Мати-героїня та її звіринець. The Durrells (1-й сезон)

Як ніжний, самовідданий і чуйний Ной, мама сміливо вела свій ковчег із кумедними нащадками крізь бурхливе житейське море, завжди готова до бунту, раз у раз долаючи фінансові мілини, ніколи не певна того, що команда схвалить її дії, і завжди готова нести відповідальність за будь-які неполадки на кораблі. Неймовірно, що мама знаходила сили переносити це плавання, проте вона його переносила і навіть залишалась при здоровому розумі. Як твердить мій брат Ларрі, і не без рації, ми можемо пишатися тим, як ми виховали нашу маму; всім нам вона робить честь, їй вдалося досягти тієї щасливої Нірвани, де ніщо вже не приголомшує і не дивує.

Джеральд Даррелл.

Хвилинка зізнань: зазвичай це стається раніше, але я завжди була трохи пригальмованою істотою. Відколи мені виповнилося 13 – я люблю Джеральда Даррелла. Люблю кумедне хлопчисько, зухвалого парубійка з над-ідеями, поважне світило та зірку бібісішних телеекранів сімдесятих, і навіть підстаркуватого алкоголіка-соціофоба також люблю. Та ця любов не затьмарює розум. І коли думаю про вшанування пам’яті, то мені не лише хочеться відвідати Джерсі (хоча, направду, дуже-дуже хочеться), але й розшукати пам’ятник, під який треба покласти оберемок квітів. Пам’ятник Луїзі Даррелл – героїчній жінці, що виростила той дітинець-звіринець і не придушила жодне зі своїх обдарованих та намаханих нащадків. Не знаю, чи існує він у фізичному вимірі, але в телевізійному вже точно є.

(… тут лишився вереск захоплення, непридатний до артикулювання)

mv5bzwm2mwyzmdktzme4mi00owfmltgzyzitywq0ntu3yznmzgfhxkeyxkfqcgdeqxvyntezmzqznzq-_v1__sx1089_sy534_

Так, мені йдеться про “Дарреллів“, перший сезон яких цієї весни запустив британський ITV. І хоча каноністи бризкають отрутою, мені важко знайти для цієї шестисерійки інші слова окрім: “Це прекрасно!”. Це справді прекрасно, невимовно, неймовірно прекрасно, але все ж спробую стандартну схему з плюсами й мінусами.

Продовжувати читання “Мати-героїня та її звіринець. The Durrells (1-й сезон)”

“Метафори і пам’ять”, новий їдіш і літературний канон, юдаїзм і фемінізм

З огляду на мою улюблену листівку до 8 березня, коли, як не сьогодні, розповісти про цікаву та цілком тематичну книжку – збірку літературознавчих, мовно-політичних та про-жіночих есеїв американської письменниці Сінтії Озік.

DSC_1481
Тюльпани тут символізують все ще актуальну суфражистську весну, а не красу та ніжність, якшошо

За “Метафорами і пам’яттю“, виданими “Дух і Літера” ще у 2014 році довелося трохи пополювати. Але вчитувалася я в неї ще довше. Готова повірити, що структура організації збірки – це такий тест імені Умберто-Перші-Сто-Сторінок-Імені-Рози-Еко. На першому ж тексті – лонгриді про поетику Т.С. Еліота я зламалася майже на рік. І справа пішла лиш тоді, коли дозволила собі не читати цей есей. З іншими все було набагато веселіше.

Сеанс самоцитування трохи непритомного відгуку з ГудРідз:

Метафори і пам'ять. Вибрані есеїМетафори і пам’ять. Вибрані есеї by Cynthia Ozick

My rating: 4 of 5 stars

Це було космічно.

Нє, ті есеї наприкінці, що за фемінізм – там все звично й зрозуміло: з чимось погоджуюсь, з чимось не погоджуюсь, а десь навіть можна сльозу пустити, бо, холєра, років за тридцять ніц не змінилося. (От, до речі, чого страшно не вистачає цьому виданню – ну, окрім коректора, що нормально розділяє слова пробілами – так це датування конкретних текстів, бо воно не завжди очевидне).

Зате юдейсько-літературознавчі тексти… Чудову й чітку картинку мого поняттєвого апарату розтрощили вдрузки, перемішали, віддали скалки і сказали: “Давай складай слово “Вічність”, ось тобі зразок. Літер не знаєш? Ну кого це має хвилювати?”. Хворобливо-логічний екскурс у чужу ментальність? ага, щаз, тут радше йдеться про етику з естетикою – цінний самий по собі. А коли він ще й навалюється згори з таким полемічним запалом – враження справляє незабутнє.

І я все ще вкриваюся холодним потом, згадуючи окремі моменти навроді: “Найвищі прояви романістики ХІХ стор. були юдейськими”, – але шмати поняттєвого апарату прилаштовую на місце вже трохи за іншою схемою.

