Дитяча хвилинка. Товариство чайних драконів

Принцеса + принцеса” Кейті О’Нілл – це надзвичайно мімімішний дитячий графічний роман про пригоди. Та пригоди – це щось казкове і прекрасне, але від повсякдення доволі віддалене. І поки я міркувала, чи може оте саме повсякдення бути не менш казковим і привабливим, як виявилося, що новозеландська письменниця й ілюстраторка на це питання вже відповіла. Ще й як може! – начеб каже нам “Товариство чайних драконів“.

DSCN9877

Товариство” – це також казка, що розповідає приблизну ту ж саму історію – про те, наскільки непросто бути собою. Тільки звитяги й подвиги тут відсунуті убік, бо ця книжка про… можна сказати, що про мистецтво. А ще – про ремесло. Але головно – про дружбу та взаємопідтримку, про вразливість та крихкість, а ще про чар та тягар традицій.

DSCN9883

Головна героїня “Товариства чайних драконів” – маленька Ґрета, донька ковальки. Їхнє шляхетне ремесло вже потроху відмирає – бо кому в негероїчні потрібні гарні мечи? – але батьки раз по раз нагадують: у Ґрети талант, Ґрета має продовжити сімейну справу. А сама дівчинка тим часом випадково рятує дивну істотку і відкриває для себе принципово інший світ – затишне та церемонне царство власників чайних драконів.

Продовжувати читання “Дитяча хвилинка. Товариство чайних драконів”

Дитяча хвилинка. Harriet the Invincible

Що робити, якщо ви читали “Принцеса + Принцеса” і вам здалося, що комікс якось надто швидко закінчився? Чи якщо вам подобаються ретелінги і хотілося б частіше читати кумедні перекази улюблених казок? Чи ви фанатієте від гризунів і теж вірите, що маленькі пухнастики ще зможуть врятувати нам всім світ? Відповідь на всі ці питання ще кілька років тому дала американська письменниця й ілюстраторка Урсула Вернон. Вона написала казку про відважну принцесу з поважного хом’яцького роду. А потім ще одну. І ще. І от нині їх вже шість. Але сьогодні – лише про першеньку.

DSCN9805

Колись давно у далекому королівстві народилася довгоочікувана спадкоємиця трону – премила принцеса Гаррієт. Подальші події спрогнозувати не складно: на хрестини забули запросити злу фею-щурицю, прокляття, вере… ні, не веретено, колесо, ні, не від прядки, звичайне хом’ячине колесо – і всі обов’язкові діла. У свій дванадцятий день народження принцеса мусить заснути вічним сном, поки принц її не розбудить. Що буде після – всі знають заздалегідь. Але що має бути перед тим?

Любов до Harriet the Invincible спіткала мене на третій сторінці. Оцій.

Продовжувати читання “Дитяча хвилинка. Harriet the Invincible”

Дзеркальце, дзеркальце. Дитячий нонфікшен про видатних жінок

Практично кожна книжка заслуговує на розлогий окремішній відгук. Але є й такі, що аж просяться “Порівняй нас!”. Час від часу я пишу “спільні” відгуки на дві-три книжки, що їх об’єднує вузький жанр чи тема/проблема. Та іноді цікаво саме порівняти. І от для таких випадків слугуватиме нова рубричка “Дзеркальце, дзеркальце” (так, саме те, що на стіні). Час від часу я порівнюватиму подібні книжки – скажімо, максимально наближені за проблематикою, або історичні романи, що розповідають про одні й ті ж самі події, або (назва зобов’язує) ретелінги однієї і тіє ж казки. Але найпростіше порівнювати нехудожні книжки на одну тему. З цього і почну. Сьогодні в дзеркальце подивляться дві книжки про великих жінок – український проєкт та міжнародний.

DSCN9716

У випадку з цими двома виданнями порівняння не просто напрошується саме. Воно підкрадається посеред ночі, сідає на голову і тихо шепоче на вухо: “Невже думала уникнути?”. Та куди ж мені!

