Букблогерка та вішлисти: чи читаються книжки, що їх так хочеться купити?

Плюс-мінус в березні цьому книжковому блогу як, власне, книжковому виповнилося п’ять років. Це більше 500 постів про… Складно порахувати, про  скільки книжок, бо деяким присвячено окремі дописи, а дехто в оглядові “комуналочки” потрапили. Але найрегулярнішою, мабуть, рубрикою за все існування блогу є стабільно популярні вішлисти. Отаких постів за ці п’ять років було 40. Начебто небагато. Але мені раптом стало цікаво, чи була з них конкретна користь. Тож сіла й порахувала: скільки книжок мені кортіло купити, скільки з них купила/позичила/отримала в подарунок… А далі суцільні страшні сюрпризи. А скільки ти, Ксеню, з них прочитала? Агаага! От де справжні криваві подробиці! А так ефективно прочитала, що аж пост написала? Ні-ні, не коротенький на ГудРідз, нормальний такий, докладний, пост? Статистико, безжальна ж ти потворо!

Але рахувати було цікаво і повчально. А ще з того вийшла симпатична інфографічка. Отака:

Продовжувати читання “Букблогерка та вішлисти: чи читаються книжки, що їх так хочеться купити?”

Сара до Астрід – прийом. “Твої листи я зберігаю під матрацом…”

Коли йдеться про дружбу з величезною різницею у віці, найпростіше уявити собі няшне дитя молодшого шкільного віку й мудрих бабусю чи дідуся, готових відкрити малечі весь світ широкий. Власне, не дивно, чому складається таке враження, бо сюжет поширений й багатий. Для мене чи не найулюбленішим текстом такого плану є “Літня книжка” Туве Янсон. Та й загалом в дитинстві я такі книжки обожнювала, бо сама була тією дивакуватою дитиною, якій з дорослими розмовляти було цікавіше. А от тепер мені стало цікаво, що буває, коли в дітей вичерпується няшність. Відповідь отримала трохи несподівано – з листування Астрід Ліндґрен з юною фанаткою, що минулоріч вийшло українською.

img_1052

Історія, що стоїть за “Твої листи я зберігаю під матрацом…“, проста, але по-своєму фантастична. Невід’ємною складовою слави Астрід Ліндґрен був нескінченний потік листів від шанувальників. Зазвичай письменниця ґречно дякувала за увагу й на тому все. Але 1971 року вона отримала черговий лист і… схоже, він її добряче вибісив. Дванадцятирічна Сара розповідала, що хоче стати акторкою і нехай тьотя Астрід їй в тому посприяє якось, вона ж мусить знати людей з кіно, правильно? За її книжками ж кіно знімають, правильно? Сара, правда, вважає, що лайняне кіно за книжками тьоті Астрід знімають, і діти-актори там нездари, і взагалі – світ добряче паскудне місце, але нехай тьотя Астрід допоможе, що їй, шкода? Коли я читала цього листа, то все не могла збагнути: це як же зірки стали, що воно не опинилося у сміттєвому кошику десь після цього пасажу:

А скоро вийде Еміль. Я сподівалася, що Еміля не зачеплять. Аж ні, його теж зіпсують. Ти не уявляєш, що ти створила.

Продовжувати читання “Сара до Астрід – прийом. “Твої листи я зберігаю під матрацом…””

Зберігати спокій і читати книжки. “Карантинний” вішлист

Підготуватися до карантину по-книголюбському – це запастися нечитаними книжками. Забрала сьогодні з пошти чергову посилку та оновила підрахунки. 210 штук, тобто запас на рік з хвостичком, і це ж тільки паперові. Але хочеться іще! І видавництва останніми тижнями анонсами дуже радують. Віруси вірусами, а “арсенальні новинки” вже почали вишуковуватися в чергу.

До очікуваних та неочікуваних звісток з видавничих полів можна зарахувати:

  • продовження “Оповіді служниці“. КСД нарешті показали обкладинку “Заповітів“. Вона ліцензована і дуже пасує до попереднього тому. Вже не можу дочекатися!

