– Гусь не смішний.

– Ти просто випадаєш з цільової аудиторії більшості картинок. Але от диви-но сюди!

– Бггггг!

– Я ж казала: Гуся під себе ще треба знайти.

Ідеальних мемів не існує, але у своїх нішах та вагових категоріях багацько з них почувається сухо і комфортно. А от вихід за межі ніші може бути проблемнішим. Саме тому я, не будучи фанаткою фейсбучного Гуся, не змогла пройти повз його книжковий варіант. По-перше, із суто ідейних міркувань: більше артбуків, різних і няшних! По-друге, мультиформатність – це ж цікаво!

Результат вийшов трохи неочікуваним. Книжковий Гусь мені сподобався більше за його соцмережевого пращура. При цьому я цілком розумію симпатиків першоверсії, які лишилися розчарованими. Гусь у Фейсбучику та Гусь у “Як Гусь свою любов шукав” – це Гусі, які суттєво різняться.

Спрощена формула мала б приблизно такий вигляд: менше гумору (він тут має переважно графічне втілення і набагато м’якше за відчайдушну шаржовість мемасиків), більше лірики. З буквальною лірикою все просто і очевидно. Сюжет невеличкою книжки-картинки вкладається в три речення: Гусь мається -> Гусь шукає розради -> Гусь знаходить кохання. Звісно, можна посперечатися, чому єдиними ліками від екзистенційної маєти є кохання, але тут модус вже назва задає, то не книжку про кохання критикувати за те, що вона про кохання. Бачили очі, що купували, і таке інше. (NB: читати цю книжку заради сюжету – затія сумнівна, він справді такий простий, що аж спрощений, плюс нечужий деяким штампам селф-хелп літератури).

З небуквальною лірикою цікавіше. Вона у картинках. Суто графічно книжковий Гусь ненабагато складніший за інтернетного, але у книжці ці мінімальні засоби все ж таки створюють доволі цілісний світ. Причому світ дуже… послідовний в деталях. Як на мій смак, тут взагалі класно синхронізовані текст та ілюстрації, і простенькі тези мають рівно те графічне втілення, що спадає на гадку як не першою думкою, то другою. Деякі картинки викликали у мене щире розчулення, бо ловила себе на тому, що в подібних обставинах _оте саме_ реально малювала би _саме так_. І якраз ця синхронізація з графічною складовою забезпечила доволі несподівану річ: до незручності простенька історійка гарантовано стане для мене comfort reading. Не через що, а через як. Чому? А просто є образи дуже срідні. Оцей, наприклад:

Під катом трохи більше ілюстрацій, що допомагають створити враження про картинки, історію та її динаміку.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Pursuit of love у мем-варіанті” →

Хотіла на честь 1 червня написати про хорошу дитячу книжку, але – shame on me – я її досі не дочитала. Тому розповім про іншу, теж дуже гарну, де також головна героїня – маленька хоробра дівчинка.

Гейманови The Wolves in the Walls  (вже є російський переклад, а ось українського – чомусь немає) – це щось середнє між “дорослим” артбуком та книжкою-картинкою для ненайменших. Сюжет простий: Люсі помітила, що у стінах шурхотять… вовки. Родина з дівчати кепкувала, аж доки вовки не прийшли and it’s all over й не вижили усіх з хати. І тільки Люсі не схотіла з цим змиритися. Ще б пак, в неї там головна порадниця – Лялька-Свинка залишилася!

Книжка справді чудова, а ще й дуже… мотиваційна чи шо. Мабуть, допомагає виховувати обачно-хоробрих дівчаток (тест Бехдель, щоправда, не проходить з об’єктивних причин – лише Люсі має ім’я). Мені таких в дитинстві не вистачало. Хоча, гадаю, думка: а чи не піти влупити вовкам, бо те, що вони скоїли – несправедливо! – в голову і так би прийшла. А зараз я почала з підозрою дивитися на ті місця, де шпалери нещільно прилягають до стін… Ну нічого, в мене Ханя є!

Ханя та ще малюнок під катом.

Продовжувати читання “Про кого промовка? Ніл Гейман про вовків у стінах” →