Казки на ніч для дівчат-бунтарок” – це всесвітньовідомий концепт-проєкт з категорії “Він підірвав Кікстартер!”. Створені Еленою Фавіллі та Франческою Кавалло короткі історії про сто видатних жінок викладені у форматі казок на ніч. Особливостями проєкту є власне оповідна інтонація, добір героїнь (дуже широкий) та розмаїття ілюстрацій – для книжки малювали близько шістдесяти різних художниць з усього світу. “Це зробила вона” – концептуально подібний проєкт, але суто український – лише українські героїні, лише українські автори та художники. До того ж всі есеї писали різні люди і створювали до них ілюстрації так само. І це теж відіграє свою роль. Кожен з проєктів має продовження, але я з ними ще не знайома, тож спиратимуся лише на перші “серії”.

Про загальний підхід. Порівнювати ці дві книжки з точки зору “А про кого вона” доволі складно. Адже в цьому випадку західне видання має очевидну конкурентну перевагу – там і героїнь вдвічі більше, і вибір набагато ширший. Але це умовно слабке місце. По-перше, “Це зробила вона” виграє на полі емоційних інвестицій – про своїх цікавіше. По-друге, добір героїнь, схоже, відбувався за принципом значущості – історичної, культурної, політичної. Фактично, ідеться про те, щоби показати, чим славні українки. У “Дівчатах-бунтарках” різнобарв’я буяє за радше за принципом – “Ви навіть не уявляєте, чим можуть займатися дівчата!”. Тому поряд з письменницями, науковицями та політикинями, тут є піратки (дві), татуювальниця, серфінгістка. Загалом складається враження, що в українській книжці більше культурних діячок, в американській – більше громадських активісток (це сильний момент – особливо, коли йдеться про освітні чи екологічні ініціативи в далеких країнах), спортсменок та жінок, які реалізувалися в бізнесовій чи прикладній сфері (від телекухарки Джулії Чайлд до модельєрки Коко Шанель). Цікаво вийшло і з диверсифікацією: для українського проєкту залучали численних жінок “українського походження”, в американському – пряма diversity з героїнями з Африки, Латинської Америки, Азії чи позначкою “перша/найвідоміша афроамериканка в своїй сфері”.

Продовжувати читання “Дзеркальце, дзеркальце. Дитячий нонфікшен про видатних жінок”

Межа світів. “Міст у Терабітію”

Почнемо з маленького зізнання: я примудрилася пропустити “Міст у Терабітію“. Тобто, я знала, що це фільм, який подивилися всі мої знайомі, і він про дітей, котрі вигадують собі чарівний світ, а ще там наприкінці стається щось страшенно драматичне, від чого всі знайомі пустили сльозу. Трохи згодом дізналася, що фільм зняли за книжкою Кетрін Патерсон – однієї з чільних американських дитячих письменниць другої половини двадцятого століття. На цьому все. Я примудрилася дожити до порівняно поважних літ, так і не подивитися фільм і не нахапатися спойлерів. Тож за український переклад першоджерела бралася з чистим сумлінням та незаплямованими враженнями.

img_0335

Міст у Терабітію” розповідає про двох американських дітлахів, що живуть на початку 1970-х у вірджинській глибинці. Джесс – син фермерів, середня дитина в багатодітній родині (і єдиний хлопець поміж дівчат), який щодня порається по господарству, мріє стати найспритнішим бігуном на всі середні класи та потайки від усіх малює – а то навіть рідний батько подумає, що він гомік якийсь. Леслі – міська дитина, яку батьки-письменники завезли у глушину до привілля, свіжого повітря, парного молока і про що там ще небідний середній клас мріє, коли фантазує про ідеальне дитинство для своїх дітей. Діти ці дуже різні. І звісно, вони встигнуть і поворогувати, і подружитися, і навіть створити свій власний світ.