89775663_2728274574126087_5832405798004719616_n

  • довгоочікуваний історично-закручений грубасик від Софії Андрухович. Зараз якраз на передзамовленні

amadoka_00

  • новий роман Наталії Матолінець, який я чекаю, мабуть, більше за третю “Варту“. Дуже вже сетинг нетиповий плюс натяки на те, що там все буде по-дорослому, по-кривавому, плюс… В анотації є про епідемію? У когось ідеальне відчуття часу

89283004_2924255444301808_5149259569897144320_n

Продовжувати читання “Зберігати спокій і читати книжки. “Карантинний” вішлист”

Двічі по п’ять. Життя, що стало коміксом

Днями Видавництво оголосило передпродаж графічного роману за мотивами щоденника Анни Франк, і я побігла замовляти в той самий вечір, бо ж дуже крута штука, яку я давно хотіла прочитати. А поки “бігла”, згадувала, що ще мені цікавого коміксово-біографічного траплялося. Чим не привід відродити призабуту рубрику “Двічі по п’ять“?

Загалом біоГрафічні романи можна поділити на дві великі групи: графічні біографії історичних персон (бувають сильно різні, розраховані на різні вікові категорії, і далеко не всі вони – насправді цікаві тексти, а не просто ілюстрації до життєвого шляху) та різного формату графічні автобіографії-мемуари: від розповідей про непересічний життєвий досвід до щоденників повсякденного життя. І десь між ними майорить ще кілька стосів книжечок з категорії “Молодші покоління віддають шану попереднім” – тобто розповідають про життя батьків, бабусь-дідусів та інших родичів, чиє життя може бути цікавим для читачів. А розповідати можна по-всякому: від коротесеньких коміксів Сари Андерсен та Деббі Тун про те, як ведеться молодим жінкам в сучасному світі, – і до складних майже чи цілковито художніх оповідей з багатошаровим наративом і художніми спецефектами. Але сьогодні розкажу про кілька дуже різних графічних романів/коміксів, які вже встигла прочитати, і ті, на які давно накинула око.

40768655._SX318_

П’ятірку читаного відкриває найочевидніший варіант. Кажеш “Ідеальний автобіоГрафічний роман” – думаєш “Персеполіс“, кажеш “Персеполіс” – ну, ви зрозуміли. Любов моя до “Персеполіса” безмежна, бо Маржан Сатрапі зробила неймовірну штуку: розповіла про своє дитинство й молодість так, що ця розповідь стала дзеркалом світу, в якому вона жила. Іран перед та одразу після Ісламської революції, Європа, яка не вповні усвідомлює, як це – коли все твоє життя цілковито змінюється, і посеред всього цього – розумне й іронічне дівча, яке колись хотіло стати пророком, поки їй не пояснили, щ дівчата пророками не бувають.

Пункт номер два насправді складається з двох книжок, і вони трохи нагадують “Персеполіс“, бо теж розповідають про дітей в надзвичайних умовах та стилістично вони також перегукуються. Як і Маржан Сатрапі, Зейна Абірахед розповідає про своє дитинство, що минуло на війні – у розділеному на дві зони Бейруті. “Я пам’ятаю Бейрут” – це методичне перераховування дивних ознак дитинства, коли щось пішло не так (“Мій брат колекціонує скалки шрапнелі”), але воно все одно лишається дитинством. “Гра ластівок” – це історія одного дня, коли батьки затрималися по інший бік лінії розмежування, а дітей довелося глядіти всім сусідам. На ділі це кілька історій про те, як життя людей змінила війна, але розповідає ці історії дитина, яка нормальне життя вже майже не пригадує – і це створює неймовірний ефект сумовитого абсурду.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Життя, що стало коміксом”

Графічна пауза. “Джейн Ейр. Millennial Edition”

