Я випірнула з пучини саморедагування і згадала, що завинила ще один традиційний “новорічний” пост. Той, що красивий і корисний – про дудли, створені на честь жінок-письменниць.
У 2021-му Гугл їх робив небагато – лише 12 картинок-пам’яток. Але треба сказати, що я відбирала саме письменниць, і довелося відкласти кілька дуже класних дудлів, присвячених журналісткам. То хто ж опиналась серед тих, кого Гугл вшановував торік?
філософиня, письменниця, “перша професійна літераторка Західної Європи”, протофеміністка і феноменальна в багатьох аспектах жінка. Єп, ідеться про авторку “Книги про Град Жіночий” Христину Пізанську
Фірмова забавка осені цього року минає не так весело, як завжди. Головно, мабуть, тому, що я трохи забігана – і то стан цей триває давненько. Як з’ясувалося, цьогоріч я не просто читала обмаль свіжих книжок – я ще й не дуже активно придивлялася до нових видань і навіть не склала впевнений вішлист симпатій. Друга причина – зміни в регламенті премії. У 2021-му скоротили кількість номінацій – це не дуже принципово, просто незвично. А ще прибрали можливість висування книжок-номінанток самими читачами – отут я вже образилась, бо кілька кандидаток таки мала. Хай там як, але загалом списки книжок номінанток вийшли цікавими, хоча й далеко не завжди – саме для мене.
Тож за кого я проголосувала в Goodreads Choice Awards чи могла б проголосувати, якби дізналася про книжки більше?
Писати відгук на роботу сервісу, котрий припинив працювати у форматі “для фізиків” – сильно дивна ідея, але шож. По-перше, обіцяла. По-друге, БукБокс дійсно дуже прикрасив оці наші локдаун-будні. По-третє, завдяки йому я остаточно переконалася, що геть не всі книжки треба неодмінно мати в домі. Знати б ще, що далі з цим осяянням робити.
А тепер коротенько про цифри, книжки та висновки.
Шість з половиною тижнів користування сервісом це:
14 книжок – 3712 сторінок – вартістю 3224 гривень (якщо рахувати за базовими цінами на сайтах видавництв, без знижок). Тобто, так, це було вигідно.
Улюблена щорічна рубрика знову в ефірі! Жіночо-літературних дудлів, як на мій погляд, у 2018 році було небагато (а проте версія “Ксеня зажерлася” теж цілком робоча), зате ті, що були, – воістину на будь-який смак. Протягом минулого року Гугл вшановував пам’ять дуже відомих авторок і, як завжди, прицільно розповідав про менш відомих світовому загалу (а то й просто призабутих) письменниць. Як завжди, спостерігати за тим було дуже цікаво. І, як завжди, серце радісно стискалося кожного разу, коли йшлося про письменниць, перекладених українською, а жадібно – коли чарівні картинки презентували творчість тих, про кого хочеться дізнатися більше.
Тож хто були ці героїні дудлів-2018?
Вірджинія Вулф. Більше, більше згадок про Вірджинію Вулф, вона того варта! Цікаво, ніхто ще не зібрався видати українською її щоденники?
Кларісе Ліспектор – відома бразильська письменниця, дещо з малої і “середньої” (повість, тобто) прози якої почало друкувати Видавництво Анетти Антоненко.
Октавія Батлер – провідна зоря американської чорної фантастики, авторка з букетом Г’юґо, Неб’юл та Локусів, де українські переклади – хто ж його зна…
Від попереднього подібного опитування минуло вже майже три роки, настав час ще разочок уточнити ваші смаки й побажання. Про які саме книжки ви хотіли би, що б я писала частіше? Ваша думка насправді багато важить, бо я, загадкове створіння, по-перше, пишу в кращому випадку про чверть всього, що читаю (якщо врахувати короткі відгуки на ГудРідз або тег #ПочитацькіНотатки у Телеграм-каналі – то вже трохи більше). По-друге, думка: “А це точно людям треба? А раптом нє?” – один з головних моїх демотиваторів. А кожен рік я починаю з обіцянки “Треба більше писати до блогу”. Я постараюся!
