Щороку, обираючи ключові книжки серед усього прочитаного, я трохи варіюю критерії. “Найголовніші”. “Найцікавіші”. “Найзначущі”. “Найяскравіші”. І практично ніколи не “найкращі”, бо надто це вже аморфне визначення, яке вкрай рідко має якесь функціональне навантаження. І от коли я думала: а які саме книжки були для мене головними в тому химерному 2022-му – новий критерій знайшов мене сам. Ці книжки цього року – найчіплючіші. Не такі, що маслом по серцю розтікалися, але й не ті, що бісили. А ті, що в той чи інший спосіб бодай на трішечки виводили з апатії, чіпляли, змушували задуматися в несподіваному напрямку, щось примірити на себе, розглянути якийсь авторський прийом як засіб, що ним можна скористатися в майбутньому, підштовхували симпатизувати персонажам, до яких я зазвичай байдужа, нагадували, чому мені подобається таке й сяке. Це книжки, які не просто залишили по собі приємне враження, а запам’яталися чимось дуже конкретним. І чарівна двадцятка вийшла отака:

Продовжувати читання “Мій читацький-2022. Книжки року” →

Я вже не раз скаржилась, що з початком великої війни й вимушеним переселенням у мене, як і в багатьох, міцно відбило здатність концентруватися на об’ємних текстах. То рятувалась текстами або короткими, або з картинками, а за можливості – намагалася поєднувати. Та попри це виявилось, що за весну та літо мальописів прочиталося не аж так багато, але пачечка все одно вийшла солідна, до того ж там є й кілька неочікуваних варіантів. Головна сенсація – я почала читати манґу! (треба буде якось розповісти, чому читання манґи – це сенсація) Але попри те, що я чесно скриншотила цікаві сторінки й планувала нормальні випуски Графічної паузи, ніц з того не вийшло. То розкажу бодай отак – дайджестом, хай навіть з величезним запізненням.

Космічні пригоди

Здається, саме перший том “Саги” був першою ж книжкою, яку я прочитала від початку й до кінця за повномасштабного вторгнення (строго кажучи, перед тим я три тижні мучила “Позолочених вовків“, але я їх ще в Києві почала, “мучила” – то не перебільшення було). Читалася ця “Сага” дивно: з одного боку, там про війну, ще й описану так, що застрягає в горлі: ми так давно ворогуємо, проксі-конфлікти, це все політика, make family not war… місцями це було нестерпно огидно. Але з іншого – оця космічна проксі-війна з божевільними персонажами й ще божевільнішими пригодами сприймалася настільки відірваною від реальності, що в якийсь момент я струсила із себе трохи несправедливі асоціації, втягнулась і навіть розшукала другий том англійською. От тільки один момент й досі крає серце, й абстрагуватися від нього не виходить. Той, що про бебіситерку Ліщинки, якщо ви пам’ятаєте, в чому там особливість персонажки.

Продовжувати читання “Графічна пауза. #КороткоПро мої весну та літо в мальописах. Частина I” →

Липень догоряє, час, мабуть, нарешті розповісти про найлітнішу книжку мого читацького сезону – красиве, але неочікувано бентежне в деяких дрібницях минулорічне видання про канікули по-польськи.

“Літо в Бескидах” позиціонують як артбук, і це головне, що про нього можна розказати. По-перше, по-друге й по-третє книжка дуже красива. Але то своєрідна краса. Марія Стшелецька розповідає не про одне, а про два літа в Бескидах: “колись” (сюжетна лінія школярки Терки за часів глибокого соціялізму) та “плюс-мінус зараз” (історія матері, яка намагається заохотити до радощів походів у гори дочку-(здається)-дошкільнятко). І от ілюстрації чудово працюють з цим сюжетним вододілом. Перша частина книжки – це соковитий плакатний соцреалізм, сторінки з інфографікою в дусі радянських дитячих атласів, ілюстрації під “найновіші художні ідеї 1960-х”, краса і сила, двома словами, але трохи своєрідні. А умовну сучасну частину супроводжує такий собі кондовий діджитал від кліпартів зорі століття та типових патернів до цифрових версій “оригамі”. А оскільки теми ілюстрацій не раз і не два збігаються – виходить дуже крутий і по-своєму гармонійний контраст.

