Найтемніший час року вже минув, але ж треба розповісти про все дбайливо прочитане за попередній місяць. Тим більше, що мені вдалося втримати планку тематичного читання. Скажімо, на четвертому та п’ятому тижнях марафону мене переслідували книжки про… дуже альтернативну освіту: від способів передати відьомський дар до буквально вбивчого навчання.
Що читалося:
Продовжувати читання “#TheDarkestReading-2021. Тижні IV-V. Така небезпечна освіта”На новий роман Наталки Сняданко я кинулась, що той яструб. Запаралелені сюжетні лінії. Відень, Венеція, Будапешт, Львів. Музика, придворні інтриги, заколотники. Історичний детектив, де головною розслідувачкою виступає Елізабет Баварська – та сама імператриця Сіссі, буквально жертва цукрового образу “Felix Austria”. Хотіти, хапати, читати! І шо воно, і як воно? Ну-у-у. Складно сказати.
І ми справді маємо роман з двома сюжетними лініями. У сучасній – зальцбурзька музична менеджерка Доротея готується супроводжувати в перельоті до Львова… не стільки провідного скрипаля, скільки дорогоцінну скрипку, на котрій колись сам Моцарт грав. Самі розумієте, цей Дикий Схід, країна воює, як воно там буде… Легко дійсно не буде, але не тому, що Схід – дикий, а країна воює. А в історичний… А історична сюжетна лінія – просто-таки цукерочка. Відень, 1856 рік, молодий цісар призвичаюється до керування імперією, яка ще не оговталася ані після Весни народів, ані після не дуже славної участі у Кримській війні, юна імператриця призвичаюється до столичного життя і веде окопну війну за вплив на чоловіка зі свекрухою, не така вже юна імперія бурлить собі потихесеньку, і от на перших сторінках роману на цісаря скоюють замах, заколотника ловлять, хутенько страчують, всі задоволені, ніхто не щасливий. “Чекайте! – начеб каже нам запальна Елізабет. – Хіба ж може все бути так просто? Треба розібратися!”. І розбиратиметься, і допомагатиме їй львівська перукарка Катерина, і все швидко закру… а захопленим читачам тільки лишатиметься, що ґав ротом ловити й напружено міркувати: а скрипка, скрипка коли вистрелить?
Продовжувати читання “Що ви (не) хотіли дізнатися про життя цісарської родини. “Перше слідство імператриці””– Чай, сер.
– Чай?
– Чай. Якість чаю, який нам прислали, просто шокує.
– Смію нагадати вам, міс Армстронґ, що точиться війна.
– Мені всі так кажуть, але ця операція тримається на чаї.
Кейт Аткінсон написала роман про війну? Нічого несподіваного, в неї таких багато. Кейт Аткінсон написала роман про “людей слова”?І таке вже було. “Люди слова” в Аткінсон – це розвідники й контррозвідники? Ого, а з цього місця, будь ласка, докладніше!
І таки написала. “Розшифровка” – це ще один характерний для авторки “клаптиковий” британський-британський (аж чай з вух ллється) роман про… А про що власне? Про несподівані повороти й вибрики долі, про різницю між сказаним і почутим, про етику й естетику міфотворення, ну і про чай, само собою. Як жеж у воєнній Британії без чаю.
Джульєтті Армстронґ близько шістдесяти. Вона з’являється на сторінках, аби померти. Джульєтті Армстронґ під тридцятку. Вона з’являється на сторінках, щоб довести – життя після війни існує. Ну, начебто. Люди кажуть. Треба ще перевірити, бо часом здається, що війна не завершується ніколи, що вона як вчепилася пазурами “Батьківщина тебе потребує”, так і ніколи не відпустить. Це ж добре, коли тебе потребує Батьківщина? Це ж добре, коли бодай Батьківщина тебе потребує, хіба ні? Джульєтті Армстронґ вісімнадцять. Ось воно, нарешті! Вона з’являється на сторінках, щоб з головою бахнутися в пучину шпигунських ігор. З усім своїм здоровим вісімнадцятирічним цинізмом і дещо патологічним потягом до брехні. І в цю мить аж кортить викресати з читацьких долоньок полум’я: ура-ура, зараз буде цікаво! Цікаво буде. Але сильно не в тому сенсі, як можна було очікувати.
