Двічі по п’ять. Десь у якомусь-то царстві…

Як і минулого року, коли падає сніг, страшенно хочеться читати щось чарівне і… буду чесною, передбачуване. Зазвичай у таких ситуаціях непогано працюють продовження давно знайомих довгих циклів, улюблені дитячі книжки, а ще казки. Геть не обов’язково класичні, мої улюблені ретелінги – це теж варіант. І поки я під Сонцестояння наміряюся перечитати “Сонце і Місяць, Сніг і Лід” Джессіки Дей Джордж (цього разу українською, українською видали ретелінг!), заразом вирішила скласти списочок з цікавого читаного і нечитаного.

DSCN8534

Гарним є не той ретелінг, що до останньої букви повторює “оригінал”,  а той, від якого щось у душі радісно підстрибує: вау, а що – отак теж можна було? Тому сьогодні в половинці читаного здебільшого не прямі перекази, а фентезійні (і один майже реалістичний) романи з виразними казковими мотивами, що іноді змушують сперечатися: а точно варто було переписати це саме так? Але як воно з нечитаним – аж не знаю, на те воно й нечитане.

1643505

Першим пунктом в п’ятірці читаного мусить бути щось з романів Робін МакКінлі, бо саме з романів МакКінлі я почала звертати прицільну увагу на цей одвічний (і популярний нині) напрямок. Сьогодні забіг, мабуть, виграє  Spindle’s End, “Кінчик веретена” – так, ретелінг “Сплячої красуні“. Дуже неспішний, дуже, якщо можна так висловитися, “виробничий”, і такий, де героїнею-оповідачкою є не дуже вдатна хрещена фея, а Спляча Красуня шукає способи врятувати себе (майже) самостійно (трохи про цю книжку є в оцьому пості).

7007883

Другим пунктом працюватиме одна з найпохмуріших підліткових книжок, що я колись читала. Ні, ні у The Folk Keeper немає нічого аж такого страшного, просто… Це, можна сказати, узагальнений ретелінг усіх вікторіанських романів про нещасних сиріток, яким якось раз пощастило, але насправді – ні. А щоб додати фабулі ще більше прекрасної готичності авторка домішує туди трііішечки легенд про селкі. Люблю легенди про селкі, є в них свій непозбутовно драматичний шарм (є пост про цю книжку).

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Десь у якомусь-то царстві…”

Двічі по п’ять. Темніша й моторошніша версія світу

Останнім часом я щось все більше згадую слова “готика” та “неоготика”. У зізнанні в любові до книжок Джоанн Гарріс згадувала, у пості про “Таємницю покинутого монастирязгадувала, одну книжку ледь прочитала і вже іншу купила… Думаю, слушна нині мить, щоби зробити “Двічі по п’ять” про неоготичні романи. Це, звісно, могло би бути двічі по тридцять, але поки що ділюся лише десяткою похмурих книжок – про старі будинки і ще старіші таємниці, про привидів та кровопивць, про вбивства та інші неподобства, про вади вікторіанства і не тільки – про все те моторошне й незбагненне, що нам подарувала олдскульна література жахів.

DSCN7772

Неоготику я люблю страшенно і обирати поміж варіантів обмежене число книжок дуже складно. Але спробую підібрати із цікавого/улюбленого.

35458733

П’ятірку прочитаного відкриває книжка, через яку я вчора ввечері забула про існування смартфона. “Мовчазні компаньйони” Сари Перселл – це концентрована неоготична історія про проклятий будинок та фамільних… ну, можна сказати, майже привидів. А ще про невдалий магічний ритуал двохсотрічної витримки. І про божевілля. І про сімейне насилля. І про дуже хороброго чорного котика. Але в першу чергу – про мовчазних компаньйонів – людські фігури-обманки, що у XVII столітті були дивної забавкою родом з Голландії, а в XIX-му перетворилися на несподівану небезпеку.