Продовжувати читання “Одні гори, два літа. “Літо в Бескидах”” →

Торік принцип “Обирати з прочитаного не найкращі чи найголовніші книжки, а саме найяскравіші” себе цілковито виправдав. То й цього разу спробую вчинити так само. Але без нотки експерименту якось нецікаво, тому замість чогось на взір звичних номінацій спробую супроводити книжки року формулюваннями а-ля Нобелівський комітет. То “за що?” полюбилися/запам’яталися оці двадцять (а насправді – 22) книжки?

Продовжувати читання “Мій читацький 2021-й. Найяскравіші книжки року” →

Настав час віддавати блогові борги за листопад (чи бодай невеличку їхню частинку). Третій тиждень #TheDarkestReading вийшов максимально тематичним, хоча книжки для нього підібралися практично навмання. Але кожна з них розповідає про ті самі межові ситуації, коли будинок перестає бути фортецею – тобто типові нічні жахіття англоамериканського культурного поля. І книжки дібралися такі ж: почасти суто американські, почасти – з відчутним британським присмаком.

Що читалося:

Продовжувати читання “#TheDarkestReading-2021. Тиждень III. Похмурі будинки та їхні мешканці” →

Локальні шок та сенсація! Уперше в рубриці Скарби книжкової шафи (де переважно оселяються пости про профеміністичний научпоп) – книжка дитяча, книжка художня, книжка з казками. А то просто і проєкт непересічний, і дуже добре до сьогоднішнього свята пасує. Адже йдеться про збірочку ретелінгів українських народних казок.

Спільний проєкт БараБуки та видавництва Ранок зібрав під однією обкладинкою короткі тексти восьми українських письменниць, які переповіли наново (або ж – як кажуть самі упорядниці – заплутали) традиційні сюжети. Ідея не нова й на багатьох зарубіжних ринках дуже популярна, але в українських видавничих реаліях не сказати, що поширена. Єп, окремі письменниці й письменники (особливо ті, хто з дитліт працює) регулярно звертаються до народних сюжетів, єп, Світ Фентезі кілька років тому тематичний конкурс фантастичних мініатюр проводив (онде, на поличці, збірка стоїть), але ані навали грубеньких романів на будь-який смак і жанр, ані численних антологій на горизонті поки що не видно, та й загалом мало хто послідовно працює з темою переосмислення казкових мотивів. І в цьому сенсі “Котигорошка” – це справжній скарб, бо це воно – спроба додати ідеї, що вперто пурхає на поверхі, системності.

Продовжувати читання “Скарби книжкової шафи. “Котигорошка. Заплутані казки”” →

Як і в романі Роберта Бітті “Серафіна і Чорна мантія“, про який я днями писала, ще один нещодавно виданий українською твір, номінований на Міфопоетичну премію, розповідає про дуже незвичайну дівчинку з доволі нестандартною професією. Тільки якщо Серафіна була natural born щуроловкою, то Авантюрина до сродної праці прийшла значно довшим шляхом. Почнімо з того, що народилася героїня британської казкарки Стефані Берджис драконицею. Ну, знаєте, луска, крила, всі діла – це дещо обмежує кар’єрні перспективи.

Авантюрина – вельми молода драконка. Настільки молода, що їй ще кількадесят років в рідній печері доведеться просидіти – поки лусочка не затвердіє й не зробить її майже невразливою перед людською зброєю й магією (ні, людей родина Авантюрини майже не їсть – м’ясо смачне, але як дідо каже – стільки з ним мороки…). А що робити, коли тобі на вулицю зась? Знайти Пристрасть. Пристрасть – це дуже серйозно, он, старша сестра в її роки вже кількома мовами вірші складала, а братик – встиг людською філософією захопитися. Тож сиди, дитино, читай книжки, бався з гарненькими коштовностями, мрій – чого тобі ще для щастя не вистачає? Але “дорогоцінне” ім’я трохи занадто буквально визначає Авантюринин характер. Підлітки – вони ж завжди краще знають. От і рушає наша героїня на полювання, тільки підступне людисько відволікає драконячу увагу запашним напоєм і – тадам! Тепер в Авантюрини три проблеми. По-перше, харчомаг перетворив її на людину. По-друге, рідна родина її в новій формі не впізнає й не приймає. По-третє, як ви сказали ця штука називається? Шоколад? Ура! Авантюрина знайшла свою Пристрасть!

