африканки, для якої багато що і в “чорно-білій” Америці було чужим, незрозумілим, неприйнятним. Тож де взялася популярність – зрозуміло. Але ж там не тільки про популярність.

Блог пішов у люди і вже розгубив молочні зуби – це навперемінку дивувало її, тішило, перевершувало будь-які очікування. Кількість читачів – тисячі по всьому світу! – зростала так швидко, що вона уникала статистичних звітів, бо не бажала знати, скільки людей клікнули на її тексти цього дня – це просто лякало. Але також захоплювало. Коли вона побачила, що її дописи перепостив інший сайт, її аж переповнила гордість, але навіть тоді вона ще не уявляла, куди це може завести, не плекала жодних серйозних амбіцій. Надходили емейли від читачів, котрі хотіли би підтримати блог. Підтримати. Це наче ще більше відособило блог, підкреслило його окремішність, перетворило на щось, що може розквітнути чи ні, з її допомогою чи самостійно. Тож вона поширила лінк на свій пейпел-рахунок. Гроші почали надходити, багато маленьких сум і одна така велика, що коли вона її побачила, то видала якийсь незнаний досі звук – щось середнє між зойком і видихом. Така сума з’являлася на рахунку кожного місяця, анонімно, регулярно, як зарплата, і кожного разу коли гроші надходили, Іфемелу почувалася збентеженою, немов вона знайшла щось дуже цінне на вулиці і вирішила залишити собі.

О, так! Я хочу поговорити про гроші.

Питання: “За яких обставин люди готові платити за контент, коли схема не передбачає віддавання грошей наперед?” – мене останнім часом неабияк цікавить. Найпростішою є відповідь “У нас – ніяк, ми ж не американці!”. Відповідь цілком справедлива: сильно менше грошей, менше звички платити за контент в принципі, менше способів робити це легко й невимушено. Просто для статистики: будь ласка, підніміть руки ті, хто користується лікпеївськими donate-інструментами (до прикладу, воно прикручено до Читомо). І на предмет платити, і на предмет отримувати. Бо кожного разу, коли я до нього придивляюся зі суто теоретичним інтересом (ні, я ще не настільки замріялася, щоби сподіватися на монетизацію свого блогу), неочевидність роботи відштовхує на раз. Не Флаттр, не інші подібні сервіси, і взагалі – труба, дим, оце от усе. Ну але навіть якщо відволіктися від схеми доставки грошей (он інші некомерційні проекти – наприклад, Світ фентезі – просто сайд-банери з номером приватівської картки вивішують), за яких умов ми готові ділитися грошима там, де це не є обов’язковим?

Продовжувати читання “Книжкові теревені: блогерське життя та фінансовий аспект” →

Цього року ми виїхали на Букфорум завчасно – хотіли ще зустрітися з друзями, що на рік виїжджають з України. І якось уже так одразу повелося, що це став тиждень розслабленого відпочинку і приємних зустрічей, а не інтенсивного фестивалення. І тоді, коли Форум урочисто відкривався, я якраз налагоджувала плідні (для однієї сторони) зв’язки з білками Стрийського парку.

Ні-ні, на Форум ми, звичайно, дійшли: у четвер зробили основні закупи (а потім кожного дня ходили, як на роботу, до стенду НК-Богдан, бо брат видивлявся певну новинку “з диваном”), у п’ятницю-суботу тусили в режимі захід-поїсти-захід-поїсти. Сходили на чергову презентацію коміксових новинок DC+Vertigo (це вже тягне на традицію), на дискусію про екранізації sf&f, на презентації творів Володимира Арєнєва та “Лазаруса” Світлани Тараторіної. NB: хоч на чомусь з Воттсом з усіх нас був лише один агент (не я). Натомість інші після того мимохідь взяли участь в найвеселішому розвіртуаленні останніх років. Потому була няшна камінопаті (брат на них спеціалізується – ото пощастило людині з  хатою), а потім була неділя, коли я вже застудилася і проґавила всі можливі можливості. Зате книжечки лишилися. Осьо my precious. Кухонний Стіл Продакшн представляє!

Продовжувати читання “Слідами Форуму: сонячний Львів, привітні білки і стосик книжок” →

2018-й читацький рік крім усього іншого буде роком читання про міс Марпл. Я й раніше зустрічалася з цією героїнею пані Аґати, але давно і не дуже виразно. А тут завдяки ошатним яскравим книжечкам від КСД тимчасово відмовилася від амбітного плану “Крісті треба читати тільки в оригіналі”. Тож на кінець літа уже маю три книжки прочитані, а ще одна намагається проштовхатися між іншими “Читатиму негайно”.