22864137

Другим пунктом в такому списку обов’язково має бути щось із книжок Сари Вотерс, бо у Сари Вотерс неоготичною є більша частина творчості. Але сьогодні перегони виграє оцей варіант – роман про одну добросерду жінку і одну дівчину-медіумку, яку перша героїня навідує у в’язниці. А краще би ні – це ж готика, бігме!

31372130

Третьою має бути одна з небагатьох чесних неоготичних книжок, перекладених українською. Про “Тринадцяту казку” багато хто чув, вона про молоду жінку, який випадає рідкісна удача – почути правдешню історію життя відомої письменниці. От тільки правда – це… гнучке поняття. І іноді – аж занадто небезпечне.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Темніша й моторошніша версія світу”

Двічі по п’ять. Володарки слів

Коли майже два з половиною роки тому запускала рубрику Двічі по п’ять, мені здавалося, що таких добірок буде дуже багато: стільки книжок навколо, стільки тем, та по два випуски щомісяця можна робити! А то й по три! Не так сталося, як гадалося, і попередній випуск з’явився щось близько року тому. Але треба вже виправлятися. Бо книжок менше не стало, більше того – увагу все частіше привертають українські видання. А щоби підкреслити “тяглість поколінь”, сьогоднішня добірка є вітанням одній з найперших. Та звалася “Володарки пензлів” і зібрала книжки про жінок-художниць. А тепер розкажу про те, що читалося і що ще хочеться прочитати про жінок-письменниць.

З книжками про письменниць нині значно простіше, ніж з книжками про художниць. Мало не чверть і мейнстримної, і жанрової літератури, що потрапляє мені до рук, запускає сюжет десь приблизно так: “До містечка приїжджає молода письменниця і все закрути…”. Але в цій добірці буде трохи інакше: стос нечитаних книжок складається із (майже) біографічних романів, стос читаних – і з таких, де письменництво є радше контрапунктом, навколо якого крутиться сюжет, аніж головною темою.

DSCN7455

П’ятірку читаного відкриває компактний роман Елізабет Страут, який літав зі мною у відпустку. Я до того в американської письменниці читала тільки “Олівію Кіттеридж” та “Будь зі мною“, і треба сказати, що “Люсі Бартон” на них одночасно схожа і не схожа. Схожа тематикою – у центрі уваги соціальні та сімейні негаразди. Несхожа якраз підкресленою оповідною скупістю: подій як на повість (а за обсягом воно десь так близько і є), підтекстів – як на сімейну сагу. І про письменництво тут лише кілька влучних епізодів з “початку довгого шляху” – перші твори, письменницька майстерня, благословення старшої авторки – отак приблизно. Але разом з цим видно, як саме життєва драма переплавляється  у текст. І як цей перехід допомагає оцінити і зрозуміти те, що сталося насправді.

36636584

Другим пунктом іде дуже відома книжка, яка цікаво поєднується з попередньою. Певною мірою навіть можна сказати, що з Естер” з “Під скляним ковпаком” могла би вирости жінка, чимось схожа на Люсі Бартон. Ну, а крім усього іншого, роман Сильвії Плат – це про юну письменницю, яка от тільки-тільки шукає свій голос. Виходить в неї не завжди.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Володарки слів”

Двічі по п’ять до 12 квітня. У польоті

Треба, треба здувати порох з трохи призабутої рубрики! І “Двічі по п’ять” сьогодні тематична. На честь Дня авіації та космонавтики (він у нас доволі обмежено всесвітній, але все ж таки) закортіло поділитися книжками про польоти. Кілька років тому вони мене просто переслідували, але й зараз регулярно трапляються.