Графічними версіями класичних і не тільки книжок вже давно нікого не здивуєш. Графічні ретелінги класичних і не тільки книжок – якщо про казки не йдеться – трапляються куди як рідше. І варто мені було побачити, що існує графічний роман за мотивами осучасненої “Джейн Ейр” – то й одразу понеслася читати. Бо “ДжЕ” – одна з моїх улюблених книжок, бо я “колекціоную” її екранізації, а графічний роман – це майже те ж саме, правильно? Але головно тому, що було дуже цікаво глянути на те, як автори бачать історію Джейн як нашої сучасниці. Бо роман Шарлотти Бронте – насправді не дуже гнучкий матеріал для таких експериментів.

36169380._SY475_

(NB: цей відгук написано так, наче всі знайомі з сюжетом оригінального роману. Якщо ви ще нє, але плануєте – стережіться спойлерів, їх буде чимало.)

Продовжувати читання “Графічна пауза. “Джейн Ейр. Millennial Edition””

Долиною темряви. “Хатина на курячих лапах”

Коли читаєш багато і кількома мовами водночас, часом бува таке, що от просто ніяк не виходить згадати, якою ж мовою була “ота книжка”. Тоді в пригоді стають додаткові фактори: нагадування собі, чи існує, скажімо, українське видання, що там були за жанр, тема, проблематика, котрий це том багатотомний саги – такий собі мікродетектив для не завжди уважної читачки. Але буває й так, що під час читання не відпускає зачудування: “Вау, це українською? Як незвично!”. Останнім таким досвідом для мене стало дитяче фентезі від британки Софі Андерсон.

DSCN0039

Хатина на курячих лапах” – це таке дуже характерне для нинішнього англомовного ринку сучасне фентезі для середнього шкільного віку: з майже обов’язковим екзотичним колоритом (в цьому випадку – а-ля слов’янським і дещицею близькосхідного), з дозовано неоднозначною головною героїнею, з порцією сімейних цінностей і направду добре розкритими психологічними проблемами, характерними для дитини на порозі дорослішання. Ну, але у нас до цього масиву перекладних текстів тільки потроху підступаються, свого пишуть небагато (не по нулях, на щастя, але я не знаю, коли вітчизняний ринок дійде до стадії “забагато міфологічного фентезі”), а тут ще й харківське видавництво Жорж не тільки відтворило оригінальні обкладинку та внутрішні ілюстрації, у них ще й пейпербеки якістю та на дотик нагадують американські. Повний стереоефект “Ого, а зазвичай такі книжки до мене потрапляють англійською!” . То про що ж ідеться?

Сирота Маринка живе з бабусею, вони багато подорожують, ніде не затримуються надовго, і тому у дівчинки взагалі нема друзів (окрім хіба що ручної галки). Та й людей вона бачить нечасто. В усякому разі, живих. Бабуся Маринки – Баба Яга, Вартова межі між світами, яка проводжає духи померлих в останню путь. І готує до такого ж заняття онучку. Тільки Маринці не подобається виряджати мертвяків, не подобається приймати на себе тягар чужих спогадів, підпорядковуватися волі живої хатинки на курячих лапах, та й загалом – жити отаким дивовижним, захопливим, але надто вже нестандартним життям. До бунту старших підлітків ще далеко, Маринка просто хоче бути “як усі”. І заради цього може наламати такі дрова, що потім ще пів книжки доведеться розгрібати.

Продовжувати читання “Долиною темряви. “Хатина на курячих лапах””

День народження за місяць. Передсвятковий вішлист

2020-й набирає обертів, оголошення анонсів “підАрсенал” та “підФорум” тішить серденько і змушує сумувати гаманець, деякі цікавезні майбутні книжки я читаю просто тому, що мені випало щастя їх перекладати, але час вже укладати перший цьогорічний вішлист. Тим більше й такий-сякий привід є: вчора іменини були, рівнесенько за місяць – ще більше свято, а найкращий подарунок самій собі – то книжки. От про майбутні подарунки поговоримо.

