Time and Place Book Tag: моя ностільгійна сімка

Замість того, щоб написати пости про: шикарну “міфопоетичну” книжку; книжку про жіночий концтабір; комікс Сари Андерсен; серіал про канадських “героїнь тилу”, серіал про андроїдів і здається, було там ще щось… Із задоволенням приєднуюся до теґ-флешмобу: згадати обставини – час/місце/таке всяке – читання певних книжок. Нашвидкуруч у мене таких назбиралося сім пунктів, хоча це більше за сім книжок.

DSCN0203

В хронологічному порядку.

Спогад №1: мені дев’ять, на дворі літо 1993-го, нещодавно скінчилося навчання. До Палани того року не встигли завезти грамоти, тому привітання із відмінним закінченням другого класу я отримала у книжечці. Це був нарніанський “Зоряний мандрівник“/”Покоритель Зари” в пухнасто-паперовій обкладинці. Здається, я його вже читала (я тоді прочитала всю Нарнію в якомусь дикому порядку “Як в бібліотеці розшукала, так і прочитала”), але тоді взялася перечитувати, а заразом – перевіряла, чи справді можна читати білими ночами. Можна, але довелося розсувати штори, і страшенно боялася, що чи то батьки зайдуть до кімнати, чи молодший брат прокинеться. Тому дочитувала вже вранці – як чемна дівчинка.

Продовжувати читання “Time and Place Book Tag: моя ностільгійна сімка”

Книжки, що їх бракувало колись. “Мій дідусь був черешнею”

Називати моє дитинство якось надто “книжково-голодним” несправедливо: батьки робили все можливе й неможливе (як на кінець вісімдесятих та початок дев’яностих) – крім іншого, з шести років привчали мене користуватися бібліотеками ) Та все одне – можливості не відповідали моїм апетитам. Щоправда, потім я ще наздоганяла те, що пройшло повз мене, із Мєлкім. А вже дорослою почала гортати певні пласти дитячої літератури свідомо – просто для самоосвіти (а подеколи – й заради “наглочитання”). Приємно те, що майже ніколи мені не муляє: “Аааааааааа, чому цієї книжки мені не трапилося колись!”. Але й таке буває.

До таких рідкісних випадків однозначно відноситься свіжовидана “Старим Левом” “Мій дідусь був черешнею” Анджели Нанетті, російськомовна версія якої кілька років тому була хітом Лайвліба. Це проста та приємна повість про хлопчика Тоніно, його старших родичів, домашніх тварин, різницю між життям у місті та на селі і велику черешню. А ще – про дорослішання. У тій його частині, що про плинність часу та не-вічність людей.

Навіть не уявляю, як такий текст сприймають (сучасні) діти. Але багато років тому мені він точно б став у пригоді. Один з моїх дідусів помер, коли мені було сім – і це не стало для мене психологічною травмою, від якої мене старанно захищали батьки. Там взагалі була дуже дивна історія, коли мені майже два місяці брехали: “Дідусеві стало трохи зле, нам треба поїхати у село, але нічого страшного…” – хоча (ну так вийшло) розмову про його смерть я почула від старших у ту саму ж ніч і сприйняла це як… належне? Принаймні я знала, що таке смерть (“це коли людина перестає бути _тут_, а її порожнє тіло закопують в землю, бо вона ним вже не користується”), знала, що старші люди помирають, і знала, що смерть – це назавжди. Звідки? Не знаю. Але спроби батьків відкрити мені правду звучали дивно. А мені було ніяково, і я не знала, як пояснити мамі, що я все розумію, мені дуже сумно, я шкодую, що ніколи більше не побачу дідуся, але ж так має бути, правда?

От “Черешня” тоді б дуже допомогла розділити це “має бути”, переконатися у власній адекватності, бо якоїсь миті _моя_ реальність почала конфліктувати з _дорослою_, а це дуже незатишне відчуття. Але тоді цю книжку ще навіть не було написано, то довелося виховувати дорослих самій ) Зараз я розумію, чому саме батьки ходили такими манівцями. А ще починаю заздрити тій собі, якою колись була. Усе ж таки оте дитяче розуміння незворотності і нормальності смерті – дуже цінна штука, яка стрімко спливає із часом. Ну, таке життя. А книжка – дуже хороша: із виразним світом, живими персонажами і просто потрясними ілюстраціями. Трохи погортати – можна тут. “Внутрішнім” дітям – раджу бадьоро, справжнім – на розсуд батьків.

Кулінарна автобіографія. Запах дитинства

Мила сьогодні купу перцю на “попекти”, вдихнула глибоко – і загубилася.

