Barbie Inspiring Women Katherine Johnson Doll: трішечки NASA в ляльковій кімнаті

Поки весь ляльковий світ з ентузіазмом чекає анонсів продовження серії Barbie Inspiring Women (кажуть, там буде Роза Паркс), я нарешті вполювала один з минулорічних релізів. Барбі-Фріда Кало в мене вже є, барбі-Амелія Ергарт підскочила в ціні більш, як в два рази, тому поки що лишається недосяжною, а от хороший цінник на барбі-Кетрін Джонсон таки вдалося спіймати якраз під день народження. Дві ляльки – це не три, але уже видно, що серія в процесі колекціонування.

DSCN8861

Результати розпакування та дрібні деталі:

Продовжувати читання “Barbie Inspiring Women Katherine Johnson Doll: трішечки NASA в ляльковій кімнаті”

Дудли-2018. Письменниці та їхні твори

Улюблена щорічна рубрика знову в ефірі! Жіночо-літературних дудлів, як на мій погляд, у 2018 році було небагато (а проте версія “Ксеня зажерлася” теж цілком робоча), зате ті, що були, – воістину на будь-який смак. Протягом минулого року Гугл вшановував пам’ять дуже відомих авторок і, як завжди, прицільно розповідав про менш відомих світовому загалу (а то й просто призабутих) письменниць. Як завжди, спостерігати за тим було дуже цікаво. І, як завжди, серце радісно стискалося кожного разу, коли йшлося про письменниць, перекладених українською, а жадібно – коли чарівні картинки презентували творчість тих, про кого хочеться дізнатися більше.

Тож хто були ці героїні дудлів-2018?

  • Вірджинія Вулф. Більше, більше згадок про Вірджинію Вулф, вона того варта! Цікаво, ніхто ще не зібрався видати українською її щоденники?

virginia-woolfs-136th-birthday-5857012284915712-2x

  • Кларісе Ліспектор – відома бразильська письменниця, дещо з малої і “середньої” (повість, тобто) прози якої почало друкувати Видавництво Анетти Антоненко.

clarice-lispectors-98th-birthday-5991645920100352-2x

  • Октавія Батлер – провідна зоря американської чорної фантастики, авторка з букетом Г’юґо, Неб’юл та Локусів, де українські переклади – хто ж його зна…

octavia-e-butlers-71st-birthday-5687373449920512-2x

Продовжувати читання “Дудли-2018. Письменниці та їхні твори”

Фанатська радість. Паперова лялька Фріда Кало

Схоже, жовтень може стати місяцем повернення до активного блогування, а заразом – часткового оновлення рубрик блогу. Он, у минулому пості повернулися “Книжкові теревені“, у планах – створення нової щомісячної рубрики (нічого подібного тут ще не було, принаймні – на постійній основі) і ще треба подумати, чи відроджувати “Двічі по п’ять“, чи вигадати щось інше для регулярних книжкових добірок. А нині от презентую ідею, яку нормально реалізувати треба було ще давно. Від сьогодні і час від часу “Фанатська радість” – це про типовий фанстафф у його друкованій версії. Листівки, закладинки, розмальовки з портретами книжкових героїв, путівники вигаданими світами і мапи неіснуючих міст – оце от усе. Але, як ми уже домовилися із Телеграм-аудиторією, перший випуск ФР буде присвячено паперовій ляльці. І то дуже особливій.

Замість преамбули: в дитинстві я шаленіла від всього, що можна вирізати. Усі серветки були порізані на “сніжинки”, з усіх журналів вирізалися намальовані/сфотографовані предмети, якими можна було укомплектувати паперові будинки-в-зошитах, усі коробки переклеювалися на ті ж таки будиночки (допоки я не прочитала “Навколо світу за 80 днів” – відтоді кожна коробка з-під взуття слугувала основою для пароплавів), коротше кажучи, я була форменною Загрозою-З-Ножицями-В-Руках, поки в єдиному кіоску Союздруку в маленькому камчатському містечку не з’явилися в продажу вони. Вони – це американські паперові ляльки. Тепер я розумію, що нічого аж такого надзвичайного в них не було – просто листи А3 з цупкого паперу, де була надрукована одна лялька та пачечка нарядів для неї. Але у порівнянні з радянськими паперовими ляльками… Ні, порівнювати їх просто не можна було. “Американки” були дорослими дівчатами, а не стилізованими дитячими фігурками, з ретельно промальованими обличчями та неймовірно деталізованими сукнями-костюмами. Доля всіх моїх кишенькових грошей була вирішена на місяці наперед. І я досі страшенно шкодую, що пакет з цими ляльками загубився під час повернення до України.