Читати старшу за мене дитячу класику – це дуже цікаве заняття. З одного боку давнішні тексти просто не можуть не застаріти – вони розповідають про вже не дуже актуальні реалії, вони повняться зневагою до жінок і дівчат (увага: побутова мізогінія цього тексту зумовлена не тільки і не стільки часом написання, скільки фігурою оповідача – для Джесса Леслі стала першою дівчинкою, в якій він роздивився людину, а не незбагненне нєчто, що псує йому життя), вони апелюють до світу, якого вже може не бути. З іншого боку, трохи застаріти – не означає зів’яти. Кетрін Патерсон більш як сорок років тому розповіла історію, що й понині актуальна – про самотність “білих ворон”, про шкільне цькування, про нерозуміння дорослими і нерозуміння дорослого світу, про дружбу, про силу фантазії, а ще – про горе та його переживання.

Ця книжка зіткана з контрастів, які показують майже підліткам, наскільки складно влаштований цей світ. На позір головний контраст – це похмурий і не дуже приязний реальний світ та казкова Терабітія, де майже завжди все правильно і майже завжди все можна полагодити. Але ще є інші такі різні світи.

Продовжувати читання “Межа світів. “Міст у Терабітію””

Парад богинь. “Жінки з легенд і міфів”

Останніми роками мені дуже полюбилися видання, навроді “Дівчат-бунтарок” чи “Це зробила вона” – напів енциклопедії, напів артальбоми, присвячені видатному жіноцтву. Але головна фіча таких книжок є водночас і їхнім маленьким багом – вони беруть розмаїттям. Прагнення показати якнайбільше видатних жінок, які досягли успіху в найдивовижніших сферах, – це дуже круто. Але бува хочеться взяти в руки щось концентрованіше, щось, що грає за певнішими правилами і не вимагає обирати тільки одну-дві найкрутіші постаті в своїй сфері. І поки я чекаю на  окремі книжки про письменниць чи художниць (усе ще йдеться про гарнюні дитячі видання, Неймовірні” я прочитала!), видавництво Віват українізувало минулорічну американську книжку про богинь. Буквально богинь – міфічних володарок всякого-різного.

DSCN9472

У “Жінках з легенд та міфів” Енн Шен вирішила розповісти про п’ять десятків представниць різних пантеонів. У передмові вона пише про те, що “ще донедавна вся історія була здебільшого патріархальна, а це означає, що жіноче начало було притлумленне буденністю”. Авторка має на меті здути оцей флер буденності і розповісти, що божественні дівчата можуть все – правити, воювати, любити, мудрувати, рятувати, надихати, робити все самі, якщо хочуть і звертатися по допомогу, якщо того потребують. І хоча не всі “жіночі” міфі – це справді про емпауермент, Енн Шен добирає такі історії, що краще пасують до такої концепції. Кінець кінцем вона створила дуже яскраву книжку, а проте – з виразними особливостями.

Про структуру: 50 божественних історій з цієї книжки розподілені на 5 частин – “Творчість і прояв сили”, “Кохання”, “Сила”, “Захист”, “Відродження”. Розподіл цей дещо умовний (і радше підпорядкованій другому завданню цієї книжки, але про нього трохи згодом). Я б подумала, що Ісіда потрапить до “Відродження”, але вона – у “Коханні”, Афіна – в “Творчості” (заслужено, хто ж сперечатиметься), а не в “Захисті” – такого плану умовності. І подеколи авторка підсмикує ковдрочки міфів, щоб до загальної ідеї краще пасували. Іноді виходить, іноді ні.

Продовжувати читання “Парад богинь. “Жінки з легенд і міфів””

Дитяча хвилинка. “Принцеса + принцеса”

Дитяча хвилинка повертається – цього разу, щоб розповісти про премилий графічний роман для молодшої аудиторії. Але і старша аудиторія (в моїй особі, як жеж інакше) від нього в тихому захваті. Бо: а) це, можна сказати, ретелінг; б) тут принцеси дещо переосмислюють концепцію damsel-in-distress, в) воно дуже миле; г) а ще й сама історія має відчутний терапевтичний присмак – при чому на тлі пригод він геть не виділяється, як щось аж таке навмисне.

DSCN9385

Принцеса + принцеса: довго і щасливо” новозеландки Кейті О’Нілл – це в дівоцтві вебкомікс, що отримав паперове втілення (разом із бонусним фіналом) і низку галузевих нагород та номінацій на. Сюжет цієї 56-сторінкової історії простенький: зустрічаються якось дві принцеси і поринають у пригоди. Але вдале поєднання тих пригод із романом виховання (а ще все це присмачене цікавими і веселими детальками) створюють той самий ефект “Та ж яке ти в нас миле!”.