Це справді було дуже круто. Відверто скажу, погляд доньки бронкських євреїв на творчість ретельно дібраних авторів (переважно) єврейського ж походження місцями змушував мене не думати про білу мавпу не згадувати анекдот про “А давайте я вам про блощиць розкажу?” – і це був незвичний досвід, після якого хочеться бігти й перечитувати кілька книжок водночас, бо “Треба перерозуміти наново!”. Дещо сприймаєш, як належне (чи то навіть – давно омріяну істину), з іншим можна сперечатися до спазму горла. Але всі тексти дуже цікаві (хоча нє, про той, де за Еліота – нічого сказати не можу).

Що ж це за тексти?

Продовжувати читання ““Метафори і пам’ять”, новий їдіш і літературний канон, юдаїзм і фемінізм”

Страшливіша за війну. Жінка, що керувала системою армійських медсестер у Штатах

Я тут днями пожувала першу серію дуже багатообіцяючого американського мінісеріальця Mercy Street. Йдеться там про 1862 рік, Громадянську війну та жінок, що працюють (або ж волонтерять) у шпиталі союзників. Сюжет має претензії на любовну мелодраму, але сетинг цікавий, персонажі (й особливо персонажки) також,  то будемо подивитися – а тоді вже докладніше напишу. Але про одне хочеться розповісти просто зараз.

Оупенінгова сцена там присвячена тому, як головна героїня з Північного боку – молода вдова трохи за тридцять проходить співбесіду перед дуже суворою літньою жінкою. Мері палко демонструє аболіціоністські погляди й потенційна начальниця – загадкова міс Дікс вирішує відправити свіже поповнення у філіал медсестринського пекла – шпиталь у нещодавно відбитій Александрії (Вірджинія), де емісарок міс Дікс ще немає. Свіже поповнення резонно перепитує, чи добре її там зустрінуть за таких умов. На що міс Дікс відповідає приблизно таке: Армійські лікарі не люблять жінок. І медсестер. І мене… Але якщо до вас не поставляться привітно, це означає, що небажаною є і я. А мені не подобається, коли до мене не ставляться привітно.

dix

Десь так і сталося: ніхто у шпиталі не був у захваті від появи нової медсестри, але, розчувши пароль “Я від міс Дікс”, тамтешні достойники перекошувались обличчями і відступали. Що ж це за міс Дікс така, що конфліктувати з нею бояться армійські лікарі з високими званнями? Пішла курити Вікіпедію. А там швидко з’ясувалося, що міс Доротея Лінд Дікс – дійсно була непересічною особистістю.

Короткий переказ ключових вікі-цікавинок під катом Продовжувати читання “Страшливіша за війну. Жінка, що керувала системою армійських медсестер у Штатах”

Позичені обличчя: Барбі-версії відомих жінок

Учорашня звістка про Барбі-Аву Дюверне змусила зробити нарешті свій власний (бо тисячі їх в інтернетиках) каталог барбі-селебритіз. Фанатів екшн-фігурок своїм власним Айрон Меном чи Локі під подушкою не здивувати, але все ж таки це цікавий кейс: як і чому люди стають ляльками.

З персонажами культових фільмів/ігор усе зрозуміло – певні обличчя вони отримують просто “у спадок”. Але поміж персонажних ляльок є й деяка (значно менша, зрозуміло) кількість суто портретних. Коли йдеться не про Барбі-Скарлет чи Барбі-Сабріну, а про Барбі-<підставте потрібне ім’я реальної людини>. As for me, другий випадок набагато крутіший, бо йдеться про те, що конкретна людина стала брендом, іконою та зразком для наслідування. Воно, звісно, відтінок сумнівності такої слави не скасуєш (ото вже найвищий рівень об’єктивації!), але все одне маю до таких ляльок сентимент. Теоретичний “Я теж так хочу, коли виросту”, бо фактично жодної такої портретки в мене нема.

Але то все лірика. На практиці ж значна кількість барбєйських знаменитостей є американськими співачками. Також зустрічають акторки, танцівниці, телеведучі, тепер от кінорежисерка є. Трапляються навіть монарші особи, а чому б і ні.

До цієї останньої категорії належить реліз кількарічної давнини – “Королівське весілля”.

2012-kate-middleton-wedding-3

Що цікаво: лялько-Вільям – портретний, а от під герцогиню Кейт розписали один зі стандартних молдів. Але вийшло нічого.

Також Маттел випустив був ляльку присвячену іншому культовому королівському князівському весіллю. Моя заповітна мрія – страшних грошей коштує.

Продовжувати читання “Позичені обличчя: Барбі-версії відомих жінок”

r.i.p.