Минуло майже двадцять років і тільки тоді мені зустрілося щось таке, що затьмарило оті сумно-солодкі дитячі спогади. Я вешталася Амазоном і відкрила для себе світ американських “книжкових” паперових ляльок – численних брошурок з ляльковими фігурками і костюмами. Герої та героїні книжок або фільмів, довгі серії з історії костюму, “географічні” серії – такі ляльки вже ближче до дорослих артбуків, аніж до дитячої забавки. І от одну подібну паперову ляльку мені пощастило вполювати в Будапешті. У Національній художній галереї тривала виставка “Фрідаманія” і тамтешня сувенірна крамничка готова була радувати фанатів на всі гроші. І якійсь геніальній людині прийшла в голову світла думка закупити для крамнички партію паперових ляльок каліфорнійського видавництва. От він, мій скарб.

DSCN8068

Навіть для середньої “артової” паперової ляльки цей проект зроблено дуже круто і з увагою до деталей.

Продовжувати читання “Фанатська радість. Паперова лялька Фріда Кало”

Barbie Inspiring Women Frida Kahlo Doll: 12 дюймів натхнення

Протягом кількох останніх років Маттел періодично робив ляльок “за мотивами” відомих сучасниць. Деякі ляльки з умовної серії “Рольова модель” пішли в тираж (дуже обмежений, як з барбі-версією Ави ДюВерней, або дійсно загальнодоступний – як Барбі-Місті Коупленд або Барбі-Геббі Дуглас), деякі існують в кількох екземплярах – переважно на подарунок прототипу. Але американська корпорація пообіцяла у 2018 році розпочати нову серію Inspiring Women. Ішлося не просто про рольові моделі, а про лялькові версії найвідоміших жінок.

DSCN5759

Перша хвиля (дайБогиня, щоби не остання) включала в себе справді знакову (а ще – маскультурно-популярну) трійцю – Фріду Кало, Амелію Ергарт та Кетрін Джонсон. Коли тільки-но показали прев’ю, я зрозуміла, що потрібні всі. Ну, але як дійшло до діла, то першою почала виловлювати потенційно найціннішу з колекціонерської точки зору. Барбі-Фріду, бо спадкоємці художниці затіяли судову ворохобню, й доля подальших тиражів, окрім сигнального, наразі має не дуже чіткі обриси.

Отже Барбі-Фріда офіційно прямо-таки “барбі” не зветься, але цілком вписується в колекційні стандарти: типове тіло (цього разу гібрид – шарнірні руки і ноги, які взагалі не гнуться), не портретний, а базовий, проте дуже рідкісний молд, дисплейна коробка з мотивуючою розповіддю про героїню – все, як годиться. Та тримати ляльку в коробці (наче я це колись робила) не вийшло би. Їй треба на волю.

Продовжувати читання “Barbie Inspiring Women Frida Kahlo Doll: 12 дюймів натхнення”

Дудли-2017. Жінки-письменниці та їхні твори

На мій преглибокий жаль, оптимістичний план: докопатися до найдавніших дудлових шарів – минулого року довелося відмовитися – із суто технічних причин. Тому багато місяців я себе втішала думкою: “Може, там і не було нічого надзвичайно цікавого?” – і накопичувала письменницькі дудли за 2017 рік. Настав час ними поділитися, бо уже цікавезне у 2018-му почало з’являтися.