Що ж це таке миле?

Продовжувати читання “Дитяча хвилинка. “Принцеса + принцеса””

Двічі по п’ять. Учені жінки (та деякі бонуси)

Позавчора я читала комікс про альтернативно-історичні пригоди Ади Лавлейс та Чарлза Беббіджа, вчора ми святкували День жінок і дівчат у науці, а сьогодні я з бадьорим запізненням вирішила зробити-таки тематичну добірку читаного й нечитаного на цю тему. Добірка буде трохи незвичною, адже в цьому випадку мені просто совість не дозволяє включити до чарівної десятки усі ті книжки, про які я і так забагато говорю. А проте нагадати про них ніколи не зайве.

Отже – нагадую. Якщо ми говоримо про художню літературу про жінок науковиць, у першу, другу, третю й десяту черги я раджу читати дві книжки. “Природу всіх речей” Елізабет Ґілберт (настінні сови схвалюють) та “Дивовижні створіння” Трейсі Шевальє. В обох випадках йдеться про те, як жилося й працювалося науковицям ХІХ століття: Ґілберт розповідає про вигадану спеціалістку з бріології, Шевальє – про цілком реальну палеонтологиню-самоучку. В обох випадках приділяється багато уваги соціальним моментам та особливостям виховання, за яких дівчата можуть наважитися чи не наважитися займатися наукою, в обох випадках є важливою, але не визначальною любовна лінія (у з Ґілберт з цим складніше, але там… треба читати). І обидві книжки справді непогано розповідають про тему тижня. Але якщо читати не ці дві книжку, то що саме?

У п’ятірці читаного я істинно по-волюнтаристському вирішила зібрати всяке дуже різне, але переважно не дуже реалістичне. Буквально нереалістичне, speculative fiction тобто. Але першим пунктом буде оповідання, написане за мотивами біографії справжньої науковиці.

zabagato_shastja_00

Забагато щастя” – центральне оповідання в єдиній виданій українською збірці Еліс Манро – розповідає про останню поїздку Софії Ковалевської, під час якої вона згадує свій попередній життєвий шлях. Читання коротке і дуже гірке, бо складно не думати про те, наскільки життя видатної математикині могло б бути простішим, якби вона не була жінкою. В якості бонуса ще можна почитати: “Нігілістку” самої Ковалевської – повість про потяг панянки з гарної родини до прекрасного та високого, або “Мілеву Айнштайн” Віди Оґнєновіч – п’єсу про те, як ще одна науковиця плюс-мінус тієї доби перетворилася на дружину генія (тм).

 

 

Далі у програмі: якщо вам цікаво про те, звідки беруться ті молоді науковиці, то можна і навіть треба читати дилогію Жаклін Келлі про Кальпурнію Тейт. Уявіть собі Джеррі Даррелла у спідничці, який живе на самому початку ХХ сторіччя і занадто не по-дівочому цікавиться навколишнім світом. Повісті чудові, я б дуже хотіла їх побачити українською (я б дуже хотіла перекласти їх українською, бо там заховано стільки пізньовікторіанських скарбів, помережених спеціальною лексикою того часу, що просто ой і вау!) – про першу можна прочитати окремий пост.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Учені жінки (та деякі бонуси)”

Дивія та й годі. “Невермур. Випробування Морріґан Кроу”

Затишне зимове читання (так, мене все ще не вповні відпустило після нещодавного букклуба ВСЛ про ретелінги) може набувати різних форм. Але багацько з них лежать приблизно там, де й класична схема дитячої літератури: “Візьмемо нещасну дитину, яка торуватиме собі шлях… Наприклад, до щастя”. А якщо розцвітити цей шлях милими читацькому серцю подробицями, то варіант вийде практично безпрограшний.

