2018 рік нас ще не покинув, отже підбивати книжкові підсумки поки що ранувато. А от глядацькі можна спробувати: я ще маю деякі плани на відвідини кінотеатрів в цьому році (а ще – на деякі серіальні новинки), але нехай вже. Хороший був рік, усе цікаве свіженьке в топ-18 не вмістилося. Так, у цьому списку буде саме свіжина – кіноновинки 2018 року (або ті фільми 2017-го, що у нас пішли в прокат пізніше, їх кілька таких є), нові серіали та найяскравіші, як на мій смак, серіальні повернення. З повернень і  почнемо.

Серіальні продовження

Мідж багато не буває. Другий сезон Marvelous Mrs. Maisel – це свято, феєрія і петарди на кожному кроці. Мідж знову смалить напалмом, але й другий план не пасе задніх. Що сподобалося: Джоела стало менше, у мами Роуз і менеджерки С’юзі прорізався бекграунд, Мідж почала непростий шлях не лише до комедійної кар’єри, але й до “Check Your Privileges” (їй не завадить). А ще, здається, я починаю розуміти стендап, це не той результат, на який розразховувала.

Знову проблеми. Корморан Страйк та Робін Еллакот повернулися на дві серії, щоб переказати “Кар’єру зла“. Продовжую вважати, що формат в 3 серії детективам мами Ро пасував більше, але що вже поробиш. Що сподобалося: динаміка між персонажами, спроба делікатно розповісти про трагедію Робін, а ще Метт Кінг, який уже капітально вжився в образ підстаркуватого панк-рокера.

Об’єднання заради майбутнього. The Expanse – це такий дивовижний випадок, коли кожен наступний сезон – кращий за попередній. Перший – кіберпанк-нуар, другий – космоопера з війнушкою, третій – космоопера з контактом та розширенням горизонтів. Що сподобалося: історія стала стрункішою і краще зрежисованою, спрямилася мотивація фракцій, красиво запаралелили різні сюжетні лінії. А ще побільшало (та поширшало) цікавих персонажок. Каміна Драммер – моя богиня на цей сезон.

Продовжувати читання “Гаряча вісімнадцятка. Найцікавіше, що я дивилася цього року” →

Як ніжний, самовідданий і чуйний Ной, мама сміливо вела свій ковчег із кумедними нащадками крізь бурхливе житейське море, завжди готова до бунту, раз у раз долаючи фінансові мілини, ніколи не певна того, що команда схвалить її дії, і завжди готова нести відповідальність за будь-які неполадки на кораблі. Неймовірно, що мама знаходила сили переносити це плавання, проте вона його переносила і навіть залишалась при здоровому розумі. Як твердить мій брат Ларрі, і не без рації, ми можемо пишатися тим, як ми виховали нашу маму; всім нам вона робить честь, їй вдалося досягти тієї щасливої Нірвани, де ніщо вже не приголомшує і не дивує.

Джеральд Даррелл.

Хвилинка зізнань: зазвичай це стається раніше, але я завжди була трохи пригальмованою істотою. Відколи мені виповнилося 13 – я люблю Джеральда Даррелла. Люблю кумедне хлопчисько, зухвалого парубійка з над-ідеями, поважне світило та зірку бібісішних телеекранів сімдесятих, і навіть підстаркуватого алкоголіка-соціофоба також люблю. Та ця любов не затьмарює розум. І коли думаю про вшанування пам’яті, то мені не лише хочеться відвідати Джерсі (хоча, направду, дуже-дуже хочеться), але й розшукати пам’ятник, під який треба покласти оберемок квітів. Пам’ятник Луїзі Даррелл – героїчній жінці, що виростила той дітинець-звіринець і не придушила жодне зі своїх обдарованих та намаханих нащадків. Не знаю, чи існує він у фізичному вимірі, але в телевізійному вже точно є.

(… тут лишився вереск захоплення, непридатний до артикулювання)

Так, мені йдеться про “Дарреллів“, перший сезон яких цієї весни запустив британський ITV. І хоча каноністи бризкають отрутою, мені важко знайти для цієї шестисерійки інші слова окрім: “Це прекрасно!”. Це справді прекрасно, невимовно, неймовірно прекрасно, але все ж спробую стандартну схему з плюсами й мінусами.

