Це сталося! В Україні з’явилася своя антологія оповідань-ретелінгів! Алілуя, сльози, хусточки. А тепер до діла.

У 2016-му фензін “Світ Фентезі” оголосив конкурс міні-ретелінгів, за результатами якого планувалося видати тематичну збірку. По тому минуло майже три роки, і от нарешті збірку тримаємо в руках. Оскільки я від самого початку стежила за проектом (так, три роки тому я вже була трохи схиблена на цьому ділі), то сказати, що чекала на цю книжку – це якось невдало сформулювати. Чекала дуже сильно. І чого дочекалася?

Дисклеймер: ретелінги – перекази відомих сюжетів – жанр доволі підступний, бо насправді він не має виразних меж. Але переказані оповідки можна поділити на дві великі групи. Перша – тексти, які спираються виключно на сюжет-персонажів-якісь промовисті деталі першоджерела. Друга – тексти, яким важить жанр та стилістика того першоджерела. Особливого значення це набуває тоді, коли йдеться про перекази казок, адже там за сюжетом ховається своєрідна логіка і дуже чітка структура. Так от, казкових ретелінгів, які чесно відвойовують собі місце в другій групі, насправді не дуже багато. Це не добре й не погано, просто така особливість роботи з матеріалом: одна справа позичити дещо з інструментів постмодернізму, інше – гратися на практиці із засобами та поняттями (пост)структуралізму. Я ретелінги люблю всякі, але до таких, де казка попри вивертання й переосмислення лишається казкою, маю особливий сентимент.

Збірка “ДЕREЗА” – це 16 ретелінгів казок і майже всі вони – чесна перша група. Окей, є кілька, що не дуже чесна, там казкове першоджерело ще треба розколупати і спитати: нащо? тобто окрім очевидного – щоб умовам конкурсу відповідало (знову ж таки, це не робить текст поганим, це просто робить його невиразним ретелінгом). Частина казок – “загальносвітова” класика, є й питомо українські сюжети. Генеральним спонсором конкурсу виступила “Попелюшка“, але “Русалонька” теж доклалася нівроку. Зараз ще спробую трішки за загальні тенденції поговорити, а під кінець традиційно топчик топну.

Продовжувати читання “Більше ретелінгів богам ретелінгів. “ДЕREЗА”” →

Антології все ще лишаються для мене літературною версією життя за мамою Фореста Гампа – великою коробкою цукеркового асорті. Цікаво, прикольно, не факт, що все сподобається, але цікаво – і пішли на нове коло. А коли ця антологія тематична – спокуса придивитися збільшується. А якщо вона ще й про ляльок…

Шансів встояти проти підфорумної новинки від ВСЛ я просто не мала. “Лялька. Історії про дитинство” – це збірка оповідань сучасних українських письменників (а радше письменниць), кожне з яких є варіацією на тему дитячих іграшок. Є, щоправда, кілька “але”.

“Але” перше: не всі з тих тринадцяти текстів є оповіданнями. Власне, більше половини з них – це чесні есеї, ще кілька новел межують з ними, а чисто художніх, сюжетних і не автобіографічних текстів на всю антологію тільки три (це оповідання Маріанни Кіяновської, Вікторії Амеліної та Івана Андрусяка, якщо що). І це створює той самий ефект шоколадок з невідомими начинками: як починаєш читати, ніколи не знаєш, що отримаєш, поки якісь виразні маркери не з’являться. З одного боку, це додаткова розвага. З іншого – доволі весело спостерігати за тим, як есеї в сучасній українській літературі все не можуть визначитися: вони з красивими, тобто белетристика, чи з розумними – тобто, тяжіють до публіцистики.

“Але” друге: усі ці тексти про дитинство, але не всі вони про іграшки, є такі, де ті ляльки й не згадуються, є такі, де іграшки виступають суто декорацією, але трапляються й такі, що через іграшку розказують про героїв або епоху – і ці тексти, мабуть, найкрутіші.

Окрім оцих формальних моментів ще привертають увагу деякі спільні риси, що стосуються змісту:

• більшість автобіографічних текстів, що природно, розповідають про дитинство радянське. Але дуже по-різному. Хтось згадує про це похапцем (або в принципі не акцентує увагу), хтось зосереджується на комічних моментах (Лариса Денисенко в “Яшасі та Буратінасі“), хтось – на драматичних (Богдана Матіяш у “Цукрі і солі дитинства” коротко розповіла про підводні камені виховання україномовних дітей в недружньому середовищі, тоді як її старша сестра Дзвінка в “Дорозі до дідуня Петра” просто намалювала сільське літо).
• у двох із трьох однозначно художніх текстах – “Безіменних” Вікторії Амеліної та “Прєлєсті” Маріанни Кіяновської йдеться про дитинство під час війни. Нинішньої війни. Обидва оповідання пронизливі й моторошні, але обидва якісь трохи плинно-узагальнені в деталях (здебільшого побутових), як на такий підкреслено чіткий хронотоп. Хоча, “Безіменні” – взагалі тяжіють до притчі, тому…
• А третій художній текст – “Креденс” Івана Андрусяка – помітно дисонує з усіма іншими, бо він тут єдиний – послідовно дитячий (чи, точніше, молодшо-підлітковий). Усі інші оповідання та есеї адресовані дорослим читачам: якісь пропонують розділити ностальгійні почуття, в інших уже дорослі авторки та автор (Дорж Бату) аналізують власні дитячі почуття.