Спрощений рецепт детективів про міс Марпл: цікаві сюжети+звична затишність. Та обов’язковим елементом цього затишку є постійні й наполегливі згадки про чаювання (в половині випадків за тих чаювань когось отруюють, але це вже неуникні ризики, що ж поробиш). І в цих чаювань є бічний ефект – вони стимулюють кулінарні амбіції. Ще коли я взимку читала “Поїзд о 4:50 з Педдінгтона” мені закортіло спекти скони. Але зважилася на це лише зараз. І коли зважилася, то зрозуміла дивовижне: в Аґати Крісті сконів нема! У детективах про міс Марпл, де кількість чаювань на сотню сторінок перевищує середньобританські показники, немає класичної файв-о-клок випічки! Як таке взагалі може бути?

Продовжувати читання “Майже детектив. Як я шукала скони в книжках про міс Марпл” →

Книжковий Арсенал-2018 мене щиро лякав ще на етапі підготовки. Так багато нових книжок, так багато подій, так багато планів – і так мало сил після дводенного марафону на КомікКоні. Що ж робити, з цим треба щось рішать!

Рішення №1 – болісне: йти лише на один день. Серед варіантів планів було: відпроситися з роботи на ранок четверга, прийти ввечері після роботи у п’ятницю, прийти у неділю, але опція “Суботи вистачить” перемогла. І на ділі перемогла з розгромним рахунком, бо в ту суботу вийшла з території Арсеналу десь так в районі 20:30.

Рішення №2 – авантюрне: не планувати жодних відвідин івентів. Насправді, це рішення вимушене. Ні, навіть не так. Це рішення травматичне, бо програма навіть на один день викликала у мене запаморочення й легеньку панічну атаку: “Як таке розпланувати, і як люди всюди встигають, АААА?”. Не знаю, як люди, я вирішила, що – ніяк. Тому розставила в умі позначки, о котрій годині в якій з локацій можна знайти когось знайомого – і за цим планом вибудовувала маршрути. Ну, поки двіжуха не перемістилася на двір і там успішно осіла. В результаті так і не виловила декого з тих, з ким попередньо забивалися обов’язково побачитись, зате зустріла багатьох інших (і суттєво, дуже суттєво розширила коло навколокнижкових знайомств). Аж так це було несподівано, але дуже весело.

Рішення №3 – “дієтичне”: а ще я заздалегідь вирішила, що не купуватиму багато книжок. Принаймні, не купуватиму на самому Арсеналі. І це було правильно. Ідея рознести видавництва за напрямками і більш зручне розташування стендів цього року – це зер ґут. Суботні натовпи, скупчення навколо стендів, де відбувається щось цікаве, і ота епічна черга за автографами Шовковського – це “Та ну, я пішла витрачати гроші на другий поверх!”. Кінець кінцем сталося дивовижне – я купувала книжки за списком, відступила від нього лише в одному випадку (та й те – дуже умовно) і практично не підходила до стендів видавництв, в яких не збиралася щось купувати от прямо зараз. З одного боку, це профдеформація, бо уважно відстежую новинки і наперед знаю, в кого що цікавеньке можна купити. З іншого боку, малих видавців треба було помоніторити, оце вже щонайменш тактична помилка. NB на майбутнє: от з такою метою треба йти не у вихідний, у вихідний це робити боляче. Буде наука на майбутнє. А, і результати.

Результат теоретичний: зрозуміла, що для мене внутрішня суперечка “Арсенал – це про купити книжки” та “Арсенал це про послухати/побачити прикольних людей” уже закінчилася. Арсенал – це про людей та івенти. Книжки – таке, приємний бонус. Але, як подумати, це проблема масштабів битви слона із китом. Цікаво буде спостерігати, яка складова переможе – ринкова чи культуртрегерна.

Результат практичний: всьо, всьо, показую!