Минув місяць з гаком, відколи дочитала “Американу” Чимаманди Нґозі Адічі, а мене все не полишає бажання про неї поговорити. Причому поговорити не про книжку взагалі, хоча це розкішний великий роман виховання про двох молодих нігерійців із нижнього та верхнього середнього класу – тільки дівчина поїхала легально вчитися до США і прийшла до успіху там, а хлопець нелегалив у Великій Британії і до ще більшого успіху дошкандибав уже після депортації додому. А про один маленький аспект. Отой американський успіх головної героїні – це не тільки гарна робота в піар-галузі, що дозволила їй за кілька років купити квартиру, і не принстонська стипендія. Це те, що вона змогла покинути роботу і отримала ту ж таки стипендію, завдячуючи одному фактору – створила дуже успішний блог.
Життя топ-блогерки, як його змальовує Адічі, це форменний космос. Іфемелу цілком традиційна “текстовичка”, але працює з дражливою тематикою расових стереотипів. Фактично це лайфстайл-блог, писаний з точки зору африканки, для якої багато що і в “чорно-білій” Америці було чужим, незрозумілим, неприйнятним. Тож де взялася популярність – зрозуміло. Але ж там не тільки про популярність.
Блог пішов у люди і вже розгубив молочні зуби – це навперемінку дивувало її, тішило, перевершувало будь-які очікування. Кількість читачів – тисячі по всьому світу! – зростала так швидко, що вона уникала статистичних звітів, бо не бажала знати, скільки людей клікнули на її тексти цього дня – це просто лякало. Але також захоплювало. Коли вона побачила, що її дописи перепостив інший сайт, її аж переповнила гордість, але навіть тоді вона ще не уявляла, куди це може завести, не плекала жодних серйозних амбіцій. Надходили емейли від читачів, котрі хотіли би підтримати блог. Підтримати. Це наче ще більше відособило блог, підкреслило його окремішність, перетворило на щось, що може розквітнути чи ні, з її допомогою чи самостійно. Тож вона поширила лінк на свій пейпел-рахунок. Гроші почали надходити, багато маленьких сум і одна така велика, що коли вона її побачила, то видала якийсь незнаний досі звук – щось середнє між зойком і видихом. Така сума з’являлася на рахунку кожного місяця, анонімно, регулярно, як зарплата, і кожного разу коли гроші надходили, Іфемелу почувалася збентеженою, немов вона знайшла щось дуже цінне на вулиці і вирішила залишити собі.
О, так! Я хочу поговорити про гроші.
Питання: “За яких обставин люди готові платити за контент, коли схема не передбачає віддавання грошей наперед?” – мене останнім часом неабияк цікавить. Найпростішою є відповідь “У нас – ніяк, ми ж не американці!”. Відповідь цілком справедлива: сильно менше грошей, менше звички платити за контент в принципі, менше способів робити це легко й невимушено. Просто для статистики: будь ласка, підніміть руки ті, хто користується лікпеївськими donate-інструментами (до прикладу, воно прикручено до Читомо). І на предмет платити, і на предмет отримувати. Бо кожного разу, коли я до нього придивляюся зі суто теоретичним інтересом (ні, я ще не настільки замріялася, щоби сподіватися на монетизацію свого блогу), неочевидність роботи відштовхує на раз. Не Флаттр, не інші подібні сервіси, і взагалі – труба, дим, оце от усе. Ну але навіть якщо відволіктися від схеми доставки грошей (он інші некомерційні проекти – наприклад, Світ фентезі – просто сайд-банери з номером приватівської картки вивішують), за яких умов ми готові ділитися грошима там, де це не є обов’язковим?
Ko-fi.com – один із сервісів фінансової мікропідтримки творців
На мій преглибокий жаль, оптимістичний план: докопатися до найдавніших дудлових шарів – минулого року довелося відмовитися – із суто технічних причин. Тому багато місяців я себе втішала думкою: “Може, там і не було нічого надзвичайно цікавого?” – і накопичувала письменницькі дудли за 2017 рік. Настав час ними поділитися, бо уже цікавезне у 2018-му почало з’являтися.
(У зворотньому хронологічному порядку) 2017 року дудли вітали з річницями таких письменниць:
Грація Деледда – одна з найвідоміших італійських письменниць і нобелівська лауреатка. Її навіть видавали українською, і я страшенно шкодую, що завтикала купити книжку – тепер її складніше знайти.
Беґума Рокея вважається однією з перших феміністичних мислительок-мусульманок, а також вона відома індійська поетка, казкарка. есеїстка – і авторка кількох феміністичних утопій.