(У зворотньому хронологічному порядку) 2017 року дудли вітали з річницями таких письменниць:

  • Грація Деледда – одна з найвідоміших італійських письменниць і нобелівська лауреатка. Її навіть видавали українською, і я страшенно шкодую, що завтикала купити книжку – тепер її складніше знайти.

grazia-deleddas-146th-birthday-5123062327410688-2x

  • Беґума Рокея вважається однією з перших феміністичних мислительок-мусульманок, а також вона відома індійська поетка, казкарка. есеїстка – і авторка кількох феміністичних утопій.

begum-rokeyas-137th-birthday-5659150481620992-2x

  • Ракель де Кейрош – бразильська письменниця, перекладачка та журналістка, перша жінка, яка увійшла до складу Бразильської академії літератури.

rachel-de-queirozs-107th-birthday-5738148016422912-2-2x

  • Сестра Хуана Інес де ла Крус – поетеса, абсолютна зірка мексиканської барокової літератури, з творчістю якої широко коло українських читачів познайомили порівняно нещодавно, зате системно і вичерпно (так, це я про чотиритомник від Видавництва Анетти Антоненко).

sor-juana-ines-de-la-cruzs-366th-birthday-4893256788738048-2x

Продовжувати читання “Дудли-2017. Жінки-письменниці та їхні твори”

Only in dying life… Прощавайте, пані Урсуло

22 січня 2018-го на 89 році життя від нас пішла видатна фантастка Урсула Ле Ґуїн.

ursula-k-le-guin

Для літератури, і то не лише фантастичної, – це правдешній кінець епохи. Для відданих читачів – зокрема і мене – дуже болісна втрата.

Мені навіть складно перерахувати усі “вперше”, пов’язані з книжками пані Урсули.

Мій десятий день народження, серед подарунків – двостороння книжечка з підлітковим фентезі від Северо-Запада. З одного боку – хлопці-попаданці Джея Вільямса, з іншого – чарівний світ численних островів, моря і магії. “Чарівник Земномор’я” – це одна з перших фентезі-книжок, що трапилися на моєму читацькому шляху. І абсолютно точно – перша книжка такого плану, де на обкладинці стояло жіноче ім’я. Власне, саме тому питання: “А чи можуть жінки писати прикольне фентезі?” – не переслідувало мене навіть у найтемніші й найнепевніші підліткові роки. Звісно, можуть, я точно знаю!

Минуло десь півтора роки і в гостях я побачила грубезний томик у суперобкладинці. Це сліпуче щастя: в історії про Геда є продовження! – словами не описати. Але книжечка була з підвивертом. Я почала читати “Гробниці Атуану” і збентежено відклала їх убік: а де ж про Геда? Оце було друге вперше, ще цінніше. Історія Архи-Тенар – моє перше фентезі, де героїнею була дівчина. Незвичайний світ, незвична фабула, якась дуже нова для мене героїня (і, можливо, перший досвід отакої сюжетної “герметики”). Уявлення про те, якими можуть бути пригодницькі книжки розвалилося і зібралося наново в геть іншій конфігурації. І якщо нині обирати десятку найважливіших для мене книжок – “Гробниці” точно увійдуть до їх числа.

Далі минали роки і… “Техану” я прочитала уже на початку 2000-х – і картина світу знову тріснула. “Техану“… сумна книжка, що вже дуже далеко пішла від героїко-магічних канонів. Там більше про безсилля, аніж про силу, більше про гнучкість, аніж про владу, більше про виживання, аніж про перемогу, більше про повсякдення, аніж про подвиги. Там більше про Тенар, аніж про Геда, і це правильно. І ще там дуже багато любові. Про те, що це було моє перше фентезі із виразно феміністичними мотивами можна вже навіть не говорити, правда?

Усе інше було потім. Я дочитала “Земномор’я” і дуже дивувалася тому, що і профеміністичні мотиви, і навіть очевидний колір шкіри Геда – це предмет для палких дискусій про “Злих бабів, які зіпсували хлоп’ятам улюблену дитячу книжку”. Я підступилася скраєчку до Хайнського циклу і не насмілилася взятися за “Лавінію“. Із захватом читала інтерв’ю та есеї і пообіцяла цьогоріч, у 2018-му, нарешті прочитати The Dispossessed. Раділа минулорічному Г’юґо і чомусь вважала, що пані Урсула житиме вічно. Але ні.

Дякую вам, пані чарівнице, за те, що створили дивовижні світи та головних героїв мого дитинства. Дякую за те, що навчили фантазувати, сміливо мріяти, вірити в себе і не сумніватися в тому, що “дівчинка зможе”. Дякую, що навчили літати.

Only in silence the word,
only in dark the light,
only in dying life:
bright the hawk’s flight on the empty sky.