Продовжувати читання “Фігури дитинства. “Лялька”” →

У читанні збірок (чи то антологій) малої прози є цікава особливість, що її можна було б назвати післясмаком, але мені більше подобається післяобраз – той відбиток у пам’яті, який лишає по собі сукупність текстів. Не пам’ятаю нічого = не склалася збірка. Детально пам’ятаю якісь оповідання = в збірці є гарні тексти. Пам’ятаю саму збірку, сплетіння, серед якого спалахують блискітки окремих текстів = укладачі молодці, такого й хотілося. От сьогоднішня антологія для мене йде за третьою категорією, хоча одразу після читання виглядала на другу.

Перше враження від “#невимушених“:”Оформлення супер”. Друге враження від “#невимушених“: “Чотири оповідання цілком ок, одне – ховайся!”. (Правда-правда, я ховала голову під ковдру, питала у світобудови: “Може, мені здалося, ну не може ж все бути _аж так_?” – поверталася до читання, і виявлялося, що може, може!). Третє враження від “#невимушених” (жаданий післяобраз): “Ого, а маєш вещь!”.

Отак вже склалося, що ця антологія одразу пропонує два очевидні ключі до прочитання: через “невимушеність” (але про це наприкінці) та через належність до покоління. Зізнаюся чесно: маю солідні проблеми з другим випадком. Бо їх багацько стало в останні роки так зо два: тексти, які ніби мають бути написані “для мене”, але такими не є. Дивина та й годі – з п’яти оповідань найбільш невимушено (перепрошую, не втрималася) сприймається текст наймолодшого письменника – Мирослава Лаюка – про ще молодшого героя, який до покоління ДД (“Дітей дев’яностих”) жодного стосунку немає. Тут ідеться про гротескний, але впізнаваний образ, який не маркується як “Свій”, але – принаймні – потрапляє у шухлядку “Зрозумілий”. З оповіданнями ближчих до мене за віком письменників і письменниць складніше, бо система розпізнавання тужиться, перезавантажується і тихенько шелестить: “Вони якісь дивні, нє?”. Так, дивні, але в цьому вся прєлєсць: антологія вкотре нагадує, що об’єднувати авторів за віковою ознакою – ідея благодатна, але не завжди робоча. У нас не гомогенний досвід, і це прекрасно, хіба ні?

Продовжувати читання “Трохи сумні і не дуже зухвалі. “#невимушені”” →

Більшою за мою любов до тематичних антологій є, мабуть, лише моя дивовижна схильність недочитувати їх до кінця. Але серед кількох томисьок, покинутих цьогоріч напризволяще, є дві дочитаних книжки. Обидві українських видавництв і обидві – підліткові. Про “Чат для дівчат” я ще, може, колись розкажу, а сьогодні буде трохи про “Книжку заборон і таємниць“.

Укладена Володимиром Арєнєвим збірка з шістнадцяти текстів, приміряється облаштуватися у ніші “читання з ліхтариком під ковдрою” – видання для підлітків та про підлітків, яке говорить про гарячі для тих підлітків теми – “відверто, сміливо, іноді – провокаційно” (обіцяє анотація). Заборон та таємниць в текстах справді багацько. Сміливо, відверто і навіть провокаційно – трохи є. З підлітковістю дещо гірше. До мого любого янґ-адалта належить лише десь третина оповідань (плюс найбільший текст – повість самого пана упорядника). Інші – це чесний середній шкільний вік. Власне, видавництво дбайливо проставило позначку “10+”, і я би це радо вітала, якби не кілька “але”. Те, що там є дорослі тексти, де просто герої (ну, так вийшло) підлітки, то таке, буває. Але є ще “Автострада” Лукаша Орбітовського – сюрреалістичне оповідання, серцевиною якого є історія про моторошну пригоду ліцеїстів-випускників, проте рамочкою – алкомарафон тридцятирічних хлопів, що згадують юність. “10+” кажете?

Та все ж, більшість текстів – це чесний про-підлітковий наратив про шкільні проблеми, нерозуміння з боку дорослих, труднощі соціалізації та тому подібне. Деякі – дуже прості, інші мають айсбергового масштабу підтексти та добрячі затексти. Є позачасові і є гранично актуалізовані. Є про впізнавані сучасними школярами реалії, але є й підкреслено ностальгічні тексти. Не всі рівної ваги та масштабу узагальнення і не всі рівно цікаві. Тому я по-волюнтаристському вирішила коротенько розповісти лише про ті, що мені самій здалися найяскравішими. Їх вісім – рівно половина.

Продовжувати читання ““Підковдрове” читання. “Книжка заборон і таємниць”” →

Півтора місяці з #DarknessFALLs минули дуже швидко. Це було найприємніше сезонне читання останній років – бо, здебільшого, ішлося про те, щоб читати те, що хочеться, ні в чому себе не обмежуючи. Виявляється, десь в межах марафонного чтива знаходиться моя читацька зона комфорту: щось невиразно дивне, щось химерне, щось готичне, щось фентезійне, детективне, коміксове і тому подібне. Треба буде якось повторити, а поки що розкажу, що ж я дочитувала останні два тижні, коли думки вже ширяють в передсвятковими емпіреях.

Продовжувати читання “#DarknessFALLs. Сезон завершується” →