Ракель де Кейрош – бразильська письменниця, перекладачка та журналістка, перша жінка, яка увійшла до складу Бразильської академії літератури.
Сестра Хуана Інес де ла Крус – поетеса, абсолютна зірка мексиканської барокової літератури, з творчістю якої широко коло українських читачів познайомили порівняно нещодавно, зате системно і вичерпно (так, це я про чотиритомник від Видавництва Анетти Антоненко).
– Ти просто випадаєш з цільової аудиторії більшості картинок. Але от диви-но сюди!
– Бггггг!
– Я ж казала: Гуся під себе ще треба знайти.
Ідеальних мемів не існує, але у своїх нішах та вагових категоріях багацько з них почувається сухо і комфортно. А от вихід за межі ніші може бути проблемнішим. Саме тому я, не будучи фанаткою фейсбучного Гуся, не змогла пройти повз його книжковий варіант. По-перше, із суто ідейних міркувань: більше артбуків, різних і няшних! По-друге, мультиформатність – це ж цікаво!
Результат вийшов трохи неочікуваним. Книжковий Гусь мені сподобався більше за його соцмережевого пращура. При цьому я цілком розумію симпатиків першоверсії, які лишилися розчарованими. Гусь у Фейсбучику та Гусь у “Як Гусь свою любов шукав” – це Гусі, які суттєво різняться.
Спрощена формула мала б приблизно такий вигляд: менше гумору (він тут має переважно графічне втілення і набагато м’якше за відчайдушну шаржовість мемасиків), більше лірики. З буквальною лірикою все просто і очевидно. Сюжет невеличкою книжки-картинки вкладається в три речення: Гусь мається -> Гусь шукає розради -> Гусь знаходить кохання. Звісно, можна посперечатися, чому єдиними ліками від екзистенційної маєти є кохання, але тут модус вже назва задає, то не книжку про кохання критикувати за те, що вона про кохання. Бачили очі, що купували, і таке інше. (NB: читати цю книжку заради сюжету – затія сумнівна, він справді такий простий, що аж спрощений, плюс нечужий деяким штампам селф-хелп літератури).
З небуквальною лірикою цікавіше. Вона у картинках. Суто графічно книжковий Гусь ненабагато складніший за інтернетного, але у книжці ці мінімальні засоби все ж таки створюють доволі цілісний світ. Причому світ дуже… послідовний в деталях. Як на мій смак, тут взагалі класно синхронізовані текст та ілюстрації, і простенькі тези мають рівно те графічне втілення, що спадає на гадку як не першою думкою, то другою. Деякі картинки викликали у мене щире розчулення, бо ловила себе на тому, що в подібних обставинах _оте саме_ реально малювала би _саме так_. І якраз ця синхронізація з графічною складовою забезпечила доволі несподівану річ: до незручності простенька історійка гарантовано стане для мене comfort reading. Не через що, а через як. Чому? А просто є образи дуже срідні. Оцей, наприклад:
Під катом трохи більше ілюстрацій, що допомагають створити враження про картинки, історію та її динаміку.
Останнім часом трохи назбиралося блог-новин, що живуть на фейсбук-сторінці, інста-акаунті, де завгодно, але не тут. Це трохи неправильно, тому я, мабуть, раз на кілька місяців буду робити дайджести “подій”, що все одне впливатимуть на зміст/кількість тутешніх записів. Тож коротенько, телеграфно, можна сказати.
По-перше, підписалася на участь у #33КороткіІсторії – треба прочитати за літо 33 оповідання. Під це діло вже почала читати нещодавно виміняного “Зеленого лицаря” – одну з антологій Датлоу/Віндлінг, а також планую розібратися з деякими давніми й не дуже читацькими боргами. Більше про челендж можна дізнатися за посиланням.
Також уже стартувало (і я вже закреслила один квадратик – а можна було б ще три, та сподіваюся на кращі варіанти) #YakabooBingoSummer. Табличка під катом.
Я пам’ятаю, що обіцяла продовжити збирання дудлів про жінок-письменниць ще у лютому, але… Тоді не склалося. Зате тепер у нас березень – зокрема місяць жіночої історії. То це виходить навіть не “Краще пізно, ніж ніколи”, а майже чесне: “О, а так навіть краще!”. Тим не менш, перепрошую через цю прикру затримку.