Спочатку про подарунок, який точно-точно-точно має бути – бо його я вже навіть передзамовила. У травні (ох вже ця арсенальна лихоманка!) має нарешті вийти найсвіжіший з недетективних романів Кейт Аткінсон. Я вірила, чекала, не читала в оригіналі – і от нарешті. Усе, як завжди – Наш Формат, чудова обкладинка, переклад Ярослави Стріхи, в якому ніколи не сумніваєшся.

84264282_10157992390134889_7351139880644116480_n

А ще не менш довгоочікуваний опус магнум Ольги Токарчук. Це книжка, що за неї страшно братися, але… ранній модерн, міттелойропа, релігійні чвари, мммм, я це люблю.

Tokarchuk-cover-cifra-NEW-2_page-0001_ONGZUWM.jpg.300x450_q85_crop

Або ж давно анонсована ВСЛ збірка оповідань Кармен Марії Мачадо.

her_body_and_the_other_parties_cover

А що крім цього? Далі у програмі мало не найеклектичніший вішлист за всю історію цього блогу.

Продовжувати читання “День народження за місяць. Передсвятковий вішлист”

Дитяча хвилинка. El Deafo

Розповідаючи зрідка про дитячі книжки, я здебільшого намагаюся бути сумлінною букблогеркою і рекламувати те хороше малючкове, що вже існує (або ж тільки таким і було) українською. Але іноді концепція дає тріщину – коли йдеться про книжки, що їх мені на українському книжковому ринку страшенно бракує. “Ну а раптом? – думає в цю мить певна Ксеня. – Раптом улюблений гештеґ #ВидайтеУкраїнською спрацює?”. Сьогодні якраз про таку книжку – від якої щемить серце, про яку хочеться розповідати всім знайомим і подарувати одній чудовій маленькій дівчинці, яка ще не вміє читати.

Американська художниця та письменниця Сесі Белл у 2014 році видала белетризовані мемуари про своє дитинство у форматі графічного роману – і зібрала низку номінацій та премій: як традиційних нагород за дитячу літературу, так і премій за мальовані історії (включно з одним “Айcнером”). У чотири роки Сесі перехворіла на менінгіт і втратила слух. І її книжка дуже просто, дуже делікатно, так, що й п’ятирічки (судячи з відгуків їхніх батьків) зрозуміють, розповідає про те, як це – жити у світі, який для тебе змінився назавжди.

20701984

За формою El Deafo – це простенький послідовний роман виховання, що поетапно показує життя Сесі від того моменту, як вона захворіла, і до кінця п’ятого класу школи, коли вона вже більш-менш змирилася зі своєю Інакшістю. Так, за бажання цей текст можна читати як історію прийняття психологічної травми. Або як прозору метафору сприйняття Іншого – і самим собою, і суспільством навколо нього. Або просто як історію про те, наскільки наш світ є незатишним і незручним місцем, коли людина не здатна вписатися в загальноприйняту норму.

img_0978

Продовжувати читання “Дитяча хвилинка. El Deafo”

#ЗКнижкоюНавколоСвіту. П’ятий випуск – нарешті 60!

Коли я затівала свій маленький симпатичний флешмоб книжкових подорожей, то щиро вважала, що про нові успіхи розповідатиму щонайрідше кожні півроку. Ага. Якщо перші тридцять країн набралися більш-менш жваво, то далі почалися проблеми. І шостий десяток назбирувався майже 15 місяців. Зате пункти стають дедалі цікавішими.

Отакий вигляд мапа має на сьогодні:

aroundtheworld-60

Що ж додалося з минулого разу?

Австралія та Океанія:

  • цього разу вже є чим похвалитися, бодай одненьким пунктом. Це у нас Самоа, і подарував його графічний роман про Роберта Льюїса Стівенсона.