lifehacker.jp
Фото з сайту Lifehacker.jp
Героїчним зусиллям стримую себе. Очевидна “Леді Африка” від Нашого Формату цього разу піде поза конкурсом. А оскільки із жіночо-авіаційною тематикою у нас все не дуже добре, то треба попередити, що всі книжки з п’ятірки прочитаного мають російські переклади. Усі вони художні і не всі – дуже серйозні, але всі – цікаві у свій особливій спосіб.
angel_rejha
Пунктом першим серед читаного піде роман Аніти Мейсон “Янгол Рейху“. Здається, саме він відкрив мої несподівані польотні читання. Обережне кружляння британської романістки навколо постаті Ганни Райч – іконічної льотчиці-випробувальниці Третього Рейху – призвело до того, що письменниця написала свою власну героїню, за мотивами так би мовити. Її Фредді – дівчина-мета, яка здолала майже всі перешкоди на шляху до омріяних польотів. А от історію разом з роллю в ній Німеччини здолати не змогла.
Пункти другий та третій розповідають плюс-мінус схожі історії з іншого боку.
36822
Два – це “Дівоча бензоколонка” Фенні Флегг (перепрошую, що скорочую назву, вона безжально довга). Відома американка в притаманному для неї стилі “Солодка глазур на залізному тістечку” в одній із сюжетних ліній розповідає про те, як за часів Депресії виживає (читаємо: зберігає хоч якісь статки та залишки самоповаги) американська родина польського походження. А також про те, як дівчата, які втримали на плаву родинний бізнес, з часом захотіли більшого. Правильно, літати. І літали сестри, зокрема, для WASP – Women Airforce Service Pilots, допоміжної жіночої авіаційної служби, що активно діяла за часів Другої світової війни.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять до 12 квітня. У польоті”

Двічі по п’ять. З Африки

Уже дуже давно не створювала своїх улюблених списків з читаного/нечитаного, а тут один такий практично сам себе склав. Я дочитувала була “Англійського пацієнта” та “Леді Африку” і почала згадувати, а що ще я читала про європейців та американців на Чорному континенті, а що лише збираюся читати. А коли вже десятка назбиралася, вирішила, що час ділитися.

kilimanjaro-climb
Вид на Кіліманджаро з сайту Аfricanoverlandtours.com

Але просто “про Африку” – це не надто цікаво, тому в сьогоднішньому списку своєрідні книжки – про те, як в Африці жилося-велося білим жінкам. Майже всі тексти так чи інак зачіпають колоніальний період, а мені завжди було цікаво дивитися на те, як колоністи або уже й колонізатори пояснюють собі й людям свою присутність на чужій землі. Але це радше політичний розріз, тоді як жіночий аспект надає ще іншого звучання. В одних випадках він є більш побутовим (зокрема розповідає про речі, про які письменники чоловіки не прохоплюються – наприклад, з чого їсти готувати, коли звичних продуктів нема). А в інших – саме в жіночих голосах соціально-емансипаційна проблематика звучить яскравіше, бо може торкатися спостережень за механізмами подвійної дискримінації. Як би воно не було, ось вони – десять книжок про “білих леді”.

П’ятірку читаного нехай вже передбачувано відкриє першою та сама “Леді Африка“.

b43c62ba_a696_11e6_981f_005056004a1d_b730a127_a697_11e6_981f_005056004a1d-resize1

Я про неї нещодавно писала докладно, а тут лише скажу, що Африка у Поли Маклейн є, в першу чергу, тлом – дуже незвичним, але все ж таки тлом. І письменницю, і її героїню більше хвилює те, що відбувається поміж білого населення Кенії. Зате з емансипацією там все гаразд, адже Берил Маркгем спробувала себе і досягла неабияких успіхах в двох “показового чоловічих” сферах.

22387340

Друга книжка близька до першої тематично. “Ніде в Африці” – це також роман виховання про білу дівчинку, яка несподівано для себе опинилася в новому місці. Тільки тут йдеться про родину євреїв-втікачів з Німеччини, які в Кенії опинилися невипадково, але готовими до такого переїзду не були. Роман Стефані Цвейг сюжетно спокійніший, але багатший на деталі. Та й розповідається у ньому про людей, яким в Африці велося складніше – ніщо не готувало родину поважного адвоката до роботи на землі десь вже за краєм звичної цивілізації.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. З Африки”

Двічі по п’ять. Ви отримали листа!