Продовжувати читання “Чай, абсурд, шпигунські ігри. “Розшифровка””
Кожного року, складаючи перелік ключових книжок, я дуже довго медитую над назвою. “Найкращі книжки року”? Якось надто гучно. “Головні”? Ще гірше. “Найцікавіші”? Оце вже ближче, але часом найцікавішими стають геть не ті книжки, що насправді сподобалися. “Найвизначніші для мене”? Ксеню, прикрути градус пафосу, обпечешся! Отак щороку маюся, але на цей раз вирішила зупинитися на варіанті “найяскравіші” – такі, що зачепили, запам’яталися, здивували та/або змушують згадувати себе знову й знову.
Осяйну двадцятку-2020 для мене склали отакі книжки:
Продовжувати читання “Читацький 2020-й. Найяскравіші книжки року”
Неймовірно, але факт: ми з марафончиком дотягнули до кінця шостого тижня, до фіналу – десять днів. І куди тільки той найтемніший період (майже) подівся!
Що читалося:
Дивно часом виходить із ситуативно-тематичним читанням. Перші оберти коронакризи навесні посприяли стрімкому росту популярності “пандемічного читання”: постапокаліптики, антиутопій про ізоляцію та історичних чи фантастичних романів про епідемії. Я тоді й собі думала зробити добірочку цікавих текстів, бо тематичну поличку на ГудРідз вже багато років тримаю. Але… Не пішло. Не хотілося. І читати щось подібне також. Але якось так цікаво вийшло, що “епідемічні” книжки знайшли мене самі – обидві доволі небанальні, обидві я давно хотіла прочитати, обидві – про епідемії в США. Тільки в одному випадку йдеться про трохи нестандартний погляд на дуже відому пандемію, а в другому – про визначальну, але маловідому у нас сторінку ранньої історії США. Та головне – в обох випадках авторки вирішили розповісти юній аудиторії, як в таких непересічних обставинах жилося їхнім одноліткам. Пророчий намір, як показала реальність.
Кав’ярня та карантин
У нас про американську письменницю Лорі Галс Андерсон дізналися завдяки практично культовому роману “Говори” – і це, мабуть, дійсно найвідоміша її книжка. Та спину їй дихає ще двійко, і між ними – “Лихоманка-1793“. Історичний роман для молодших підлітків розповідає про дівчинку Метті, яка жила й вижила під час нищівної епідемії жовтої лихоманки у Філадельфії. У місті, що на той момент було столицею нещодавно створених Сполучених Штатів, за кілька місяців вимерло близько десяти відсотків населення. Судячи з відголосків, це була перша настільки руйнівна криза після Війни за незалежність, і молода держава цей іспит склала поганенько: чимала частина більш-менш платоспроможного населення (включно з майже всіма вітцями-засновниками) здиміла під три чорти, подеколи розносячи заразу по всіх усюдах, організувати системну медичну допомогу вдалося не одразу, частина жертв на совісті не хорі, а голоду (місто так закарантинили, що припинилося регулярне постачання харчів), а здолати епідемію допомогли не злагодженні зусилля людей, а банальна зима.
Що там, як там?
Юна американка Метті живе разом з матір’ю та дідусем над кав’ярнею. І те трохи не те, що ми собі уявляємо (раф та тортики), а типова кав’ярня кінця ХVІІІ століття – свого роду прообраз клубу, місце, де солідні чоловіки пили каву та ще щось не дуже алкогольне, часом щось під’їдали, спілкувалися й угоди укладали. Мама Метті веде бізнес, як воно за покійного чоловіка було – повільно й обережно, а сама дівчинка мріє розширюватися й поглиблюватися: по-перше, перетворити сімейну справу на щось ближче до ресторану (у них пречудова куховарка – втікачка з Півдня Елайза), по-друге, ще й експортно-імпортним бізнесом зайнятися. Але час для мрій трохи несприятливий: сезонний спалах доволі звичної для тих країв жовтої гарячки швидко перетворився на катастрофу. Публічні місця зачинені, люди падають на вулиці, головні ліки від всього – кровопускання, головні ефективні ліки від всього – втікати від вірусу світ за очі. Матір намагається влаштувати дівчинці виїзд на село, до знайомих, але все йде шкереберть. І чотирнадцятирічній дитині доводиться виживати посеред натурального апокаліпсису міського масштабу. І часом – взагалі без допомоги дорослих.
Продовжувати читання “Ми такі не перші. Дві підліткові книжки про епідемії минулого”
Другий тиждень #TheDarkestReading2020 був не настільки плідним, як я сподівалася (бо аудіокнижки не слухалися) і не настільки приємним, як я сподівалася, бо беззастережно мені сподобалася тільки одна книжка з трьох прочитаних. А, ну серед них все одно був комікс, тож сторінки за цього марафону краще не рахувати.