Азія:

  • Азії теж помітно покращало. На мапі з’явився Ліван (бо ще один графічний роман).
  • і Туреччина – так, знову графічний роман.
  • а ще Північна Корея, завдяки виданій минулоріч “Парідеґі“.
  • і Малайзія – її не треба було довго чекати, бо минулого року одразу дві мої улюблені малазійські фентезістки видали по роману: отут пост про один, а отут – про другий.

Африка:

  • теж більше не бідна родичка. Тут вдалося замалювати Джибуті (допомогли “Далекі обрії” Софії Яблонської, якими можна було б закрити чотири-п’ять пунктів одразу, але правила не дозволяють).
  • а ще Марокко (ні, ще до Яблонської трапилася мені фантастика ближнього прицілу від Анналіз Ньюїц).
  • та Єгипет – а тут уже можна подякувати Шеннон Чакраборті і її фентезі про девів (отут про книжку можна почитати).

Європа:

  • а з Європою ніяк. Легкі варіанти вичерпалися, а зі складними – складно. Проте я вже знаю, що допоможе додати старенькій нових барв.

Південна Америка:

  • це катастрофа. Я просто не знаю, що у мене з нею останніми роками трапилося.

Північна Америка:

  • продовжую опрацьовувати Центральну Америку. Тепер є Гватемала (подякуємо Ісабель Альєнде за “Там, за зимою“)…
  • та Панама (а тут вже пригодницький дитячий комікс від Гоуп Ларсон прислужився). Ксеню, час вирушати на Кариби, там ще багато цікавого є.

“Отаке”. І хотілося б сказати – невдовзі побачимося, але щось я трохи зневірилася. Хоча… Попереду стільки екзотики – якби ж лишень знайти книжки, що про цю екзотику розповідають.

NB: у челенджі #ЗКнижкоюНавколоСвіту “беруть участь” книжки, дія якої відбувається в певній країні чи на певній виокремленій території. Авторка чи автор не обов’язково мусять бути з тих країв. Якраз навпаки, оскільки основний фокус челенджу – це подорож, то й оповідачі-мандрівники усіляко вітаються.

Ретелінг-бінго: Ragnarok

От за що люблю серію ретелінгів від Canongate, так за те, що тут всі письменниці й письменники розповідають не стільки про міфи, скільки про щось своє. Але “Рагнарок” Антонії Баєтт стоїть трохи окремо – вона в ньому справді чесно оповідає про світанок і захід богів. Чесно й майже безпристрасно. Майже.

З одного боку, Баєтт дуже сумлінно переповідає багатьом знайомий сюжет – можна навіть сказати, що максимально деталізовано переповідає, в міфах ви таких подробиць не зустрінете. Британська письменниця по популярній канві вишиває щось дуже своє: оповідь то перемикається в режим хорошої поезії і бринить, як найтонший кришталь – коли кожне слово на своєму місці, і жодною алітерацією знехтувати не можна – то починає тонути в бароковій пишноті довжелезних переліків та нескінченних однорідних додатків, до трему нагадуючи раннього Андруховича. Це в’язкий текст, він подеколи відверто душить, але водночас це густина бурштину, в якому яскраві сцени застигають в апогей свого існування. Того існування, що точно має кінець: життя життям, а кінець цього світу – за розкладом.

З іншого боку, Баєтт не просто переповідає міф, вона ще й на практиці показує, той міф він працює для окремішньої людини. Окремішньої дитини – прозоро-худенької дівчинки, яку письменниця списала із себе. Дівчинки, яка не встигла призвичаїтися до довоєнного світу і чиєю єдиною реальністю стали майже апокаліптичні будні Другої світової. Нєнє, нічого аж такого – йдеться про порівняно спокійну англійську глибинку, але… Але для такої дитини загибель світу не здається чимось надзвичайним і нелогічним, якраз навпаки – юна героїня обурено відкидає “пізні християнські нашарування” про відродження існування. Це ж нечесно, померли – то померли!

