До головної київської книжкової події лишився рівно тиждень і, здається, я вже перейшла в overexcited-mod. Плани на два (більше, боюся, не витримаю) фестивальні дні гігантські, плани на книжкові закупівлі… Омммм. Я знову докладатиму всіх можливих зусиль, щоби стриматися, дещо планую замовити заздалегідь чи після того, але… Таки ом. І зрештою, подивитися ж можна, правда?
Наприклад, книжечку есеїв різних жінок про те, чим для них є фемінізм. Судячи за змістом, організована книжка цікава. А що там, власне, зі змістом, перепрошую за каламбур, – ще подивимося (вже маю книжку).
Або ще один роман Алі Сміт, а Алі Сміт після “Як бути двома” має у мене необмежений кредит довіри. Книжку купила, відгук написала.
Або збірку кримсько-татарської прози (зміст до якої знайти так і не вдалося). І цю вже маю.
Виборча лихоманка вплинула не лише на те, що останніми днями я майже не читаю. Я ще й не пишу, причому особливо цинічно: геть забула, що це ж перший квартал минув і треба ділитися географією читання. Хвалитися, правда, нема чим. От взагалі. Десятка країн, всі до сліз очевидні.
Спочатку я думала скласти цей пост до дня народження – це ж так логічно. Але здалося, що книжок виходить замало. Потім вирішила зачекати з вішлистом до середини березня. Правильно, знову здалося, що книжок виходить замало. Згодом ухвалила була відкласти до кінця березня, аж кинулася – ще трішки і книжок буде забагато. Астрологи оголосили два місяці до Арсеналу, не інакше.
То що будемо полювати найближчим часом? Усяке-дуже-різне:
наприклад, “гуцульський детектив”. Не знаю, яке воно, але на ВСЛ покладаю сподівання
або збірка “письменницьких” есеїв Кларісе Ліспектор – завжди було цікаво зазирати до творчих майстерень модерністів і постмодерністів
або графічний роман про домашнє насилля (маю книжку)
Write like a girl. Пиши-як-дівчина, подорожуй-як-дівчина, живи-як-дівчина…
Останніми роками нам дедалі частіше книжки нагадують: дівчата можуть все. Дівчата справді можуть все. Головне про це завжди пам’ятати. А ще часом за це треба поборотися. Усе ще треба. Але нехай.
Позавчора я читала комікс про альтернативно-історичні пригоди Ади Лавлейс та Чарлза Беббіджа, вчора ми святкували День жінок і дівчат у науці, а сьогодні я з бадьорим запізненням вирішила зробити-таки тематичну добірку читаного й нечитаного на цю тему. Добірка буде трохи незвичною, адже в цьому випадку мені просто совість не дозволяє включити до чарівної десятки усі ті книжки, про які я і так забагато говорю. А проте нагадати про них ніколи не зайве.
Отже – нагадую. Якщо ми говоримо про художню літературу про жінок науковиць, у першу, другу, третю й десяту черги я раджу читати дві книжки. “Природу всіх речей” Елізабет Ґілберт (настінні сови схвалюють) та “Дивовижні створіння” Трейсі Шевальє. В обох випадках йдеться про те, як жилося й працювалося науковицям ХІХ століття: Ґілберт розповідає про вигадану спеціалістку з бріології, Шевальє – про цілком реальну палеонтологиню-самоучку. В обох випадках приділяється багато уваги соціальним моментам та особливостям виховання, за яких дівчата можуть наважитися чи не наважитися займатися наукою, в обох випадках є важливою, але не визначальною любовна лінія (у з Ґілберт з цим складніше, але там… треба читати). І обидві книжки справді непогано розповідають про тему тижня. Але якщо читати не ці дві книжку, то що саме?
У п’ятірці читаного я істинно по-волюнтаристському вирішила зібрати всяке дуже різне, але переважно не дуже реалістичне. Буквально нереалістичне, speculative fiction тобто. Але першим пунктом буде оповідання, написане за мотивами біографії справжньої науковиці.
“Забагато щастя” – центральне оповідання в єдиній виданій українською збірці Еліс Манро – розповідає про останню поїздку Софії Ковалевської, під час якої вона згадує свій попередній життєвий шлях. Читання коротке і дуже гірке, бо складно не думати про те, наскільки життя видатної математикині могло б бути простішим, якби вона не була жінкою. В якості бонуса ще можна почитати: “Нігілістку” самої Ковалевської – повість про потяг панянки з гарної родини до прекрасного та високого, або “Мілеву Айнштайн” Віди Оґнєновіч – п’єсу про те, як ще одна науковиця плюс-мінус тієї доби перетворилася на дружину генія (тм).
Далі у програмі: якщо вам цікаво про те, звідки беруться ті молоді науковиці, то можна і навіть треба читати дилогію Жаклін Келлі про Кальпурнію Тейт. Уявіть собі Джеррі Даррелла у спідничці, який живе на самому початку ХХ сторіччя і занадто не по-дівочому цікавиться навколишнім світом. Повісті чудові, я б дуже хотіла їх побачити українською (я б дуже хотіла перекласти їх українською, бо там заховано стільки пізньовікторіанських скарбів, помережених спеціальною лексикою того часу, що просто ой і вау!) – про першу можна прочитати окремий пост.