Щось такого плану зробила молода австралійська письменниця Джессіка Таунсенд – розказала, як зробити нещасну дитину щасливішою. Складові успіху: подорож до чарівного світу, чарівливі диваки, чарівна оселя, багато солодощів, трішки небезпек, котик (кішка), вампір (карлик), дружба з однолітками і здорова конкуренція між ними. Окей, з конкуренцією там все трішки непросто. Але все інше на місці, я перевірила.

IMG_0004

Морріґан Кроу – офіційно зареєстрована проклята дитина. Якщо поряд трапляється якийсь негаразд: суп на пічку втік, кіт іздох, хтось ногу зламав, вечірка зіпсувалася – то винна в цьому неодмінно Морріґан. Це, звісно, страшенно неприємно, але ще не найгірше. Найгірше – усі прокляті діти включно з Морріґан мають помирати, як настане нова епоха. Тобто, акурат у свій одинадцятий день народження. Але казка була б не казкою, якби сталося так, як гадалося. Морріґан зірвала несподіваний джекпот: симпатичний рудань Юпітер Норт забрав її до іншого світу загадкової Вільної Держави. Віднині Морріґан мешкає в тамтешній столиці Невермур і готується до щорічного випробування. Пройде успішно – потрапить до загадкового Товариства Дивообраних, що обирає до своїх лав дев’ятку найталановитіших дітей цього року. Не пройде – вилетить з Невермура як нелегалка. А у власному світі нічого хорошого на дівчинку не чекає.

Продовжувати читання “Дивія та й годі. “Невермур. Випробування Морріґан Кроу””

Дитяча хвилинка. “Історії Цвірінька”

Свято наближається, свято наближається… Дні зараз стоять такі, що хочеться читати то казки для дорослих, то довгі й повільні сімейні саги, а то й зовсім дитячі книжки. Хоча з оцими останніми в мене непросто: відверто малюкові книжки я читаю вкрай рідко і переважно тоді, коли вони про магічних істот (це ж майже фентезі виходить!) чи про звірів (бажано – гризунів). Цікаво іноді буває зазирнути у світ сучасних дитячих книжок і подивитися, як там із моєю улюбленою тематикою. Особливо, коли йдеться про українських авторів і авторок. Саме для таких видань спробую зробити окрему нерегулярну рубрику. Раптом хтось із часом спеціально напише щось для мого внутрішнього дитяти – про землерийок там, скажімо, чи про морських свинок і щоб з гендерною проблематикою. Ніхто ж мріяти не забороняє, еге ж?

DSCN8448

Книжка харківської письменниці Юлії Ілюхи не про землерийок і навіть не про пацючків, а про свійських птахів (і лише трішки – інших тварин), але вона уже на старті підкупила мене двома моментами. По-перше, головним героєм в ній є курча, яке вважає себе каченям. “Ого, проблеми ідентичності у версії для п’ятирічок? Беремо!”. По-друге, рекламна фраза: “А ще там є мама-качкомеханік!” – теж спрацювала на раз. Видова непевність, розмиття гендерних ролей – невже в дитячій книжечці все це справді є? Відповідь: і так, і ні.

Історії Цвірінька” – це щось навроді повісті в новелах, комплект з одинадцяти оповідань, перше з яких розповідає про народження нестандартного “каченяти”, останнє – про його Велике Відкриття. Поміж оцима двома ключовими точками міститься низка зручних для разового читання історійок. Одні з них мають виразно терапевтично-педагогічний характер: про те, де і як шукати друзів, як сприймати виклики, зрештою – як користуватися світлофором. Інші – цілком пригодницькі і нагадують класику жанру, а-ля книжки тієї ж Астрід Ліндґрен – про пошуки скарбів, влаштування циркової вистави, блукання в лісі тощо. Історія про ліс – одна з найсимпатичніших, там дуже класні світляки:

Продовжувати читання “Дитяча хвилинка. “Історії Цвірінька””

Двічі по п’ять. Темніша й моторошніша версія світу

Останнім часом я щось все більше згадую слова “готика” та “неоготика”. У зізнанні в любові до книжок Джоанн Гарріс згадувала, у пості про “Таємницю покинутого монастирязгадувала, одну книжку ледь прочитала і вже іншу купила… Думаю, слушна нині мить, щоби зробити “Двічі по п’ять” про неоготичні романи. Це, звісно, могло би бути двічі по тридцять, але поки що ділюся лише десяткою похмурих книжок – про старі будинки і ще старіші таємниці, про привидів та кровопивць, про вбивства та інші неподобства, про вади вікторіанства і не тільки – про все те моторошне й незбагненне, що нам подарувала олдскульна література жахів.