Продовжувати читання “Ретелінг-бінго: Ragnarok”

(Не) солодке життя. With the Fire on High

Сучасний янг-адалт – особливо американський – штука доволі специфічна. Для таких книжок характерні певна фабульність (чи то навіть схематичність), обов’язкові елементи сюжету, доста типовий психологізм, часто дуже конкретний штиб гумору і не те щоб насправді широке коло залізно-неодмінних для обговорення проблем. Але є одне “але”. Ринок насичується і, щоб посунути численних конкуренток, книжкам вже потрібне дещо, що їх вирізняє поміж десятками й сотнями інших затишно-передбачуваних творів. Якась родзинка. І от іноді трапляються випадки, коли в якійсь одній книжці тих родзинок на цілий кексик стане. Мені нещодавно з однією такою пощастило.

38739562

With the Fire on High на перший погляд схожа на багатьох своїх сестричок за жанром. Головній героїні – випускниці Емоні – треба подолати останні шкільні проблеми, визначитися, чи збирається вона вступати до коледжу і на що може в цьому випадку претендувати, зрозуміти, чого вона хоче насправді (а до чого її підштовхує оточення), ну і визначитися з тим, що їй потрібно від стосунків з красенем-новеньким, а ще – підтримати найкращу подругу і розібратися із сімейними проблемами. Нуднувато? Було б, якби Елізабет Асеведо цим обмежилася. А вона ж додала до стандартного коктейлю кілька цікавих інгредієнтів.

Родзинка перша – “Радощі і прикрощі 17-річної самотньої матері”. Власне, більшість розмов про “На сильному вогні” починається (незрідка – і закінчується) з того, що це роман виховання про школярку, яка не просто завагітніла, а вирішила залишити дитину. Знаючи про це, я від книжки очікувала жорстокої соціалки про бідні квартали та обмежені життєві вибори темношкірих дівчат. Трохи про це в книжці є, але так… помірно. Народження доньки не стало для головної героїні драмою, яка наперед визначила абсолютно все її життя: вона не кидала школу, вона змушена підпрацьовувати, бо в родини сутужно грошима, але близькі її підтримують, наскільки можуть, дехто в школі на неї косо дивиться, але раннє материнство не стає приводом для цькування чи соціальної ізоляції, батько дитини не розчинився в тумані після того, як його батьки запропонували оплатити аборт, а допомагає, чим може, та й сама крихітка Емма справляє враження порівняно подарункової дитини. Власне, в тексті вона відіграє роль радше тригера передчасного дорослішання Емоні, не навколо неї крутиться основний сюжет, він таки не про Емму, а про Емоні. Про її майбутнє.

Родзинка друга – “Теорія чи практика?”. Для головної героїні роману дворічна дитина – це тільки один з приводів всерйоз замислитися над тим, що їй потрібно від життя уже сьогодні. Емоні – напівсирота, дівчину виростила бабуся, яка вже забула про те, що таке життя не для інших (а тепер змушена стати до колиски наступного покоління своїх нащадків), а батько, що після смерті дружини повернувся з США до Пуерто-Рико, в житті майже дорослої доньки присутній дуже епізодично. Саме тому для Емоні сакраментальне випускне питання “Куди вступати?” звучить трохи інакше: “А чи треба вступати взагалі?”. Загалом США до нашого рівня інфляції цінності вищої освіти ще далекувато, але  в підлітковій літературі дедалі частіше проговорюється оцей лихоманковий мотив “Якщо ти не вступиш до крутого коледжу – вважай, життя собі уже зіпсував”. І тут Елізабет Асеведо тихенько каже: “А, може, давайте, подумаємо?”. З одного боку письменниця розповідає про молодих мешканців вчорашнього мігрантського гетто, котрого оце ледь-ледь торкнулася джентрифікація, і для героїв її книжки стати першим в родині поколінням з вищою освітою – це і честь, і виклик, і нічне жахіття. З іншого – деякі герої замислюються над тим, а чи точно ця вища освіта їм потрібна. І життєва ситуація Емоні дозволяє поговорити на цю тему на повен голос. По-перше, в неї мала дитина. По-друге, в неї уже мало грошей, вона не хоче бути залежною від бабусі, і влізти в освітній кредит, який потім треба буде років п’ятнадцять повертати, для неї взагалі не варіант. По-третє, в Емоні є талант. Дуже прикладний талант, з яким можна йти і повноцінно працювати прямо після школи. Тому для неї позірна аксіома “Диплом кишеню не обтяжує” – це гіпотеза, що потребує доказів. Емоні хоче стати шеф-кухарем – і вже робить до того перші кроки.