#readwomen. Дудли на честь письменниць. Випуск 3: 2010-2012 рр

Я пам’ятаю, що обіцяла продовжити збирання дудлів про жінок-письменниць ще у лютому, але… Тоді не склалося. Зате тепер у нас березень – зокрема місяць жіночої історії. То це виходить навіть не “Краще пізно, ніж ніколи”, а майже чесне: “О, а так навіть краще!”. Тим не менш, перепрошую через цю прикру затримку.

Тим часом з’ясувалося, що саме 2013 рік, яким я завершила попередній огляд, був певною мірою революційний. Адже чим глибше занурюватися в історію, тим менше (трохи) “про-жіночих” дудлів. І абсолютно точно – менше розмаїття стосовно _нашої_ теми. Дивіться самі: за останнє півріччя 2012-го око зачепилося лише за одне гуглосвяткування – річниці від дня народження Джулії Чайлд. Але відома американська кулінарка прославилася не лише за рахунок телешоу, її книжки і нині залишаються дуже помічними.40

Далі теж негусто. Гугл відзначив ювілей відомої чилійської дитячої письменниці Марсели Пас… образом її найвідомішого героя.

unnamed

Чи можна сказати теж саме про дудл імені Агнії Барто – навіть не знаю. Я б швидше розраховувала на Таню з м’ячиком.

41

Продовжувати читання “#readwomen. Дудли на честь письменниць. Випуск 3: 2010-2012 рр”

Write Like a Girl!

Зі святом, сестри! Гарних нам текстів – написаних для нас, про нас і заради нас.

Не можу втриматися й не повісити це фото замість листівки. Дуже його люблю і до свіженького перевидання від Основ пасує.

Cm_VPOyWAAAO6WG
Фото Жизель Фройнд, вона багато фотографувала письменників – можна подивитися тут.

Вважатимемо, що пані Симона приєднується до побажань.

#readwomen. Дудли на честь письменниць. Випуск 2: 2013-2014 рр

За перші два з гачечком тижні 2017-го уже нападало трохи тематичних дуглів, але хапатися за них ще зарано – онде поле неоране попередніх років. Тому сьогодні чергова добірка жіночо-літературних дудликів у режимі зворотнього дворічного відліку: з грудня 2014 року до січня 2013-го. Поїхали?

Генрієтта Едвардс – канадська феміністка (власне, вона радше правозахисниця, аніж письменниця, але друковані праці в неї також були). А ще дудл зроблений за мотивами малюнку Кейт Бітон, за книжками якої я безнадійно полюю вже другий рік.

2

Акіко Йосано – дуже (і скандально – як годиться) відома японська поетка.

1

Зофія Налковська – польська письменниця родом (в творчому значенні) з “молодопольського” гнізда, яка крім усього іншого прославилася першою рецензією на “Цинамонові крамниці” (про неї докладніше треба питати на Дівчатах райської яблуні).

3

Продовжувати читання “#readwomen. Дудли на честь письменниць. Випуск 2: 2013-2014 рр”

Графічна пауза. Близнючки з Мілану та їхні моторошні світи

Ще коли днями вішала обкладинку до “Хільди” у пості про історичні романи, згадала, що хотіла поділитися відкриттям: цікавими роботами двох молодих італійських художниць. Близнючки Анна та Елена Бальбуссо малюють багато ілюстрацій до класики та сучасних фантастично-фентезійних романів. Зокрема, частина примітних обкладинок до книжок та окремих тексті видавництва Tor – їхнього авторства. Роботи сестер, відверто кажучи, трохи лячні, але мене зачарували настільки, що навчилася їх пізнавати ще до того, як взнала, що оту, оцю та тамту картинки малювали ті ж самі люди.

Отакими є обличчя сучасної спекулейтів-фікшн в їхній версії.

balbusso_necklace_blood_web

Ні, знана класика не аж така готична, хоча… це з якого боку подивитися. Ще трохи різного – сучасного та давнього під катом.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Близнючки з Мілану та їхні моторошні світи”

Крістінин “Хрест”. Тітка церкви зі Словаччини

Лінива вікі-риболовля іноді приносить в тенетах дуже дивні результати. От якось сиділи ми та видивлялися релігійний зріз населення кількох словацьких міст та містечок (не питайте, навіщо, відповіді на це питання не існує). Отак ніжно посміхалися рядочку про моравських братів (Л. має до них сентимент – писав курсову по історіографії гуситського руху), аж раптом набрели на несподіване. “Синій хрест” – стільки-но. “А це шо за дивна секта?”.