DSCN7772

Неоготику я люблю страшенно і обирати поміж варіантів обмежене число книжок дуже складно. Але спробую підібрати із цікавого/улюбленого.

35458733

П’ятірку прочитаного відкриває книжка, через яку я вчора ввечері забула про існування смартфона. “Мовчазні компаньйони” Сари Перселл – це концентрована неоготична історія про проклятий будинок та фамільних… ну, можна сказати, майже привидів. А ще про невдалий магічний ритуал двохсотрічної витримки. І про божевілля. І про сімейне насилля. І про дуже хороброго чорного котика. Але в першу чергу – про мовчазних компаньйонів – людські фігури-обманки, що у XVII столітті були дивної забавкою родом з Голландії, а в XIX-му перетворилися на несподівану небезпеку.

22864137

Другим пунктом в такому списку обов’язково має бути щось із книжок Сари Вотерс, бо у Сари Вотерс неоготичною є більша частина творчості. Але сьогодні перегони виграє оцей варіант – роман про одну добросерду жінку і одну дівчину-медіумку, яку перша героїня навідує у в’язниці. А краще би ні – це ж готика, бігме!

31372130

Третьою має бути одна з небагатьох чесних неоготичних книжок, перекладених українською. Про “Тринадцяту казку” багато хто чув, вона про молоду жінку, який випадає рідкісна удача – почути правдешню історію життя відомої письменниці. От тільки правда – це… гнучке поняття. І іноді – аж занадто небезпечне.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Темніша й моторошніша версія світу”

Графічна пауза. Затишний Пекін для маленької дівчинки

З дитячими коміксами у мене складається через раз. Більш традиційні – розважально-пригодницькі онгоїнгі – зазвичай заходять поганенько. Зрештою, вони й не для мене писані. А от межеві графічні романи, ті, що про дітей, але не тільки для дітей – оце вже інша справа. “Джейн, лисиця та я“, українська “Безхвоста” – отакі проекти я вперто вишукую. І іноді знаходяться неочікувані скарби.

38397804

Мій Пекін: Чотири історії про повсякденні дива” – це дитячий графічний роман, що його створив китайський художник Ніе Юн. Кожна з чотирьох історій переповідає котрусь із пригод дівчинки Ю’Ер та її дідуся. Читати цю книжку – наче подивитися коротенький “повсякденний” аніме-серіал, що привертає увагу, в першу чергу, сонячною й затишною атмосферою світу, де все має бути добре. Але є там і особливі цікавинки. Якісь із них очевидні, інші – ні.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Затишний Пекін для маленької дівчинки”

Графічна пауза. Шкільна вистава з мишами та жабами

“Перша українська графічна повість”, нехай навіть для дітей молодшого шкільного віку – це амбітна заявка. Особливо враховуючи, скільки нині з’являється цікавих проектів, що ґрунтуються на ілюстраціях. У будь-якому разі, пройти повз таке я змогла б. Тим паче, що це книжка, яка вже на п’ятій сторінці містить правдешнє зізнання в любові до мишей!

DSCN6468

Що таке “графічна повість”? Це, мабуть, коли обсягу на графічний роман не вистачило, але інші жанрові ознаки наче на місці. “Безхвоста” (написала Оксана Лущевська, намалювала Яна Гавриш) – це невеличка історія (в текстовому варіанті було б міцне оповідання) про підготовку до новорічної звітної вистави в дитячій театральний студії. А що ставить керівниця Мона “Рукавичку“, то в дітей розгоряється конкуренція за яскраву роль Лисички. Оповідачка Рита участі у змаганні не бере – вона цілком задоволена своїм амплуа Мишки. А от її найкраща подруга Катя костюм з пишним хвостом підготувала заздалегідь. Та режисерка налаштована скептично: не тягне Катя роль, може, варто пошукати інші варіанти?