Продовжувати читання “Мати-героїня та її звіринець. The Durrells (1-й сезон)” →

здається, вдруге в житті подивилася ізраїльське кіно. і з першим разом порівняти неможливо

Застиглі дні– кіно непогане. але занадто _загальнолюдське_. власне найскравіша риса, що вирізняється на тлі квазієвропейської дійсності, це звичне ставлення до вибухів. а так – Ізраїль чи ні – майже пофіг

а тут чоловік вмовив подивитися Ушпізін – суто культурну замальовку. до того ж субтитровану…

спочатку голова йде обертом. по-перше, принципово чужа мова… це ж не якась європейська, поміж яких конкретну впізнаєш дуже швидко. і не японська, до якої вже вухо призвичаїлося, і нехай слів не знаєш, але інтонаційну логіку вже вловлюєш… а іврит. власне, коли деякі персонажі розмовляли на ідіш – то був просто бальзам на душу ) аллєс, вайтер – ну все як рідне

та нічого. із перекладом фільм втратив би частину колориту
а того колориту – хоч греблю гати. побутовий нарис з життя ортодоксальних іудеїв… коли перед екраном сидять люди, які спочатку нічого не розуміють (Льошк, а чого такого у цьому фрукті, що він може аж штуку шекелів коштувати, а?)… це круто. чесно. і не тому, що етнографічно пізнавально. ефект віконця у чижий світ завжди вставляє

до всього у фільмі є сюжет, за яким цікаво спостерігати, та розкішні персонажі
тож шанувальникам _вузьконаціонального_ кіно наполегливо рекомендую, а всім іншим – просто раджу )))

мало не наймиліше задоволення останніх днів – подивитися свіжий епізод Хауса, а потім одразу – серію Дживса та Вустера
цинічний геній Хаус

та чарівний бовдур Берті…

задоволення феєричне, Лорі – це наше все :Р

майже випадково сьогодні подивилася Miss Pettigrew Lives for a Day – англійська комедія положень про свіжозвільнену невдаху-гувернантку, яка волєю_судєб стає чарівною паличкою для співачко-актриски, що рветься на театрально-кіношний олімп…

симпатичний фільм із непоганими акторськими роботами. витримані жарти плюс романтика із дидактичним ухилом – своєрідно, але нічьо.

і що головне – фільм англійський. і за пропискою, і за характером. ні, не так. фільм – поствікторіанський, тим вирізняється поміж іншими.
адекватний сценарій, майже правильне життєзображення, місцями заважає певна театральність, але воно все таке – по-перше, камерне, а, по-друге, стилізоване за духом (шкода, не картинкою) під старе кіно. ну не під тридцяті, але під п’ятдесяті…

звичайно, це не мій улюблений Госфорд-парк. не ті стиль та клас. та все одне – тридцяті з їх шармом, гумором та музикою.
такого кіно дійсно час від часу вистачає. доброго по-старому )

зі: і шо цікаво – режисер – індус… хоча… в Енга Лі вийшло зняти вельми симпатину екранізацію Остен, то чом би й ні…

найнай чоловіків у жіночих ролях

собсно, поцуплений текст

подивилася нормально (колись починала й кидала) Im Juli

і такою знайомою здавалася мені нарвана сербка, шо жуть

полізла на ІМДБ з’ясовувати
виявилося, що знакомые все лица

Бранка Катіч

Чорна кішка, білий кіт, ага

… як гарна дівчинка.

відредагувала та залила в нет українські субтитри до “ТемноСиньогоМайжеЧорного”

як завжди – на сюди

увага, для того, щоб завантажити потрібно зареєструватися )

Подивилася черговий милий мюзікл… і згадала опитування: найчарівніша не_білявка світового кіно…

кгхм… подумалося, що при всьому моєму захопленні Вів’єн Лі та Одрі Хепберн…

Саме в площині “найчарівніша” Діна Дурбін могла б скласти їм неабияку конкуренцію…

якби ж то про неї більше знали )

Подивилися “Рататуй”

Шарман, оце щурятко – портрет мене на кухні )
На жаль, настільки класно готовати я ще не вмію, досвіду не вистачає…. але кулінарний фанатизм наявний )

Люблю все ж Джармуша…

До речі, отут та отут є трішки воллпейперзів до його фільмів…