Раптово згадуючи, що літо ще не скінчилося, вирішила нарешті скласти давно обіцяний списочок. Тож сьогодні трохи розкажу про “епістолярні” книжки. Ні, не всі вони є класичними епістолярними романами, але в більшості випадків сюжет побудований навколо листування. Ну або якогось одного вкрай важливого поштового відправлення.

DSCN0700
Одна з моїх листівкових коробочок скоро лусне

Перелік читаного містить, відверто кажучи, стандартні варіанти, але серед них є книжки, які я дуже люблю.

2728527

Перша та найулюбленіша – “Читацький клуб любителів пирогів з картопляного лушпиння“. Це дуже проста, але якась по-хорошому сентиментальна книжка, яку так хочеться бачити українською, що час від часу кортить хоч для себе перекласти якісь окремі фрагменти. Молода письменниця Джулієт за часів Другої світової писала підбадьорливо-комерційне чтиво на радість видавцеві та змученим читачам. А поки вона мріє про “А от тепер можна і за щось серйозніше братися!”, в неї зав’язується випадкове листування із одним дядечком з Ґернсі. Вірніше, спочатку з одним, бо до жвавого листуванням поволі приєднуються інші острівні книголюби, які поступово й фрагментарно розповідають Джулієт про те, як їм жилося під німецькою окупацією.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Ви отримали листа!”

Двічі по п’ять. На острові

ameland-island-and-beach-sand-dunes-with-north-sea-in-the-background
Фото з Natureflip.com

Швидке з’ясування читацьких пріоритетів пояснило, що Фейсбук-аудиторія воліє почитати про острови. Я також люблю острови, це у мене одна з тем для регулярного читання (вкотре переконуюся, що “ізольоване” дитинство з себе не витравити), тому рада поділитися.

Острівна тематика взагалі є поширеним мотивом складання читацьких добірок, тому я вирішила уникати найочевидніших варіантів. І якось так вийшло, що майже варіанти з уже читаного – книжки про острови в холодному морі.

boocover

У варіанті номер 1 оповідається ще про порівняно нехолодні місця. “Узбережники” (російськомовний переклад залишимо на совісті російських видавців) – це приклад фірмової Джоанн Гаррис: багато Франції, багато побутописання, багато родинних таємниць і місцевого колориту. А от магії майже немає – не “Шоколад“. Сюжет крутиться навколо крихітного бретонського острівця (з тих, що під час відпливу поєднуються з материком), мешканці якого намагаються врятувати свої пляжі від претензій курортного містечка, що розташувалося поблизу.

boocover1

Рушаючи на Північ, зупинимося на Шетландських островах. Пункт номер 2 – “Чорний, як крукове крило” – перший роман з циклу детективів Енн Клівз, в яких життя в маленькому містечку ускладнюється острівною специфікою. Днями чекати на результати експертизи, конфліктувати з Материком, марно сподіватися на те, що всі злочинці не місцеві, і таке всяке. Плюс Шетланди як такі – місце… Своєрідне. Північне море, кепський клімат, відсутність дерев (вітер-с), солідний відсоток гельськомовного населення та гарно законсервовані традиції вікінгів – є, на що подивитися. До речі, про подивитися – за мотивами (і місцями – добряче за мотивами) книжок Клівз зняли симпатичний шотландський серіал. Але якраз цю книжку переписали круто, тому я б порадила спочатку її прочитати, а потім вже дивитися.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. На острові”

Двічі по п’ять. Володарки пензлів

Десь зо два тижні тому я ліниво колупала прочитане, вишукуючи в класичних книжках “ознаки” жіночих професій. Думка про те, що в золоті часи Хрусткої Булки пані всі, як одна,  сиділи вдома, прикрашаючи своєю особою життя, трохи перебільшена. Але, якщо у свіжих історичних романах, якими я так захопилася, розмаїття занять для жіноцтва (добре, не завжди оплачуваних, але ж) подекуди є суттєвим двигуном сюжету, то якраз класики-класики, схоже, більше тяжіли до напівабстракцій: Королева Дому, Нещасна Селянка, Злиденна Міська Жебрачка/Дрібна Злодійка, (набагато рідше) Робітниця – ну і ще гувернанток чи вчительок досипали, але до цього більше письменниці схилялися. Тому ідея скласти більшенький список “Класичні героїні з цікавими професіями” поки що переїхала у шухляду, натомість згадка про одну таку селф-мейд вумен допомогла скласти чергову підбірочку читаного/бажаного. Ви звертали увагу на те, як мало книжок про жінок-художниць?