сьогодні помер один з найцікавіших літераторів другої половини двадцятого сторіччя…

(із п’ятірки моїх найулюбленіших письменників з того періоду. і увійшов до цього топу ще до того, як аналіз Хозарського словника приніс мені непросту п’ятірку на останньому іспиті із зарубіжки)

одним чарівником у світі стало менше…

теоретично-кулінарний збіг

обговорювали з чоловіком, чого б його нового смачненького приготувати…
і поки я вешталася кулінарним сайтом, Льошка вголос розмірковував, що, мабуть, більшої гидоти, аніж традиційна (аж середньовічна) англійська кухня, ніц немає
аж тут я натикаюся на апологію якраз англійського їдла авторства вельми авторитеного класика )

Все, даже сами англичане, то и дело говорят, что английская кухня – худшая в мире. Все считают ее не только примитивной, но и подражательной. Я даже прочел недавно в одной французской книге:”Разумеется, лучшая английская кухня – это просто французская кухня”. Но это просто неправда.

Що ще на захист англійської кухні писав Джордж Оруелл?
велкам рід кат

шаблони атаковано

під впливом ІМДб…
йой. якими були улюблені кіноказки радянського і ледь-ледь пострадянського дитинства?
у кого як, а у мене Нескінченна історія, якась кіношка, де фігурувала маса героїв різних казок, та Міо, мій Міо
ось останній пункт сабж і викликав

так випадково і дізнаєшся, що в знайомій в дитинстві напам’ять хвільмі є надто вже знайомі обличчя…про Крістофера Лі промовчу…
але… Юм-Юм… Крістіан Бейл!

65.41 КБ

я в шоці

когнитивний дисонанс

на дізналася, що в Росії ось-ось з’явиться переклад з Прохаська…

важко повірити, але весь день мене розривають дивні емоції. по-перше, вах! давно треба було. по-друге, шалена цікавість – а як воно вийшло. здається, це таки буде перший випадок, коли я куплю російський переклад українського автора. і, по-третє, – страх. це ж НепрОсті та (наскільки я зрозуміла) З цього можна зробити кілька оповідань. це ж святе… хоч би не спаскудили аби все вийшло добре )

/хоча, яка різниця – на моїй поличці все одне стоятимуть оригінали. а. зрозуміло. за державу абідна )/

евріка!

нарешті я натрапила на письменника, в якого мене абсолютно не дратують розлогі пейзажні замальовки
/в дитинстві я їх тупо оминала, потім стала відповідальнішою, але ж задоволення – ні на мить/
таки Кнут Гамсун
думаю, я у цьому, м’якенько кажучи, неоригінальна ) специфічний в дядька талант був…

чого б його…

виникло питання до громадськості, сподіваюся, хтось підкаже )))

майже на рівному місці з’явилося бажання почитати Хайнлайна
але потребую поради, що саме ) бо обсяги величеньки – не знаю, з якого боку підступитися, а цікаво. до того ж готова купувати в паперовому вигляді, тому хочеться зіпхати на когось відповідальність :Р

до цього моменту я з ним стикалася лише в дитинстві і дуже скраєчку… власне запам’ятались лише Имею скафандр – готов путешествовать та Чужак в чужой стране. останнє, пам’ятаю, добряче вдарило по моїх тринадцятирічних мізках…

то… може… хтось? га?

сумно

помер один з найзнаковіших для мене письменників. один з символів середньопідліткового дитинства…

Моріс Дрюон – автор чи не найулюбленіших історичних романів

а я й не знала, що він був героєм Спротиву та міністром культури… для шаленого респекту вистачало самих книжок…

слідами Відбуття/Okuribito/Departures

вчора підібралися до іноземного Оскару-2009
хороше кіно

красива повільна та дуже виробнича драма з життя майбутнього спеціаліста з підготовки тіл до поховання кремації
правда, виробнича… із демонстрацією різновекторних особливостей професії… та з описом супутніх морально-етичних проблем.
зроблено добре (хоча, як на мій смак, деякі епізоди занадто вже затягнули – оповідь трохи висіла), знято симпатично, акторська гра – цілком і цілком. дюже рекомендую

зі: до речі, довго мучилася, чи не бачила я десь дружину головного героя. гих, з’ясувалося, що бачила

йолкі-палкі – Ріоко Хіросує… Юмі з Васабі. персонаж, дивлячись на якого, моя мама рочок чи двійко тому сумно констатувала: а ти одягаєшся схоже. і поводишся…
ну та.. в цьому плані я майже як японка – дуже повільно дорослішаю. ніби я теж житиму років десь 95… тому й можу дозволити собі розкіш у 25 залишатися чимось, ненабагато серйознішим від підлітка…

збіги, блін (((

вчора до того як заснула чомусь крутила в голові сюжеті деяких покальчукових оповідань. от просто так в голову вдарило
покрутила, покрутила, вирішила, що, хоча масштаби його еротизму мені дуже неблизькі, але читати все одне цікаво. потім згадала про його переклади, посміхнулася подушці й заснула…

а сьогодні почитала новини…

вічна пам’ять…

RIP

помер Ентоні Мінгелла….

не можу сказати, що його фільми мені ну дуже подобалися, але подивитися їх було варто. в усякому разі The Talented Mr. Ripley – точно

та головне ж не це… шкода…