Нууу… Не те, щоб прям секта-секта (але дослідники висловлюються на її адресу із обережністю “Стережіться, практики своєрідні”). Та люди цікаві. “Синій хрест” – це одне з тих  товариств тверезості євангелістського толку, що наприкінці 19 століття, як гриби, росли. Рівайвалісти як рівайвалісти: молитися, пости вивчати Біблію, допомагати ближньому, не пити, не курити, в карти не грати, збоченнями не розважатися – подібних доволі автономістських спільнот тоді існувало багато. От тільки конкретно “Синій хрест” був суто словацьким, на той момент, рухом. А, і ще. Його заснували та розвивали дві жінки.

Крістіна та Марія Ройови народилися в родині лютеранського пастора зі Старої Тури у 1860 та 1858 році відповідно. Щодо їхнього раннього життя – Вікі не щедра на подробиці (стаття про Марію взагалі складає кілька рядків). А про Крістіну зокрема відомо, що повної традиційної освіти вона так і не отримала, хоча певні зусилля на те витрачалися. Та головна історія сестер почалася у 1897 році, коли вони заснували свій “Синій хрест”. Рух з часом потроху набирав популярність серед місцевих селян, а самі сестри окрім проповідницької діяльності приділяли дуже багато уваги соціалці. Крім рятування алкоголіків та їхніх родин за тридцять з гаком років Крістіна встигла організувати (та зібрати гроші на утримання, що також важить) притулок для сиріт, лікарню-амбулаторію, більший дитячий будинок для постійного проживання, а за кілька років до смерті у 1936-му – притулок для людей літнього віку. Також пані дияконка намагалася дбати про душі не лише безпосередньо ближніх. Протягом усього життя вона завзято писала.

royovc3a1_kristc3adna

Загалом перу Крістіни Ройової належить (як вважається) більше 80 прозових творів: від проповідей на кілька сторінок до збірок дитячих оповідань, від трактатів і до романів. Поетичний спадок у неї також добрячий – лише центральна збірка “Пісні Сіону”містять 95 псалмів. Наскільки я зрозуміла, помітна частина доробку пані Крістіни й досі не опублікована. Що не заважає шанувальникам називати її “словацьким К’єркегором”.

К’єркегор чи ні, але популярність творів Крістіни Ройової виходить далеко за межі її “Синього хреста” (який наразі складається із 40 суб-організацій). Представники різних протестантських деномінацій охоче перекладають та друкують її книжки, що робить скромну бабуню зі Старої Тури однією з наймасштабніших фігур в словацькій літературі – імовірно, не за якістю, але за кількістю – поза всякі сумніви. Я, до речі, одну з повістинок чесно прочитала. Не дарма ж пообіцяла братися за несподіване.

У вигнанні” – це сотня сторінок пасторально-олдскульного любовного роману із міцним християнським колоритом. Юну рівайвалістку Анну відсилають з міста до бабусі на село – перевиховуватися, бо батькам через її неофітський релігійний шал перед людьми невдобно. Зрозуміло, що замість виправлення молода бунтарка поперевиховує все село, включно із геть всіма грішниками, екс-повією та високоморальним безбожником, який “людина хороша, але треба, щоб справжню істину побачив”. Ну що тут сказати: мило, солодкаво, там, де прямим текстом проповідь замість сюжету, – пріснувато. Зате в книжці доволі приємні жіночі образи плюс непогано роз’яснюються елементи вчення “Чим наша віра краща за стару”. Здебільшого тим, що вміє працювати з нагальними потребами аудиторії. Коротше кажучи, типове специфічне читання – надто адаптоване під практичні потреби, щоби увійти в літературний канон, але не геть безнадійне. Українською Ройову щедро видавало “Світло на Сході”, то можна ознайомитися (гуглити “Христина Рой”).

А це просто трохи несподівана цитата наостанок.

Анна стала собирать женщин в лесной хатке для чтения Слова Божия, и женщины стали всё чаще посещать Дорку, а та сделала такое, что и Анна поразилась: Дорка пошла в деревню и, идя из дома в дом, признавалась людям в своих грехах, просила прощения у мужчин, хотя они должны были просить его у неё и у своих жён.