Продовжувати читання “#ПісляАрсеналу. Скромні покупки та цікаві відкриття” →

Зазвичай “Графічна пауза” була такою спеціальною рубрикою, де можна нав’язливо рекламувати графічні романи і комікси. Але буває, буває, що находить нестримна жага розповісти про “щось інше”, ґрунтуючись на ілюстраціях. Із сюжетними книжками робити таке у більшості випадків трохи ніяково (це не те саме, що зізнаватися в прочитанні книжки через шикарну обкладинку, але щось до того близьке). А з не-сюжетними… Така не-сюжетна книжка мені зустрілася чи не вперше. Але тут так і задумано, що художня довершеність – це головна складова. І це не мистецьке видання в “музейному” сенсі слова. Хоча… wait… І мистецьке, і музейне – просто в трохи незвичному ракурсі.

Тож якщо мене зараз спитати, що за книжка є найкрасивішою на світі, я довго не міркуватиму. “Ботанікум“! “Ботанікум” від Кейти Скотт і Кесі Вілліс – фантастично чудова книжка, гортаючи яку мені хотілося плакати

З двох причин. По-перше, це неймовірно красиво. Ок, припустимо, я – фанатка ботанічної ілюстрації, тобто є людиною упередженою. Але… це ж правда захмарно прекрасно! По-друге, ця книжка викликає бентежно заздрісний розпач. Чому, чому в моєму середньошкільному дитинстві не було такої прекрасної книжки, а була “Біологія для шостого класу” Морозюк? Причому в моєму шостому класі був ще якийсь спрощений радянський підручник, а отой біленький монстр з маком на обкладинці наздогнав уже у восьмому, коли проганяли програму для “районки” з біології. Believe me, прочитати перше видання підручника Морозюк (з усіма респектами до “першого вітчизняного шкільного підручника з ботаніки”) з його переускладеною лексикою та манерою викладу, ніби то для дуже замотивованих студентів, а не для школярів, за два дні – це нефігова психологічна травма. Ні, в “Ботанікумі” теж розповідають про вайї з архегоніями, але роблять це повільно, охайно та старанно повторюючи “людськими словами”. Професорка Кесі Вілліс – завідувачка науково-дослідницького управління в К’ю – свою частину справи зробила круто. Статті тут поділяються на дві частини: перша – дуже загальний вступ до теми, друга – уточнення специфіки, що йдуть “додатком” до ілюстрації. І от складні технічні моменти та більшість специфічних термінів ідуть якраз в тих “додатках”, а їх можна читати, а можна і нє. Можна й взагалі не читати, а картинки роздивлятися, вони ще крутіші. Зараз покажу.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Найкрасивіша книжка на світі” →

Моя любов до британської літератури вічна й нескінченна і має багато проявів. Один з них – любов цупити з британських книжок рецепти. Прям-прям рецепти там нечасто зустрічаються (і не всі британські письменниці – Джоан Гаррис), але сконструювати щось за мотивами – завжди приємний челендж. Одна з таких “викличних” книжок для мене – “Життя за життям” Кейт Аткінсон.

У цьому романі не лише багато живуть (буквально, головна героїня проживає своє життя знову, знову і знову), але й багато їдять. У тому числі солодкого. Можу помилитися, але здається, я ще ніде не зустрічала такої концентрації актів шарлоткопоїдання, як в оцій книжці. А коли герої відволікаються від яблук, вони перемикаються на сливи. Пироги, пудинги, пироги, пудинги… Challenge accepted, спробую зробити сливовий пиріг в британському стилі!

Завдання виявилося не настільки елементарним, як обіцяє ідіома. Шукати автентичні кулінарні книжки мені було ліньки, варіант “Спокуситися на класичний рецепт з “Нью-Йорк Таймз”(є така легенда газетної кулінарії) здавався надто простим, а гугління сучасними кулінарними блогами запропонував два шляхи. Перший  – as easy as a pie в найгіршому варіанті: візьміть заморожену заготовку під коржик, змастіть сливовим джемом – такого штибу. Другий шлях: звичайний сливовий пиріг – це нудно, давайте спечемо шикарний французький тарт зі сливами та вимоченим у коньяку мигдалем? ні? ну, добре, давайте спечемо отой класичний німецький сливовий торт із назвою, що ви її ніколи не вимовите?

Ні, будемо пекти щось наближене до первинних варіантів. Щось типу того, що мені хотілося спробувати, знайшлося в цікавому американському фудблозі  Smitten Kitchen, але пропатчені елементи (цедра, апельсиновий сік, поєднання в начинні слив та яблук) я звідти викреслила. Нам потрібен сливовий пиріг. Простий сливовий пиріг. Хоча ні, є один моментик.

They had planned on somewhere swanky but ended up in a British Restaurant and dined on roast beef and plum pie and custard. The plums were tinned, of course. They enjoyed all of it though.