Продовжувати читання “Міфопоетична премія. Луската шоколатьє та проблеми малого бізнесу” →

При всій моїй невгасимій любові до Міфопоетичної премії регулярно доводиться визнавати очевидне: українською тамтешні номінанти та переможці з’являються вкрай рідко. Ну, якщо не рахувати залізобетонний топ дуже відомих письменниць і письменників: Пратчетта, Ґеймана, Ролінґ, Страуда. Тим не менш, часом у цій греблі з’являються шпариночки. Тож сьогодні почну розповідати про дві книжки-номінантки з дитячої категорії, що торік вийшли українською.

Дебютний роман американського письменника Роберта Бітті розповідає про незвичайну дівчинку в екзотичних для нас локаціях. Серафіні скоро виповниться тринадцять, але єдина людина, яка про неї дбає, яка з нею розмовляє, яка взагалі знає про її існування – це її па. Серафінин па – механік, що працює (і нелегально живе) в підвалі величного маєтку Білтмор, котрий збудував in the middle of nowhere ексцентричний багатій Джордж Вандербільт. Па слідкує за тим, аби все в маєтку працювало як годинник – бо щось новомодна динамо-машина негарно поводиться, а Серафіна спить удень, а вночі… А вночі вона сумлінно виконує обов’язки самопроголошеного Головного Ловця Щурів. От тільки дуже швидко з’ясовується, що ті щури, котрі сірі й зі слизькими хвостами – то ще пів біди, бо в кромішній темряві (пам’ятаєте, з динамо-машиною щось не те) нипає страхітливий чоловік в Чорній мантії і краде дітей. Вирішити цю проблему самотужки в хороброї дівчинки не виходить: па їй банально не повірив, а інших знайомих у неї в околицях просто нема. Але, може, юний племінник Вандербільтів заслуговує на довіру?

Продовжувати читання “Міфопоетична премія. Гроза щурів та нахабних демонів” →

Я чекала цю книжку, я чекала цю книжку… а, власне, відколи дізналася, що вона запланована до друку, стільки й чекала. Наукпоп про історію читання! Уруру, дайте два, три, не жалійте спраглим читачкам нонфікшену про читання!

Щоправда, цільова аудиторія “для молодшого й середнього шкільного віку” трохи бентежила, але на що не підеш заради, ну ви зрозуміли.

Отже. “Бустрофедон та інші” – це дійсно наукпоп про історію читання від давніх шумерських давен і аж до сьогоднішніх цифрових реалій. На початку авторка трохи зупиняється на нейрофізіології читання, а одразу потому поринає у захопливий світ історії… писання. Власне, щоби читати – спочатку треба написати. Усе почалося з клинопису по глиняних табличках, а далі все закрутилось: ієрогліфи, абетки, папірус-пергамент-папір, кодекси починають й перемагають, монастирі-друкарі… ви знаєте ці історії. Але малеча, очевидно, ні, й “Бустрофедон *” незлецьки подужує завдання скласти плюс-мінус послідовну й несуперечливу історію про те, звідки пішли були писані тексти і яких форм вони могли набувати.  Все це розповідається розмірено, чітко, з історичними анекдотками й прикладами з життя – все за заповітами хороших методистів. Цільова аудиторія не мусить занудьгувати й, хочу вірити, з нею такого не станеться. Доросла аудиторія в моїй особі не нудьгувала ні хвилинки за десь так півтори години, які забрало читання 80 ілюстрованих сторінок. От тільки питання “Але ж?…” часом в дорослої аудиторії виникало.

Продовжувати читання “Кодекс – всьому голова. “Бустрофедон та інші”” →