Полювання за англомовним фентезі (можна, звичайно, й фантастикою – але таке трапляється значно рідше) зі слов’янськими фольклорними мотивами – some kind of guilty pleasure. Але іноді воно приносить несподівані трофеї. Отак я взялася читати підліткове фентезі про Молдову початку ХХ століття та єврейсько-українську родину перевертнів – і відкрила для себе незвіданий світ єврейської випічки. І треба сказати, що пошуки годящого флудену були значно захопливіші за читання самої книжки.

Мама спекла флуден та запарила чай з трояндових пелюсток.

Окей, чай з трояндових пелюсток. А що таке флуден?

Про флуден, здається, знали всі, окрім мене. Принаймні, українська Вікі – точно. А ще вона розповіла, що існує дві школи думки: флуден як святковий пиріг-торт з кількома шарами начинки та флуден як рулет (варіант на повсякдень тобто). Торт – це якось занадто, зате я за все життя не спекла жодного рулету. Чим не виклик?

Подальше гугління відкрило страшне: двобоєм торт vs рулет розбіжності між школами думки не завершуються. По-перше, є проблема начинки, бо вона існує у версії по-багатому і по-звичайному. По-багатому – це зібрати в домі все смачне, залити склянкою-двома меду і підварити. “Нє, злипнеться”, – вирішила я. А серед варіантів по-звичайному чомусь зачарував варіант начинки, основою якої складають крихти. Звичайні кришені булочки, які змішують уже з чимось солодшим і липучим. О, отаке і буду робити. Тільки ще треба тісто обрати.

Продовжувати читання “Літературна кухня. Флуден за мотивами The Sisters of the Winter Wood” →

2018-й читацький рік крім усього іншого буде роком читання про міс Марпл. Я й раніше зустрічалася з цією героїнею пані Аґати, але давно і не дуже виразно. А тут завдяки ошатним яскравим книжечкам від КСД тимчасово відмовилася від амбітного плану “Крісті треба читати тільки в оригіналі”. Тож на кінець літа уже маю три книжки прочитані, а ще одна намагається проштовхатися між іншими “Читатиму негайно”.

Спрощений рецепт детективів про міс Марпл: цікаві сюжети+звична затишність. Та обов’язковим елементом цього затишку є постійні й наполегливі згадки про чаювання (в половині випадків за тих чаювань когось отруюють, але це вже неуникні ризики, що ж поробиш). І в цих чаювань є бічний ефект – вони стимулюють кулінарні амбіції. Ще коли я взимку читала “Поїзд о 4:50 з Педдінгтона” мені закортіло спекти скони. Але зважилася на це лише зараз. І коли зважилася, то зрозуміла дивовижне: в Аґати Крісті сконів нема! У детективах про міс Марпл, де кількість чаювань на сотню сторінок перевищує середньобританські показники, немає класичної файв-о-клок випічки! Як таке взагалі може бути?

Продовжувати читання “Майже детектив. Як я шукала скони в книжках про міс Марпл” →

Любов до книжок та до їжі – дуже робоче поєднання, і я його, звісно, уникнути не змогла – виховання не дозволило б. Тож природно, що за рецептами, поцупленими з художньої літератури, ми вдома готуємо доволі часто (і, так, зелені помідори смажили також). Але в блог я цю любов чомусь майже ніколи не приношу. Навіть зважаючи на минулорічний літній челендж, коли затято пекла лимонні тістечка імені Санси Старк та готувала курча з чорносливом так, як це роблять іранці, бо Маржан Сатрапі надихнула. А тут #YakabooBingoAutumn з пунктом “книжка зі смачним рецептом”, холоди та (нарешті!) завершення ремонту на кухні пробудили в мені маленьке домашнє звірятко. І дуже хотілося б, щоби з цього виросла регулярна блогова рубрика.

“Божество різанини” Ясміни Реза я записала для бінго як п’єсу, але пункт з рецептом цьому текстові також пасував би. Бо солідна його частина присвячена пирогу та тому, як за нього треба дякувати. Пиріг традиційний французький, але “є маленький секрет”.

Клафуті – відомий пиріг з умовно омлетного тіста я ще ніколи не пекла, бо мала не дуже приємний досвід із фар бретоном. А тут вирішила ризикнути – ну, а раптом вийде. Може, варто було б починати із найкласичнішого варіанту – з вишнями, – але в книжці трапився інший.

Продовжувати читання “Літературна кухня. Клафуті Веронік з “Божества різанини”” →