(Знайти пояснення цьому факту неважко: артистична доля – вона сильно не для всіх, для цього потрібен талант і ресурси та можливості його розвивати. У жінок традиційно й дотепер з цим гірше – тут і спротив середовища, і сімейна “друга зміна”, і комплект дилем, з яким чоловіки можуть жодного разу не зустрітися. Тим не менш, художниці є, і книжки про них також є, хоча їх набагато менше, аніж текстів про, скажімо, письменниць)

Отже перша книжка, яка спадає на думку серед читаного, це якраз та сама класика-класика.

DSCN0484

Так, пунктом першим є “Незнайомка з Вілдфел-Холу” – другий (і найкращий) роман наймолодшої з сестричок Бронте. Текст для раннього вікторіанства непересічний, бо про Аморалку. Основна аморалка – це великий спойлер, але головна героїня, що заробляє собі на прожиток, – випадок теж не дуже звичний. Усе дуже пристойно, але трохи несподівано, адже Гелені вдається капіталізувати стандарт виховання порядної дівчини – вона пише пейзажі на продаж. Не аж таке високе мистецтво, сноби презирливо пхикають, але якось прогодувати себе й домашніх молодій жінці вдається.

boocover4

Пункт другий – ще більш незвична книжка, бо тут йдеться про жінку, яка не може розраховувати на артистичне визнання, але тихцем здіймає руку на Канони! Головна героїня “Пурпуру” має специфічний посаг – фамільний секрет виробництва дорогоцінної фарби, який сприяє кар’єрним перспективам її чоловіка-кондотьєра у ренесансній Італії, бо захоплення Константинополя знищило звичні поставки до папського столу. Але в самої Анни стосунки з кольорами не політичні. Як, до речі, і з перспективою.

boocover7

Але навіть жінки, які реалізувалися в мистецтві, не вільні від того, щоби доводити: їхнє заняття – це і є мистецтво. Джессі з “Крісла русалки” (що буде пунктом три) – художниця-колажистка, до творчості якої ставляться доволі скептично. Але мистецтво в цьому романі С’ю Монк Кідд – не головна тема. Більше уваги приділяється депресії, родинним таємницям, перегорянню почуттів у шлюбі та особливостям чернецьких обітниць. І все це – у декораціях крихітного острівця у каролінського узбережжя.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Володарки пензлів”

Двічі по п’ять. Історичні романи

Оскільки темою на всеньке #літо_читання я обрала історичні романи із (бажано) незвичним побутовим колоритом, було б чесно скласти п’ятірки з книжок, які я вважаю гідними представницями цієї категорії,  а також таких, які ще планую прочитати (не факт, що цього літа, але ж). Серед прочитаного у мене переважно будуть відомі і дуже відомі тексти. А от TBR складають малопопулярні, проте потенційно цікаві тексти.

П’ятірка читаного

22391041

Перший пункт з усіх найменш побутовий та найбільш знаменитий. “Вулфголл” Гіларі Мантел прогримів одразу, заполірувався Букером, швидко отримав телеекранізацію та залишається одним з найвідоміших історичних романів нашого часу. І він справді дуже крутий. Власне, на мій смак, це і є ідеальний “персоналізований” історичний роман про роль особистості в історії. Томаса Кромвеля – юриста на службі Генріха VIII – у версії Мантел важко назвати приємним чолов’ягою, але він цікавий. І цікавий, в першу чергу, ходом думок. Попри те, що йдеться про доволі класичну для жанру сюжетну схему із скирдами історичних персонажів та реальних подій, на ділі “Вовчий зал” радше є романом ідей. Тільки таких, які негайно втілювалися в життя, – на радість чи горе їхніх авторів чи виконавців.