Нє, я знаю про мотив Марії Магдаліни, але шоб отак прямим текстом проговорювалося, що в існуванні проституції винен клієнт – це було доволі круто (та Дорка ще й жертва чоловіка-аб’юзера-сутенера, тому, дійсно, – вибачення мали просити в неї).

“Отаке”.

Зберегти

Королівською милостю. Перша австралійська лікарня для жінок

Як я і казала, пишучи про “смачні” книжки, худло – бездонне джерело неочікуваних знань. Протягом місяця з гаком знічев’я дізналася про полоцьку архітектуру, початок суфражистського руху в Новій Зеландії, культурні особливості народу хімба і купу всякого іншого. А вчора на мене з детектива вистрибнули відомості про історію медичної системи Австралії. Було це так:

– Расскажите мне, – попросила Фрина, – как появилась эта больница для женщин. Ее построили на пожертвования старой королевы?

– Это удивительная история, Фрина. Такое могло случиться только в молодой стране. Две женщины-врача основали практику здесь, в Мельбурне, но высшее медицинское начальство, будучи тогда таким же закоснелым и консервативным, как и сегодня, не разрешило им отравлять стерильный воздух больниц. Медсестры – да. Врачи женского пола – нет. Поэтому они основали больницу в здании уэльской церкви – единственном помещении, которое смогли получить. С тех пор я стала теплее относиться к уэльсцам. В больнице был всего один кран с водой, один стерилизатор и – очень скоро – гораздо больше пациентов, чем туда помещалось. Женщины спали на полу, каждый час принимали роды. Но им нужен был не просто родильный дом – они подали прошение об организации больницы. Разумеется, парламент отказал им в финансировании. Поэтому они послали прошение королеве, и все женщины Виктории собрали для нее по шиллингу. И тогда старая королева (благослови ее Господь!) дала им разрешение и право именоваться больницей королевы Виктории. К сожалению, это здание выстроено из рук вон плохо. Через несколько лет мы переедем в новое, а этот приют снесем до последнего камня. Раньше здесь была школа для гувернанток.

Йєп, водевільні та хворобливо зациклені на лахах детективчики про міс Фрайні Фішер – першооснова одного з моїх найулюбленіших серіалів – має цілком виразний про-жіночий, а то і про-фем характер, який успадкувала і екранізація. І нехай цей характер себе проявляє в таких не дуже елегантних програмних вставках, користь з того добряча. А й справді, чому не розповідати про емансипацію або ж патріархатну експлуатацію жінок через невагомо легке чтиво? Це теж канал для отримання інформації.

Так от, про Queen Victoria Hospital.

front-of-building
Це не та будівля, про яку йдеться вище, це Мельбурнський шпиталь на Лонсдейл-стрит, побудований у 1912 році, куди “Королева Вікторія” перебралася лише у 1946-му. Згодом сама лікарня знову переїхала, а тут базується Жіночий фонд імені королеви Вікторії – ширша за функціями організація, яка виросла з первинної ініціативи.

Коротенько: так, дійсно, ідея про появу спеціальної лікарні для жінок з’явилася у 1896 році. Гроші на її організацію збиралися – от несподіванка! – також серед жінок через так званий “Шилінговий фонд”. Перші кілька років лікарки справді працювали в режимі клініки при церкві, але проблема розширення стояла дуже гостро. Паралельно засновниці зверталися за підтримкою до Її Величності. Її Величність була не проти: з нагоди її нещодавно минулого 75-го ювілею лікарні надали підтримку та високе ім’я. У 1899 році “Королева Вікторія” переїхала у більш придатне для роботи приміщення і запрацювала на повну силу. Це була одна з трьох перших лікарень у світі, що працювали в режимі “Жінки для жінок”: жінки заснували, жінки керували, жінки працювали. Головною метою була надання лікування та підтримки (в тому числі – педіатричного нагляду за немовлятами) бідним жінкам, до інтересів і потреб яких лікарі-чоловіки на той момент могли поставитися скептично.