“Сливи були консервовані, але їм все одне сподобалося”. Сливи були консервовані. Сливи були консервовані. Сливове повидло – варіант для слабаків. Підемо шукати консервовані сливи!

Продовжувати читання “Літературна кухня. Сливовий пиріг з “Життя за життям”” →

Минає березень, за вікном сніг та мінус сім, а в мене раптово відросли лапки. Себто несподіваний блок на написання притомних книжковідгуків. Воно, звісно, причини очевидні: погода, авітаміноз та дуже складний період на роботі (цей, на щастя, вже майже позаду). Ну, але треба якось цей блок знімати, тому сьогодні почну з мотиваційних картинок. У цій ролі – обкладинки прийдешніх книжок. У повітрі вже повіяло Арсеналом, анонси стають все цікавішими, тому за місяць назбиралося всякого: і такого, що випадково пропустила, і такого, що переоцінила, і вирішила – “Так, мені воно треба”, і такого, що так кортить прочитати якнайшвидше, що воно вже, чесно кажучи, в передзамовленнях мотиляється.

А це у нас…

• нова Ліян Моріарті. Тут дивно склалося: я собі спокійно прочитала минулої осені “Велику маленьку брехню“. Захопливо, атмосферно, симпатично – гарне відпочинкове читання з мораллю та уроками з побутової психології. Потім за два-три тижні натрапила на “Таємницю мого чоловіка“. Вердикт приблизно той самий,  а заразом звернула увагу, що письменниця оперує сталим набором сюжетних і (а це навіть важливіше) персонажних кубиків. І от поки  неквапливо вирішувала, що це – стабільність стилю чи вторинність, КМ-Букс запустили в передпродаж “Три бажання“. Міркування знесло миттю – наступного дня замовлення наче само себе оформило, сидимо тепер… чекаємо. Оце і є магія направду цікавого читання (дочекалася).

• а ще є гаряча шотландська новинка, яку цієї зими масово читала моя ГудРідз-стрічка. Як ідейний лемінг людина, яка любить складати власну думку про популярні новинки, я вже чесно зібралася читати про “Елеанор Оліфант” англійською. Аж раптом КСД здивували анонсом. Ну ок. Тільки вихід книжки вже кілька разів відкладали, я ж квартальний анонс оформити не можу (теж дочекалася, уже є пост про книжку)!

Продовжувати читання “Гарячий сезон майорить на горизонті. Перший вішлист цієї весни” →

Як завжди цього дня. Зі святом, сестри! Пишіть, читайте, боріться, живіть своє життя,  а не те, що від вас чекають.

Плакатик (с) Раяна Шеффілда. У нього багато прикольних.

Цього року мої день-народженні подарунки виявилися трішечки нестандартними. Поки що жодної ляльки. І книжки стосиками ще теж ніхто не дарував. Але без нового читання не залишуся, бо серед основних подарунків знайшлася березнева коробочка від “Буковини”. Мімімі, мій перший букбокс ever!

Насправді, я нечасто отримую геть несподівані подарунки (і не можу себе назвати фанаткою абсолютної спонтанності як концепції – радше навпаки), але це той випадок, коли сюрприз поводиться чемно. Обіцяли книжки і вино – маємо книжки і вино. Ідеальне жеж поєднання!

Продовжувати читання “Свято поруч. Мій перший букбокс – і це Bookowina” →

Наближається весна і приносить із собою бажання наводити лад у хаті (точно нездорове!) і в блозі (а оце вже щось). Тому вирішила згадати практику збирання сторонніх інфоприводів у дайджести. Читачі Фейсбук-сторінки та Телеграм-каналу все це вже бачили, але і в блозі скирдувати посилання не зайве, а то потім шукай їх… То що трапилося протягом останніх двох місяців зими?

У середині січня трапилася презентація “Скляного меча” із супутньою дискусією. Мій відгук на книжку отут, а про дискусію (та яка там дискусія! – приємна і весела розмова із прекрасними людьми), організовану Нашим Форматом, можна прочитати у блозі видавництва.