Продовжувати читання “(Не) солодке життя. With the Fire on High”

Дудли-2019. Жінки-письменниці та їхні твори

Початок року – то не є початок року, якщо не зробити останній щорічний пост. Улюблені дудли повертаються! Час зібрати в одному місці гуглівську красу, присвячену творчості письменниць з усього світу. То кого ж Гугл вшановував минулого року?

Серед цих жінок були:

  • Сожурне Трус – аболіціоністка, втікачка від рабства, зі слів якої була записана автобіографія колишньої рабині

celebrating-sojourner-truth-5641167843622912.2-2x

  • Сильвія Плат – визначна американська поетка ХХ століття, авторка одного з найпронизливіших романів про депресію “Під скляним ковпаком

sylvia-plaths-87th-birthday-5378674810421248-2x

  • Бучі Емечета – авторка шістнадцяти романів, одна з найвідоміших у світі нігерійських письменниць

buchi-emechetas-75th-birthday-5092337930731520-2x

Продовжувати читання “Дудли-2019. Жінки-письменниці та їхні твори”

Читацький 2019-й. Головні книжки року

От і настав час поговорити про ключові книжку року. І це не так вже й просто зробити. Перша чернетка топ-19 містила об’єктивно дуже гарні книжки, але я вчасно згадала, що зазвичай стараюся писати не про вершки з вершків, а все ж таки про те, що найбільше зацікавило. Гаразд. Зробила список з 19 найцікавіших та найнезвичніших книжок (приблизно, як минулого року) – він вийшов яскравим, трохи химерним, і десь так третина, як не більше, книжок з нього палко бісили мене під час читання. Знову щось не те! Тому вирішила скласти список з головних книжок. Головних для мене. Тих, що визначили не просто річне читання, а весь мій рік. Отут пазл нарешті склався. Поїхали?

books2019

Найнесподіваніша книжка: бувають такі книжки, що ти їх наче чекаєш українською, але насправді ні, бо “нууу, таке навряд хтось ризикне видавати”. А потім страшенно дивуєшся: та невже! Цього року такою книжкою став “Чайний канон” Лу Юя – один з дебютних проєктів молодого сходознавчого видавництва Сафран. Найперший в світі трактат про чай, найстарша для мене книжка, читана цьогоріч, і одна з найкрасивіших (про книжку є пост).

Найписьменницька книжка: маю маленьку пристрасть – я люблю… художні книжки про бюрократію, от чомусь на відстані робота цього механізму заворожує. І в 2019-му українська література поповнилася дуже яскравим романом про роботу системи і те, як в ній виживати/з нею зживатися людям. Єп, все це про “Клавку” Марини Гримич і пленум Спілки письменників.

Найближча книжка: у нас, як і за будь-якого іншого літературного процесу, прийнято час від часу суворо дивитися письменницям й письменникам у вічі: хто у нас тут голос певного покоління? Кандидати завжди знаходяться, але от мені не щастило. Слідом за деякими друзями й знайомими я чесно намагалася примірити на себе прозу Каті Бабкіної – але ні, не бриніло. А забриніли несподівано есеї  Ірини Славінської. “Мої запасні життя” – це справді щось дуже близьке до мого відчуття епохи, мого уявлення про власний і чужий досвід та дуже знайомий світ побутових дрібниць і непроханих думок.

Продовжувати читання “Читацький 2019-й. Головні книжки року”