Триактна, як за нотами, структура, ретельно окреслений конфлікт, чітко проговорена мораль… “Безхвоста” є простою для розуміння і старанно (аж по-аптекарському навіть) виписаною історією для молодших читачів. Такою типовою правильною книжкою про дружбу, чесність та відповідальність. А з-поміж інших схожих сюжетів її вигідно вирізняють три моменти. Перший – реалістичність, коли і “енд” нібито “хепі”, але не аж так, щоби виникли сумніви в правдоподібності (а з сучасними дитячими книжками тут буває по-всякому).. Другий – оця впізнавана атмосфера театральної студії, де всі звірі – друзі, але бувають варіанти (написала Ксеня, яка колись пробувалася на скромного Їжачка, а зрештою несподівано зіграла головну роль Зайчика). Третій – ілюстрації. Історія, історія… Це книжка візуально прекрасна настільки, що справедливі питання до передбачуваного сторітелінгу розчиняються в світанковій блакиті. Трішки прикладів під катом.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Шкільна вистава з мишами та жабами”

Вогник надії. “Дівчинка, яка випила місяць”

Останнім часом у нас дедалі частіше з’являються підліткові й дитячі фентезійні книжки про прадавні небезпеки лісу. В першу чергу одразу згадуються “Ті, що не мають коріння” Наомі Новік, а слідом за тим підтягуються і “Волковиці” Марини Смагіної, і “Дрімучий ліс” Анастасії Лавренішиної (оце ще не читала, але дуже хочу), ще дещо… І от одна з дитячих новинок видавництва Віват якраз про це саме – про світ людей, що зчепив зуби та з останніх сил тримається в жорсткій опозиції до Лісу та Болота. Тільки американська письменниця Келлі Барнгілл одразу розставляє акценти трохи не так, як можна було очікувати.

DSCN6226

Сумна маленька держава Протекторату нидіє між лісами й болотами. П’ять сотень років тому поблизу сталося виверження вулкана, що серйозно змінило місцеву екологічну систему. І ще добре, якби проблеми полягали лише в тому, що їжі недостатньо, а єдиний безпечний шлях крізь хащі та трясовини контролює Рада старійшин (з виклично гуманних міркувань, а ви що подумали?). Ні, в лісах та болотах окрім підступних гейзерів з отруйним газом та бездонної твані, зачаїлася найбільша небезпека – стара відьма, зловорожа до всього живого. І якщо раз на рік не принести відьмі в жертву немовля – на народ Протекторату чекатиме щось жахливе. Правда, ніхто не знає, що саме. Але це й не дуже важливо. Бо насправді, відьми – нема.

Вони йшли і знали, що відьми не існує.

І ніколи не існувало. Був лише небезпечний ліс і одна-єдина дорога, а також контроль над життям населення, яким насолоджувалося багато поколінь старійшин. А відьма – тобто віра в її існування – була вигадана для заляканих, пригнічених, поступливих людей, які жили огорнутими в серпанок суму, з притупленими почуттями й пригніченим розумом. Усе це було надзвичайно зручно для безмежного панування старійшин, Не дуже приємного, до речі, але нічого не вдієш.

Отакої. Казка про постправду для середнього шкільного віку? Про це у “Дівчинці, яка випила місяць” також є. Але є там і відьма (навіть сильно не одна), є затишний болотяно-лісовий світ, сповнений не лише небезпеки, але й краси, магії та поезії, і є Луна – жертовне дитя, яке не просто вижило, а й випадково стало вмістилищем занадто могутніх сил.

Продовжувати читання “Вогник надії. “Дівчинка, яка випила місяць””

Віконце у казковий світ. “Туконі – мешканець лісу”

Продовжувати читати нові книжки, дія яких відбувається в уже знайомому світі, іноді трохи боязко. Сподобається так само, як раніше – чи менше? Розширить нова книжка цей світ – чи не зможе вийти за межі самоповтору? Схочеться після неї повертатися знову і знову – чи вона скаже все і закриє улюблену тему?