Лікарок-засновниць, до речі, було не дві (вони, мабуть, з таким навантаженням і не впоралися б), а одинадцять. Але, схоже, що в уривку йдеться про сестер Стоун. Ініціаторкою та двигуном створення “Королеви Вікторії” була Емма Констанс Стоун – перша жінка, що практикувала медицину в Австралії. Вивчитися в Мельбурні змоги в неї не було (а ця проблема доволі гостро стояла навіть тоді, коли зняли офіційні обмеження – навіть в 1950-60 роках), отримувала освіту вона в Пенсильванії, де вже був спеціалізований жіночий медичний коледж, а ступінь MD – у Торонто. Працювати почала у Лондоні, але згодом повернулася з Британії на батьківщину, і у 1890 році (у віці 34 років) стала першою жінкою в штаті Вікторія, що зареєструвала медичну практику. Майже одразу до неї долучилася її сестра Клара, яка у 1891 році все ж таки стала однією з двох перших “медичних” випускниць Мельбурнського університету. Перша зустріч Жіночої медичної спілки імені королеви Вікторії відбулася у 1895 році, головувала на ній тоді Клара Стоун. А далі все відомо – пошук однодумиць та запуск ідеї. Наступного року робота вже кипіла та булькала, хоча й офіційним відкриттям лікарні вважається 1899 рік. На жаль, Констанс Стоун недовго раділа своєму успіхові. Вона померла у 1902 році у свої сорок п’ять – туберкульоз тоді був безжальним. З часом донька Констанс – Бронвен – також стала лікаркою. Клара ж залишалася почесною головою лікарні до 1919 року, після чого пішла на “пенсію” – приватно практикувати. На відміну від старшої сестри вона прожила дуже довге життя, і померла у віці 97 років у 1957.

63693
Австралійська марка “Сто років жіноцтва в медичній практиці”. Знайомтеся, Констанс Стоун.

А під катом ще одна цитатка з роману.

Продовжувати читання “Королівською милостю. Перша австралійська лікарня для жінок”

Графічна пауза. Музи прерафаелітів у телевимірі

Учора було дуже круто, але слова після цього погано підкорюються. Тому, сподіваймося на дружні репортажі, і я все ще завинила щонайменш 5 постів про книжки. Але сьогодні пропоную подивитися на картинки. Вірніше, на картини та скріншоти.

Днями я планую коротко розповісти про три історичні міні-серіали. А сьогодні буде свого роду тизер – зібрання ілюстративних матеріалів до одного з них. Це “Романтики-відчайдухи” – бібісішна фантазія на тему сексуального життя та творчості прерафаелітів першого покоління. Про специфічну концепцію та образи самих художників буде в анонсованому матеріалі, а тут – про “навколишнє жіноцтво”.

Знову ж таки, ота концепція призвела до того, що єдиною мінімально автономною жіночою сюжетною лінією на всі шість серій стала демонстрація потягу Ліззі Сіддал до малювання та її перших успіхів. На мій великий подив, про відому в майбутньому поетесу Крістіну Росетті (а це все ж сестра головного героя!) автори не прохоплюються жодним словом. Тим не менш, героїнь у серіалі багато – матеріал змушує – і деякі образи доволі цікаві, хоча й не вільні від стеореотипізації.

(Маленьке зізнання: я люблю роботи братства. І тому чи не найцікавіше для мене було подивитися, яких саме акторок обрали на роль жінок, чиї обличчя загальновідомі. Ні, я не перебільшую популярність британського живопису 19 століття – просто ці сюжети розповзлися такою кількістю книжкових обкладинок, шо ой. Пам’ятаєте зелені покетбуки від російської Азбука-Классика?)

Почну з найвідомішої фігури та однієї з найвідоміших картин. З “Офелії” Мілле, для якої позувала Елізабет Сіддал – подруга, учениця, муза та під кінець життя – дружина Данте Габріеля Росетті.

john_everett_millais_-_ophelia_-_google_art_project

А це серіальний епізод із Емі Менсон.

p01ghnch

Продовжувати читання “Графічна пауза. Музи прерафаелітів у телевимірі”

Цитатник. Джекі Даррелл про життя “знаменитої дружини”

Давно думала зробити ще одну рубричку: для тих книжок, про які багато не розкажеш, бо воно або гостро_сюжетне, або навпаки – несюжетне й нехудожнє, а тематичні закладинки в них самозароджуються, як дрозофіли серед кавунових кірок. І якраз таку прочитала – мемуари Джекі Даррелл про те, як їй жилося із “професією” – дружина ультра-відомого чоловіка.