Що читалося:
Продовжувати читання “#TheDarkestReading2020. Тиждень II. Привиди, німфетки та відьми в деревах”
Коли дерева були високими, трава зеленою, а детективи ще не встигли відсвяткувати соту річницю від дня офіційного народження жанру… Вони були дещо інакшими і в інакшості цій по-своєму прекрасними. У чомусь наївними до фейспалмів, але в іншому – такими збочено стильними, що аж памороки забиває від захвату.
Опубліковані 1933 року “Гвинтові сходи” – якраз такий випадок. Це, якщо можна так висловитися, “докрістітевський” текст – так, навіть враховуючи, що пані Аґата сама вже писала тільки в путь, а Етель Ліна Вайт також любила поколупати тему заміських маєтків та їхніх підгнилих мешканців. Але є кілька “але”.
“Але” головне: на нинішні гроші “Сходи” – не детектив. Ні-ні, тут є загадкові злочини, але вони є радше сюжетом-рамочкою, а весь сюжет крутиться навколо того, як жителі одного будинку переживають одну конкретну ніч, коли за вікном лютує буря, а лісопосадкою крадеться зловісне дерево – якщо це точно дерево, а не маніяк, від якого всі околиці тремтять. Чи всі вікна зачинені? Чи всі ключі до всіх дверей підходять? Чому в підвалі так темно? Невже економка не могла знайти кращої миті, аби вижлуктати пів плящини бренді? Куди, в дідька, поділилися всі молоді чоловіки і хто захистить честь, життя та інтереси юної служниці, яка має погану звичку лізти в кожну діжку затичкою? Єп, “Гвинтові сходи” – це психологічний трилер, причому цілковито робочий. Етель Ліна Вайт гарно працює з саспенсовими гойдалками: нагнітає – відпускає, нагнітає – відпускає, нагнітає, нагнітає, нагнітає – упс, фінал настав трішки зненацька.
Я дуже давно хотіла почитати щось з детективів Тани Френч – років майже з десять. Але перший з російських перекладів, куди сунула носа, був епічно дивним, в оригіналі читати детективи я не люблю, тож чекала в моря погоди і нарешті дочекалася. Дочекалася і здивувалася. По-перше, бо українським дебютом знаної ірландської письменниці стала аж четверта книжка в циклі. Ні, зрадоньки тут нема, цикл – трохи умовний і об’єднує книжки один і той самий поліційний відділ, а не залізно наскрізні герої. По-друге, бо виявилося, що “Зруйнована гавань” – це не детектив. Хоча й про детективів та розслідування.
У далекому передмісті Дубліна стався жахливий злочин – хтось вбив усю родину: чудову молоду пару та двійко їхніх янголят. Преса стає дибки, родичі в шоці, сусіди перелякані, співгромадяни прагнуть крові, а поліціанти сумовито усвідомлюють, що винуватця треба знайти “на вчора”, бо громадськість їх без солі й перцю зжере. Але з цим ділом все дуже непросто: передмістя, що заповідалося бути райським котеджним містечком на узбережжі, радше нагадує локацію для зйомок фільмів жахів, улік на місці злочину стільки, що історія не тримається купи (чи це кілька історій?), версія з маніяком звучить привабливо, але суспільно-безвідповідально, а ще з цією ідеальною родиною щось очевидно не те. Власне, щось не те тут і з детективом Майклом Кеннеді, причому “не тому” вже років майже тридцять, тож вони знайшли одне одного, але чи вийде тут щось на добре?
Типова детективна зав’язка “Зруйнованої гавані” обіцяє, власне, детектив. Але вже перші кількадесят сторінок доводять, що з жанром тут також все дуже непросто. Адже на ділі ця книжка – суміш сімейної драми та психологічного трилеру з домішками ну дуже ретельно прописаного поліційного роману. І всі ці інгредієнти ще й поєднуються в несподіваній пропорції, яка добряче впливала і на процес читання, і на враження від нього.
Продовжувати читання “Нестерпна крихкість щастя. “Зруйнована гавань””
Я маю дуже складні стосунки із напівколишньою професією, але цілковито усвідомлюю – в журналістиці колишніх не буває. Це тільки професія, але й значною мірою спосіб мислення, картина світу та манера оформлювати висловлювання – будь-яке висловлювання, від репліки в черзі за полуницями до художнього тексту, бо “чіпляти треба першим реченням”. І хоча нині я звела контакти з журналістикою до мінімуму, але все одно продовжую віддано відшукувати книжки та фільми про роботу колег. Про шість таких книжок – неймовірно різних за жанрами і підходами до журналістської роботи – вирішила сьогодні розповісти.