Звичайнісінький місцевий білий перець – моя маленька машинка часу. Прямим наводженням: у сільське літо десь так 20-річної витримки. Спрацьовує бездоганно.

***

Насправді сакральність: прийшло літо – будемо пекти перець – вже суттєво покоцана реальністю. Ми вже другу зиму чудово зимуємо на турецькій капії. Вона ж бо, щиро кажучи, й універсальніша, і банально смачніша. Але декілька разів на сезон зробити _це_ треба: взяти та й попекти “звичайний” перець. А натюрель – нечищеним, без солі, без олії. Якщо потім зварити ще томатну підливу – буде точно як на селі їли. Але я – мала манкуртка – і тут нехтую канони )

***

А загалом в дитинстві чужа перцева _незацікавленість_ мене шокувала. Одне з головних відкриттів дитинства: мамо, мамо, вони (Інші) перець готувати не вміють! Нуашо, більшість наших знайомих його або сирим в салат різали, або закривали на зиму якесь нєчто, яке звали “лєчо”, або (найпросунутіші, як мені тоді здавалося) могли підрізати у борщ. Всьо! Те, що про манджі питати марно, я швидко зрозуміла. Але щире нерозуміння у відповідь на моє не менш щире: “Ну а пекти!” – в мою десяти-дванадцятилітню голову вкладалося геть погано. Згодом звикла, аж потім і перець пробився у повсякденне меню “ширнармас”.

***

Залізла на болгарську вікі. Вона преться від того, що звичний для радянських країв перець називають “болгарським” :Р

Кулінарна автобіографія. Улюблена риба часів камчатського дитинства

Днями отримала категоричну рекомендацію піднажати на білкове їдло. Оскільки м’ясо мене останніми роками не пре, почала фантазувати про регулярне вживання морської риби. Зараз це словосполучення для мене розшифровується однозначно: риба=лососеві (тільки вони, ззззараза, подорожчали). Уже більш як 20 років минуло із повернення з Камчатки, а я так і не призвичаїлася до думки, що біла риба – це гарно й смачно, а не “ну якщо нічого пристойного не світить…”. А найцікавіше те, що малою я мала геть інші симпатії. Тоді моєю улюбленою рибкою була оця красуня:

Image

Далекосхідна навага (а англійською – шафранова тріска – Saffron cod). Попри своє тріскове похождення – надзвичайно смачна штука, яку переважно смажили у клярі (ну звісно, якщо так готувати лососей – і готували ж! – то тріска переможе).  І, як з’ясувалося дюже корисна та малокалорійна. А в рунеті думки розходяться: одни вважають найкращою тріскою (ага-ага), інші пхекають та нагадують про алергонебезпеку. З останнім, правда ж, не все гарно. Мабуть, це в мене був перший свідомий досвід а-ля “У їжі можуть бути спецефекти” – від наваги пухли та свербіли губи. Але в тому був свій фан!

Их, кортить перевірити: а чи справді вона така класне, чи то в мене відблиски золотого дитинства затьмарюють свідомість. А фіг – не торгують у нас таким.

і про солодкі дитячі спогади

Передивляючись СтопФейк зачепилася оком про новину про начебто перепродаж “гуманітарних” американських пайків.
І пропала. Спати-їсти-не-можу-як-хочу американський армійський пайок і пофіг, хто і як його продає.
І я серйозна, як стадо носорогів.

Геть не пригадую, чи я вже про розповідала, чи нє (бо могла, тоді – перепрошую), але американські армійськи пайки – це така штука, яка тундру-мене познайомила з:

* іжею, яку варять гріють просто в пакетах
* крекерами
* сублімованими фруктами-ягодами (додати у нєчто води та отримати полуниці – уявляєте, що це для дитини Півночі? :Р)
* емемдемсами
* жуйками-подушечками
* зубочистками та деякими іншими збоченнями.

Було то влітку 1993, ми збиралися повертатися до України, і батьки набрали тих пайків в дорогу. Звідки на Камчатці вони взялися – я не знаю, там тоді було багато цікавого, може, й справді гуманітарну допомогу перепродавали. Але ніби казали, що то після Бурі в пустелі “зайве” прилаштовують.

Найцікавіше те, що я пригадую отакі навколо технічні штуки, але не пам’ятаю, що ж в тих пайках було _основною стравою_. Окрім того, що я нині можу ідентифікувати як чілі кон карне. Чи в мами спитати, може вона знає…

А що вам з їдла траплялося екзотичного у цікаві дев’яності?