boocover2

У другому пункті також йдеться про історичних осіб. Тільки “Дивовижні створіння” (ненавиджу російськомовну версію!) присвячені визначним, але з політичної точки зору – менш масштабним подіям. Тут у центрі оповіді стоїть та знервовано зиркає в різні боки Мері Еннінґ – піонерка палеонтології, що зокрема познайомила сучасний світ із іхтіозавром. Трейсі Шевальє стримано, але безжально показує, в якому кутку в 19 столітті було місце жінки в науці. Особливо, якщо жінка молода, неосвічена та з бідної родини.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Історичні романи”

Двічі по п’ять. Жіноча половина міфу

У контексті дуже спрощеної версії #літо_читання мені закортіло трохи змінити колишній формат “Двічі по п’ять”. Цитуючи Фейсбучок: “(робити списки) не у форматі “Сподобалося/не сподобалося”, а у більш добрій формі. Робити тематичні (здебільшого) підбірки книжок: навпіл – читані та нечитані. Бо, по-перше, треба вшанувати принцип “А що ви за мною стадом ходите!” (не знаю, як так виходить, а подібні за тематикою твори мене іменношо переслідують). А, по-друге, цікаво простежити, який відсоток книжок, що позначаються як потенційно цікаві потім взагалі прочитуються.

То сьогодні буде перший випуск – про книжки, в яких традиційні легенди переказуються під жіночу точку зору.

П’ятірка читаного.

Здається, найпопулярнішим матеріалом для міфологічних ретелінгів є грецька міфологія – воно й не дивно, покоління й покоління пієтету перед класикою з культури не викинеш. Тому варіації на тему “Іліади” та “Одіссеї” вже доводилися підчитувати. І двійко з них увійшли в число улюблених книжок.

ekfh2zf3g1w

Перша – це “Кассандра” у версії Лесі Українки. Трагічна історія пророчиці, якій ніхто не вірить, тут має якийсь дуже переконливий смак. Усе за каноном, але це канон, якому додали “жіночого питання” – помірно (часи не нинішні), але виразно.

Брате,
не знаєш ти ціни жіночим жертвам,
а я тобі кажу: з усіх жінок
славутня Іфігенія зложила
ще не найбільшу й не найтяжчу жертву.
Ох, скільки тяжких, хоч безславних жертов
зложили ті жінки, що не лишили
імення по собі!

Ну, а друга – вже безсоромний вихід фем-проблематики в поле. “Пенелопіада” Маргарет Етвуд.

boocover

Невеличка повість, створена в межах “міфологічного проекту“, – це такий розгул постмодерну, що місцями ой. Етвуд себе мало в чому обмежує: тут в неї і сатира, і буфонада, і хор мертвих служниць, а ще – багато болю й розуміння несправедливості світоустрою, в якому жінка – це таке майно, котирування якого залежить від “цінності” її батька, чоловіка, синів.

Але не греками самими. Третя визначна книжка “жіночо-міфологічного” плану – це славетні “Тумани Авалону” Меріон Ціммер Бредлі.

402045

Змушена зізнатися: з усього грубезного томиська я прочитала лише першу частину (вони є доволі автономними романами) – “Володарку магії“. Ідея переповісти Артуриану з позицій жіночих персонажів: Іґрейни, Морґани, Вівіани – скарб і щастя. Тим більше тут оповідь побудована через жіночий сюжет та жіноче ж протистояння. Бонусом йдуть проблеми співіснування старих вірувань із християнством та цікава спроба утрамбувати легендарну фабулу в меншу кількість персонажів, ніж це зазвичай роблять. Я зламалася я на дрібниці: не люблю мотиви переродження та вічного зв’язку між людьми. Ну й на додачу дізналася деякі біографічні моменти – і, як відрізало. Та, мабуть, все ще повернуся колись, бо це справді прикольна версія.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Жіноча половина міфу”