Перші два романи з цієї шістки – це трилери, в яких журналістська робота є чи то маленькою вишенькою на торті, чи то сюжетною індульгенцією. Про “Гострі предмети” Ґіліян Флінн (колись писала про цю книжку докладно) після минулорічної екранізації, здається, вже чули всі. А раптом ні – це тягучий роман про спекотне літо в маленькому містечку на Півдні США з його традиційним соціальним розшаруванням і дуже специфічними етикетними практиками. А ще про дівчат, які в цьому містечку зникають. І про Каміллу, яка має зробити про зі зникнення репортаж з претензією на Пулітцера. От тільки Камілла – не стороння спостерігачка і ненависне рідне місто лишило на ній забагато шрамів.
“Осяйні дівчата” Лорен Б’юкес – це приблизно та ж сама ліга, але із ще сильнішим замахом. Є маніяк, що вбиває молодих обдарованих жінок. Вбиває плюс-мінус в однаковий спосіб, але простежити в цьому всьому виразну серію практично неможливо. Вірніше, простежити можна – повірити неможливо, адже ці вбивства на позір хаотично розкидані протягом багатьох років – люди можуть стільки й не жити. Кірбі, одна з жертв цього маніяка, виживає, але щоб здолати внутрішніх демонів потребує відшукати демона зовнішнього. Влаштувавшись практиканткою до газети, дівчина знаходить колегу, готового дослухатися до її дивних теорій. Разом з Деном вона продовжує копирсатися в збігах та шукати патерни. От тільки в те, що вони знайдуть, дуже складно повірити. “Дівчата” – дуже складно сконструйований, міцно написаний і вкрай неприємний в читанні текст. Б’юкес – крута, але це не так книжка, яку можна безоглядно радити усім.
Продовжувати читання “До 6 червня. Шість дуже різних книжок про журналісток та редакції”
Останнім часом я щось все більше згадую слова “готика” та “неоготика”. У зізнанні в любові до книжок Джоанн Гарріс згадувала, у пості про “Таємницю покинутого монастиря” згадувала, одну книжку ледь прочитала і вже іншу купила… Думаю, слушна нині мить, щоби зробити “Двічі по п’ять” про неоготичні романи. Це, звісно, могло би бути двічі по тридцять, але поки що ділюся лише десяткою похмурих книжок – про старі будинки і ще старіші таємниці, про привидів та кровопивць, про вбивства та інші неподобства, про вади вікторіанства і не тільки – про все те моторошне й незбагненне, що нам подарувала олдскульна література жахів.
Неоготику я люблю страшенно і обирати поміж варіантів обмежене число книжок дуже складно. Але спробую підібрати із цікавого/улюбленого.
П’ятірку прочитаного відкриває книжка, через яку я вчора ввечері забула про існування смартфона. “Мовчазні компаньйони” Сари Перселл – це концентрована неоготична історія про проклятий будинок та фамільних… ну, можна сказати, майже привидів. А ще про невдалий магічний ритуал двохсотрічної витримки. І про божевілля. І про сімейне насилля. І про дуже хороброго чорного котика. Але в першу чергу – про мовчазних компаньйонів – людські фігури-обманки, що у XVII столітті були дивної забавкою родом з Голландії, а в XIX-му перетворилися на несподівану небезпеку.
Другим пунктом в такому списку обов’язково має бути щось із книжок Сари Вотерс, бо у Сари Вотерс неоготичною є більша частина творчості. Але сьогодні перегони виграє оцей варіант – роман про одну добросерду жінку і одну дівчину-медіумку, яку перша героїня навідує у в’язниці. А краще би ні – це ж готика, бігме!
Третьою має бути одна з небагатьох чесних неоготичних книжок, перекладених українською. Про “Тринадцяту казку” багато хто чув, вона про молоду жінку, який випадає рідкісна удача – почути правдешню історію життя відомої письменниці. От тільки правда – це… гнучке поняття. І іноді – аж занадто небезпечне.
Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Темніша й моторошніша версія світу”
Я вже давненько збиралася відкрити нову рубрику, присвячену розповідям не про конкретні книжки, а про доробки улюблених письменниць загалом. З одного боку – буде законний привід фонтанувати прицільною любов’ю (а не так, як оце в мене з Аткінсон, про яку згадую всюди, де можна і не можна). З іншого – дуже корисно посидіти і подумати, чому людина, зациклена на книжковому розмаїтті, все ж таки схильна в когось читати все чи майже все. “Бо люблю” – надто проста відповідь. “Чому саме аж так люблю?” – оце питання цікавіше.
Для першого випуску обирала між двома письменницями, але у ФБ-голосуванні перемогла Джоанн Гарріс. Let it be.
Британська письменниця Джоанн Гарріс на сьогодні встигла видати, здається, шістнадцять чи сімнадцять романів, кілька збірок оповідань і кілька нонфікшен-книжок про кулінарію. З усього її доробку українською виданий тільки найвідоміший (хто ж екранізацію з Джонні Деппом пропустить) роман “Шоколад“. Я з цих романів читала дванадцять і ще дві збірки оповідань. Не впевнена, що читатиму в Гарріс завжди і все, але щось на те ідеться. То чому аж так багато?
Причина перша – бо вони різні
Творчий шлях Джоанн Гарріс – це такі доволі веселі для сторонньої спостерігачки “американські гірки”. Перші два романи письменниці були типовою неоготикою (свого роду осучаснена версія “Кармілли” та магічно-реалістичне переосмислення історії категорично невдалого шлюбу Джона Раскіна) – доволі цікаві, стильні, але… Широка публіка не оцінила, і, схоже, у самої Гарріс щонайменш дебютне “Зле сім’я” по тому викликало складні почуття. Літературною зіркою письменницю зробив “Шоколад” та кілька подальших романів – книжки про життєві драми самотніх людей, присмачені пасторальними пейзажами (бажано французькими), побутовою магією та частими і спокусливими згадками про їжу. Але після вироблення фірмового стилю, пані Гарріс не стала сама себе в ньому консервувати. Вони трохи експериментувала із історичними романами, написала дві книжки підліткового фентезі, кілька трилерів (один так – цілком собі по-скандинавському гнітючий) та низку ретелінгів нордичної міфології – як романів, так і оповідань. З оповіданнями ще цікавіше, там можна знайти майже все – від feel-good історій про стареньких з богадільні до дуже неприємних горорів. Не все з цього рівноцінне з літературної точки зору, не все цікаве мені, але ну круто ж! Можна було б з чесним сумлінням штампувати “Шоколад-25” (це трилогія якшошо), але ні. При цьому не можна сказати, що авторські експерименти якісь дуже неочікувані. Нєнє, якщо придивитися, то там все логічно і передбачувано.
Серед багатьох моїх читацьких забаганок неостаннє місце посідає регулярний плач: “Мені потрібно більше, більше урбан-фентезі!”. І, здається, от зараз його розчули милостиві видавничі боги. Спочатку АССА видала “Варту у Грі” Наталії Матолінець – екшеновий янґ-адалт про змагання між юними магами, що відбувається поміж впізнаваних львівських локацій. “О, – казала я тоді, – маємо місто як обов’язкове місце дії, це ґут. А так, щоби місто як значущий герой? Ну, будь ласочка!”. Ото сказала і сказала, не вперше ж говорила, і призабула. А дарма. Як виявилося, щастя вже було поруч. І на Форумі воно нарешті наздогнало.
Літа Божого 1913 в головному місті Межі, Києві, вирують пристрасті й збираються хмари: політична ситуація нестабільна, економічна ситуація тримається купи завдяки постачанню найціннішого чарівного смаколику до царського столу, криміногенна ситуація… Та як тут без злого слова про неї написати, якщо клята нечисть вбила людського хлопчика! Щоправда, хлопчина був водяників вихованцем, але хто ж зна, що тій мерзоті в голову стрельне. І тепер слідчий з особливо важливих справ підполковник Олександр Петрович Тюрин має нашвидкуруч розслідувати гучну справу, щоби принести мир та спокій на київські пагорби. Спойлер: з миром та спокоєм доведеться зачекати. Особливо, самому Олександру Петровичу, життя якого ця випадкова зупинка змінить докорінно і всерйоз пов’яже з містом, до якого столичний гість ставився приблизно з тією ж теплотою, що й п’ятий прокуратор Іудеї до Єршалаїма.