Тим часом з’ясувалося, що саме 2013 рік, яким я завершила попередній огляд, був певною мірою революційний. Адже чим глибше занурюватися в історію, тим менше (трохи) “про-жіночих” дудлів. І абсолютно точно – менше розмаїття стосовно _нашої_ теми. Дивіться самі: за останнє півріччя 2012-го око зачепилося лише за одне гуглосвяткування – річниці від дня народження Джулії Чайлд. Але відома американська кулінарка прославилася не лише за рахунок телешоу, її книжки і нині залишаються дуже помічними.
Далі теж негусто. Гугл відзначив ювілей відомої чилійської дитячої письменниці Марсели Пас… образом її найвідомішого героя.
Чи можна сказати теж саме про дудл імені Агнії Барто – навіть не знаю. Я б швидше розраховувала на Таню з м’ячиком.
За перші два з гачечком тижні 2017-го уже нападало трохи тематичних дуглів, але хапатися за них ще зарано – онде поле неоране попередніх років. Тому сьогодні чергова добірка жіночо-літературних дудликів у режимі зворотнього дворічного відліку: з грудня 2014 року до січня 2013-го. Поїхали?
Генрієтта Едвардс – канадська феміністка (власне, вона радше правозахисниця, аніж письменниця, але друковані праці в неї також були). А ще дудл зроблений за мотивами малюнку Кейт Бітон, за книжками якої я безнадійно полюю вже другий рік.
Акіко Йосано – дуже (і скандально – як годиться) відома японська поетка.
Зофія Налковська – польська письменниця родом (в творчому значенні) з “молодопольського” гнізда, яка крім усього іншого прославилася першою рецензією на “Цинамонові крамниці” (про неї докладніше треба питати на Дівчатах райської яблуні).
Я тут днями писала, що з книжковими челенджами у 2016-му якось негарно виходило, краще їх уникати і в нові не пірнати? Ну от кілька днів я була молодець і трохи змерзла на тій вершині чеснот. А тепер, здається, знайшла собі нову забавку – виклик за західним зразком, що його в наших соцмережах затіяло й очолило видавництво Фабула. Пункти цікаві. Є кілька майже нездійсненних. Але треба трохи побігати, щоб “зігрітися”.
А, ну і я, як завжди, – всі (читані мною) книжки мають бути написані жінками.
“Форма звітності” для тут: пости з короткими оглядами щоп’ять книжок. Ну, або окремішні великі пости там, де коротким не обійтися (і тоді в спільний огляд потраплятиме резюме+посилання). А так робочий інструмент – Фейсбук.
22 грудня Гугл зробив ще один приємний подарунок до прийдешніх свят – чудовий дудл на честь дня рождення Марка Вовчка.
Я помилувалася, помилувалася і подумала: а якими ще були дудли на честь знаних і не дуже жінок-письменниць. Відповідь – під катом. Узнала багато нових імен.
За кілька годин моя улюблена фанатська премія вийде на фінальну стадію, а я так і не розповіла, що саме з книжок-номінанток викликає у мене активне читацьке “слюновиділення” (хоча пообіцяла). Тому краще зараз, бо буде пізно.
Дисклеймер: цього року серед номінованих книжок якась дивовижна концентрація титулів, що встигали потрапити у мій to-read-list іноді ще навіть до фактичної появи на папері. Але вже прочитала я з них обмаль. Тому де могла – голосувала за прочитане, а в інших випадках – за найцікавіше з нечитаного (ну й іноді – бо авторство змушує). Тому десь так до цього списку треба ставитися: це просто книжки, які я імовірно спробую прочитати наступного року. О, може це черговий челендж прорізався?
Номінація “Сучасна проза”
Це той випадок, коли доводиться обирати між смачним та ще смачнішим. Але приз моїх гіпотетичних симпатій пішов не до когось з дуже відомих письменників або письменниць (новий Фоер! Новий Мак’Юен!), а до британки Гелен Оєйємі – бо її проза незвична та химерна.
Також можна було б проголосувати за:
NB: роман крутезної Елізабет Страут обіцяють видати КМ-Букс. Чекаю з нетерпінням.
Не оминіть увагою – від ранжування відповідей залежить, яким тематикам пощастить! Бо писати хочеться абсолютно про все, але часу й натхнення на все не вистачає.
NB: можна й треба обирати кілька варіантів – бо вони не є виключними.
Vaenn's Bookblog 