Тизер:

Наразі Мара — головна героїня книжки — уже встигла наробити безліч помилок, пошкодувати про них, кілька разів майже все запороти, втратити близьких та геть заплутатись із тим, що з натяжкою можна назвати особистим життям. Втім, як зауважує Ксенія, їй помилки Мари певною мірою імпонують. Мара, пояснює блогерка, поступовоеволюціонує від особистих потреб — врятувати друга, допомогти сестрі, батькам тощо — до якогось умовно загального блага — рятувати багряних, які вже століттями відіграють роль слуг для срібних та гарматного м’яса в їхніх війнах з іншими країнами. Це краще, ніж починати із суспільних інтересів і закінчувати особистими. Хоча деякі вчинки Мари все ж бісили, як говорить Ксенія, «під час читання періодично доводилося відкладати книжку й говорити собі спокійно, Ксеня, згадай себе у 17–18 років». Тобто те, що Авеярд вдалося безсумнівно, так це написати дівчину-підлітка — з усіма її тарганами, зривами й метаннями туди-сюди.

До речі, про цей блог – він дуже цікавий (майже загітувати мене прочитати двійко книжок з економіки – я ще тримаюся, але сили вже не ті) – це неймовірно круто, повірте). А його ведуча Наталка Шнир пише класні відгуки на книжки у ФБ. І вона ж змусила мене вдатися до складних екзистенційних роздумів – запросила долучитися до кола учасників рубрики “Книжкові люди”. Мда, як на людину з журналістською освітою та майже 15-річним професійним досвідом я й не уявляла, що інтерв’ю це так… стрьомно складно. Результат вийшов цікавий – от дійсно дізналася про себе та блог дещо нове, а треба було просто подивитися на нас іншими очима.

Тизер:

Є в мене ще мрія-мрія — книжкова серія фантастичних та фентезійних текстів, написаних жінкам. Від класичних текстів, але з фокусом на ультрасучасні — написані протягом останніх 5–10 років. Плюс навколишній мерчандайз, плюс дотичний лекторій, плюс тематичний нонфікшн — можна було б зробити дуже круто.

А ще до інтерв’ю пішла фотосесія, яку знімала моя улюблена фотографиня Оля Ліцкевич, тому за посиланням не лише багато літерок про мене, а ще й трохи прикольних фото:

Продовжувати читання “Блогодайджест: дискусія про супергероїнь, інтерв’ю та барбі моєї мрії” →

За кілька років писання звітних планів про читацький рік справді робочий формат я намацала лише минулого року. Тому на ньому й зупинюся: короткі тези, улюблені діаграмки, міні-резюме – ніби, все на місці і про все можна розповісти. Фух, вирушили.

(Факт номер нуль: у 2017 році я менше писала про книжки, але більше їх фотографувала. Результат – у безжальній дев’ятці найпопулярнішого в Інстаграмі.)

Факт номер один: у 2017 році мене заполонила неусвідомлена любов до гарненьких круглих чисел. Загалом прочиталося рівно стільки ж, скільки попереднього року – 175 книжок, але 2016-го планка була не там. А тут я просто-таки героїчно провалювала усі можливості прочитати “зайву” книжечку, хоча час і можливості були. І навіть географія читання піддалася цій магії нулів. На наступний рік я встановила межу на 150 (треба було 151, ач), але подивимося, як воно ще буде.

Факт номер 2 (уже згадувала неодноразово): сторонні челенджи – страшна штука. Заради того, щоби витягти Бінго від Якабу я свідомо завалила Книгоманію від Фабули і несвідомо – всі свої персональні читацькі плани. 31 грудня вже пообіцяла виправитися, але це буде непросто зробити – тому, що найпростіше уже зробила, попереду цукерочки, і то переважно англомовні.

Факт номер 3: українському книжковому ринку таки очевидно покращало. Як це визначила я? Елементарно, у мене суттєво побільшало україномовних книжок серед прочитаного. От справді суттєво, уже на кілька людей із середнім темпом читання книжок (мені ще ні, ну але у мене “смаки дуже специфічні”). Українські видання – це 95 книжок. Я – молодець? Ні, українські видавці молодці! (Наскільки молодці – там внизу є чартик та діаграма.) А що у нас з іншими мовами? Порив 2016-го, коли серед прочитаного знайшлася одненька книжка білоруською, повторити не вийшло, мови лише три. Але все одне є сюрпризи. Російською я прочитала 38 книжок. А планку у 40 книжок собі ставила на англійську. Взяла. Кінець кінцем, враховуючи всі графічні романи та коміксові омнібуси, вийшло 42 книжки. Ксеню, запам’ятай цю мить: ти прочитала англійською більше, ніж російською. Фанфааааари!

Продовжувати читання “Читацький 2017-й: статистика, автори, діаграми (та бонус про видавництва)” →