Натуральне урбан-фентезі. Історичне. З пристойним детективним сюжетом. З яскравими героями. З чітко проговореною соціальною складовою. З тоннами літературних, історичних, культурологічних “пасхалок”. Про Київ. У цьому місці вже хочеться зупинитися, глибоко вдихнути і спитати тоном екзальтованої п’ятирічки: “А що, це НАПРАВДУ все-все-все мені?” Так, Ксеню, це все правда, воно існує, видихай. Он вона, книжечка, ніхто не забере. Хоча іноді страшно вночі спати лягати – мені отакі книжки, щоб “все й одразу”, раніше хіба снилися.
Серед усіх можливих варіацій на тему підліткової літератури найскладніші почуття у мене викликають янґ-адалтові трилери. Книжки про проблеми підліткового життя, підліткові любовні, пригодницькі, фантастичні, фентезійні романи – з цим всім жодних проблем. Підліткові горори? Тисячі їх. Історичні романи про героїв-підлітків? Уже складніше, але чому й ні. Підліткові детективи? Та можна й дитячі, Енід Блайтон вже скільки десятиліть тому гарантувала це. А з трилерами важче. Бо такі, де підлітки виступають жертвами, надто легко можуть перетвориться на жестячкове еспло про те, як катують вчорашніх дітей, – бо цих вчорашніх дітей дуже просто й зручно об’єктивізувати. Натомість трилери, де підлітки виступають еммм… найактивнішою стороною діла – це вже щось трохи занадто, це вже межує з незручними відкриттями, навроді жорстокості хлопчаків з “Володаря мух“, про це й думати зайвий раз якось нецейво… А тепер давайте трохи ускладнимо завдання. Оця жорстока й непередбачувана стихія… точно має бути хлопчаком?
Американська письменниця Емілі Локгарт відома у нас завдяки “Ми були брехунами” – підлітковому літньому трилеру, прищепленому до дерева родинної саги. В другій виданій українською книжці вона загалом зберігає рецепт попередньої. “Щира шахрайка” – це теж про літній відпочинок багатеньких підлітків із сімейними проблемами та їхню подругу з нижчого класу (так, цього разу це дівчина). І тут теж є простір для саспенсу та копирсання в тому, що ж сталося насправді. Але цього разу авторка йде далі. Вона не лише зосереджується на суб’єктності маргінальнішої з головних героїнь. Вона виписує їй карт-бланш – дитино, розважайся на повну. І дитина розважиться.
Вісімнадцятилітня Джул переїжджає до Нью-Йорка і перебивається на дрібних роботах (іноді навіть не під своїм іменем). Обслуговуючи прийняття в дорогій приватній школі, вона випадково знайомиться із багатою жінкою, яка помилково вважає її за подругу своєї доньки. Імоджен трохи відбилася від рук і родини, і хтось має її переконати, що час повертатися із курортного раю-небуття додому. Чому б оце Джул це не зробити, в них же колись були такі гарні стосунки? А дійсно, чому? Джул звикла до думки, що дівчині в цьому житті треба за себе боротися в будь-який спосіб. І стати ідеальною подругою для багатої спадкоємиці – це ще й ненайгірше, що може чекати попереду. Найгірше буде значно-значно цікавішим.
Джул прочитала дві книги про сиріт, які Іммі поклала на нічний столик, і геть усе, що Іммі приносила їй. Вона запам’ятовувала винні та сирні етикетки, уривки з романів, рецепти. Вона була милою з Форрестом. Відчайдушною, але готовою догодити, феміністкою, але жіночною, сповненою гніву, але приязною, чітко виражала свої думки, але не занадто самовпевнено.
Продовжувати читання “Girl Power юної авантюристки. “Щира шахрайка””
Завершилося літо, а разом з ним мав завершитися б літній челендж від Гудрідз. І він завершився. Але щось не дуже блискуче.
Десь в середині серпня я почала боятися, що поблизу чатує жорстокий нечитун. Трохи минулося, все виявилося не аж так страшно, але на челенджі результат позначився капітально. Я могла би закреслити всі серпневі квадратики і майже всі додаткові, якби… дочитала, а не відклала ті п’ять-шість книжок, що їх заради цього треба було прочитати. Не вийшло. Навіть книжку під ідеально мій пункт “про феміністку або написану феміністкою” я дочитала вранці 1 вересня (і це була “Американа” Чимаманди Нґозі Адічі, якщо що). Ну, яке вийшло – таке вже вийшло. Спробую до кінця осені прочитати всі свої “штрафні” – і за попередні місяці також.
А поки що докладніше про серпень.
Продовжувати читання “Goodreads Summer Reading Challenge. Серпневі фейли”
Vaenn's Bookblog 