Днями я прочитала одразу дві книжки, що пробуджували такі сумніви. У першому випадку – то чергове томисько з “Бараярської саги” (короткий конспект вражень про пригоди Айвена є на ГудРідз). У другому – книжка, що є повною протилежністю першої. Тільки третя,  а не п’ятнадцята, і взагалі – дитяча й ілюстрована. Єєє, я нарешті купила нову книжку про туконі!

DSCN5731

Мої несміливі побоювання були пов’язані з тим, що книжка про Зубра-шукача гнізда свого часу справила абсолютно приголомшливе враження. Безсонний Ведмідь теж дуже хороший, але вже не аж настільки – у ньому історія простіша, дитинніша (ага, треба постійно собі нагадувати “Ксеню, це дитячі книжки, ти ж у курсі?”) і однозначніша. І тому було дуже цікаво, якою виявиться третя книжка Оксани Були. Дуже коротке резюме – іншою.

Туконі – мешканець лісу” не дуже схожий на попередні книжки. Тут уже нема драматичного екзистенційного пошуку (хоча є інша важлива проблема), тут мінімально конфліктний і простіший (тобто, можна сформулювати не трьома реченнями, а одним) сюжет, тут картинки ще переконливіше перемагають літери. І все це не баги, а фічі.

Продовжувати читання “Віконце у казковий світ. “Туконі – мешканець лісу””

Графічна пауза. Найкрасивіша книжка на світі

Зазвичай “Графічна пауза” була такою спеціальною рубрикою, де можна нав’язливо рекламувати графічні романи і комікси. Але буває, буває, що находить нестримна жага розповісти про “щось інше”, ґрунтуючись на ілюстраціях. Із сюжетними книжками робити таке у більшості випадків трохи ніяково (це не те саме, що зізнаватися в прочитанні книжки через шикарну обкладинку, але щось до того близьке). А з не-сюжетними… Така не-сюжетна книжка мені зустрілася чи не вперше. Але тут так і задумано, що художня довершеність – це головна складова. І це не мистецьке видання в “музейному” сенсі слова. Хоча… wait… І мистецьке, і музейне – просто в трохи незвичному ракурсі.

DSCN5522

Тож якщо мене зараз спитати, що за книжка є найкрасивішою на світі, я довго не міркуватиму. “Ботанікум“! “Ботанікум” від Кейти Скотт і Кесі Вілліс – фантастично чудова книжка, гортаючи яку мені хотілося плакати

З двох причин. По-перше, це неймовірно красиво. Ок, припустимо, я – фанатка ботанічної ілюстрації, тобто є людиною упередженою. Але… це ж правда захмарно прекрасно! По-друге, ця книжка викликає бентежно заздрісний розпач. Чому, чому в моєму середньошкільному дитинстві не було такої прекрасної книжки, а була “Біологія для шостого класу” Морозюк? Причому в моєму шостому класі був ще якийсь спрощений радянський підручник, а отой біленький монстр з маком на обкладинці наздогнав уже у восьмому, коли проганяли програму для “районки” з біології. Believe me, прочитати перше видання підручника Морозюк (з усіма респектами до “першого вітчизняного шкільного підручника з ботаніки”) з його переускладеною лексикою та манерою викладу, ніби то для дуже замотивованих студентів, а не для школярів, за два дні – це нефігова психологічна травма. Ні, в “Ботанікумі” теж розповідають про вайї з архегоніями, але роблять це повільно, охайно та старанно повторюючи “людськими словами”. Професорка Кесі Вілліс – завідувачка науково-дослідницького управління в К’ю – свою частину справи зробила круто. Статті тут поділяються на дві частини: перша – дуже загальний вступ до теми, друга – уточнення специфіки, що йдуть “додатком” до ілюстрації. І от складні технічні моменти та більшість специфічних термінів ідуть якраз в тих “додатках”, а їх можна читати, а можна і нє. Можна й взагалі не читати, а картинки роздивлятися, вони ще крутіші. Зараз покажу.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Найкрасивіша книжка на світі”