Короткий вступ: англійка Жаклін Соня Волфенден/Даррелл познайомилася із майбутньою зіркою світу натуралістів у свої 19, вийшла заміж (проти волі батька) у 21, відмовилася від музичної кар’єри, бо зі способом життя Даррелла вона була б несумісна. Натомість суттєво приклала руку до кар’єри чоловіка: власне, вона є однією з тих людей, які виростили з Джеральда Даррелла письменника. Також брала участь та організовувала декілька експедицій і багато займалася справами Джерсійського зоопарку. І зрештою втомилася: у 1979 році, після 28 років шлюбу, Даррелли розлучилися. Базових версій дві: праце- та алкоголізм Джеральда, який в тому ж таки році одружився із “наступницею”, але зараз не про пані Лі. Зараз про Джекі.

The Durrells and a Toucan
Лондонський зоопарк, листопад 1954-го.

Звіри в моєму ліжку” – конспективне та доволі стримане в деталях, але неймовірно цікаве читання про 15 з гаком років життя цієї непересічної пари. Відомі ці мемуари хіба що в доволі вузьких колах (менше 60 читачів на ГудРідз, я здивувалася), проте це не лише мастрід для фанатів, а й просто варті уваги спогади. Там багато про організаційні моменти дуже специфічної праці; про світ, яким він був у 1950-60-х (ласкавий англійський шовінізм бринить рядками); а також про складну роботи музи – не тієї, що надихає, а тієї, що “умови забезпечує”. Вельми повчально, я б сказала.

Трохи цитаток-слайдів – під катом.

Продовжувати читання “Цитатник. Джекі Даррелл про життя “знаменитої дружини””

Мати-героїня та її звіринець. The Durrells (1-й сезон)

Як ніжний, самовідданий і чуйний Ной, мама сміливо вела свій ковчег із кумедними нащадками крізь бурхливе житейське море, завжди готова до бунту, раз у раз долаючи фінансові мілини, ніколи не певна того, що команда схвалить її дії, і завжди готова нести відповідальність за будь-які неполадки на кораблі. Неймовірно, що мама знаходила сили переносити це плавання, проте вона його переносила і навіть залишалась при здоровому розумі. Як твердить мій брат Ларрі, і не без рації, ми можемо пишатися тим, як ми виховали нашу маму; всім нам вона робить честь, їй вдалося досягти тієї щасливої Нірвани, де ніщо вже не приголомшує і не дивує.

Джеральд Даррелл.

Хвилинка зізнань: зазвичай це стається раніше, але я завжди була трохи пригальмованою істотою. Відколи мені виповнилося 13 – я люблю Джеральда Даррелла. Люблю кумедне хлопчисько, зухвалого парубійка з над-ідеями, поважне світило та зірку бібісішних телеекранів сімдесятих, і навіть підстаркуватого алкоголіка-соціофоба також люблю. Та ця любов не затьмарює розум. І коли думаю про вшанування пам’яті, то мені не лише хочеться відвідати Джерсі (хоча, направду, дуже-дуже хочеться), але й розшукати пам’ятник, під який треба покласти оберемок квітів. Пам’ятник Луїзі Даррелл – героїчній жінці, що виростила той дітинець-звіринець і не придушила жодне зі своїх обдарованих та намаханих нащадків. Не знаю, чи існує він у фізичному вимірі, але в телевізійному вже точно є.

(… тут лишився вереск захоплення, непридатний до артикулювання)

mv5bzwm2mwyzmdktzme4mi00owfmltgzyzitywq0ntu3yznmzgfhxkeyxkfqcgdeqxvyntezmzqznzq-_v1__sx1089_sy534_

Так, мені йдеться про “Дарреллів“, перший сезон яких цієї весни запустив британський ITV. І хоча каноністи бризкають отрутою, мені важко знайти для цієї шестисерійки інші слова окрім: “Це прекрасно!”. Це справді прекрасно, невимовно, неймовірно прекрасно, але все ж спробую стандартну схему з плюсами й мінусами.

Продовжувати читання “Мати-героїня та її звіринець. The Durrells (1-й сезон)”