Видавничий рік потроху розігрівається, далекі анонси викликають напади гострого ентузіазму, ближні… З ближніми все також непогано, плюс я продовжую знаходити смаколики, які чомусь пропустила минулого року. Тож перший вішлист 2019-го назбирався – не аж такий гарячий (окрім одного пункту), але вже добряче привабливий.
Найбажанішим пунктом тут є книжка, що її вже думала днями замовляти, але КСД відклав її вихід на два тижні. Бєбєбє, я обурена. Що ж, чекаю далі – нарешті українською буде Ннеді Окорафор!
Пункт два: мінісімейна сага і вона ж – модний американський бестселер. The Immortalists Хлої Бенджамін виходять українською раніше, аніж я встигла їх прочитати англійською – і це великий плюс (уже маю книжку – отут на неї відгук).
Пункт три: ВСЛ продовжує експериментувати з ранньо-підлітковим фентезі. Будемо подивитись. Особливо на те, чи фентезі – бо йдеться там про черговий блекаут.
Про географію читання-2018 розповіла, про річну статистику розповіла, тепер час розповідати про самі книжки. 2018 рік був часом наполегливого читання підліткового фентезі (помітною мірою – українського, що дуже круто), реанімації інтересу до класичних детективів, деяких нових горизонтів в англомовному читанні та цілковитої перемоги європейських текстів із середньої та високої полиць. А ще роком, коли я не читала майже нічого з ключових українських новинок, розрахованих на дорослого читача, натомість встигла прочитати (і недочитати також) кілька свіженьких світових бестселерів – дещо навіть в оперативному українському перекладі. У випадку з асортиментом перекладів нашому ринку продовжує відчутно кращати. З якістю… З якістю буває по-всякому. Ще з дивного: не прочитала жодної японської книжки, не прочитала нічого у Стівена Кінга, не прочитала багато того, що збиралася. Тому оцей рік думаю присвятити підтягуванню хвостів. І це навіть не про класику-класику, а, наприклад, про цікаве фентезі, що вийшло років п’ять тому, а не от прям за останні два.
Стандартний топ-9 найпопулярніших інста-фото. Всі книжкові, ага.
Ну, а тепер про найцікавіше. Вірніше, про найцікавіші.
Найрідніша книжка: тут без сюрпризів, бо які вже сюрпризи. Минулого року я перечитала “Життя за життям” Кейт Аткінсон і зрозуміла, що від повторення історія Урсули Тодд не гіршає. Власне, воно таким і задумане. Але переконатися було приємно (є пост про книжку).
Найочікуваніша книжка: нехай простить мене “Моя неймовірна подруга“, на яку я чекала два роки, але тут теж без варіантів. “Колір магії” Террі Пратчетта, бо світ, в якому Пратчетта не було українською, був страшенно неправильним світом. Тепер йому стало краще. А я стала щасливішою.
Найяскравіші книжки: їх тут дві, бо не могла обрати. Обидві книжки є віконцями у часом знайомий, але дуже екзотичній світ. Це таки Неаполь середини ХХ століття очима двох дівчаток (“Моя неймовірна подруга” Елени Ферранте – про книжку є пост) та чорна Америка й Нігерія, описані пером однієї блогерки (Americanah Нґозі Чимаманди Адічі).
2018-й рік ще не минув, і я все ще сподіваюся прочитати одну-дві книжечки (ну, хоча б котрийсь графічний роман – це теж вплине на загальну статистику), але є один пункт читацьких підсумків, що його вже можна сміливо закривати. Час визнати, що з географією читання цьогоріч не дуже, і краще вже точно не стане.
Отже цього року мені читалося книжки письменників і письменниць із 29 різних країн. Результат абсолютно середньостатистичний, радіти нема чому, плакати – загалом теж. Хоча мапа вийшла дещо нестандартна: уперше за багато-багато-багато років я не читала нічого японського, Балкани мають відверто блідий вигляд і лише одна африканська країна – це теж якось сумно. Ну, але таке вже вийшло.
От і з’явилися підсумки голосування користувачів ГудРідз. Знову все доволі передбачувано – є титани, що їх ніхто з місця не посуне. Але є й цікаві моментики. А з моїми книжками-фаворитками… з ними по-всякому, але переважно – погано і дуже погано.
Номінація “Художня література“: переміг варіант з категорії “Хто б оце сумнівався”. “Та сама я” Джоджо Мойєс – продовження розповіді про життя-буття Луїзи Кларк – почувається доволі впевнено. Розрив із другим місцем у чотирнадцять з хвостичком тисяч голосів.
Номінація “Детективи/трилери“: тут всіх обігнав варіант з категорії “Хто б оце сумнівався (в кубі). Тобто “Сторонній” Стівена Кінга. Четвертий том пригод Корморана Страйка та Робін Еллакот лише на третьому місці. Здається, я образилася на американський актив сайту.
Номінація “Історичні романи“: і продовжую ображатися. Ні, я розуміла, що в нового роману Кейт Аткінсон шансів не дуже багато, приголомшливий успіх “Життя за життям” був радше флуктуацією. А цього року без варіантів, перемогла The Great Alone Крістін Генни (єп, авторка “Солов’я“) – роман про Аляску та пропрацювання травм В’єтнамської війни. На другому місці, до речі, “Татуювальник з Аушвіцу“, Книголаву спецприз за передбачливість.
Чорноп’ятничні знижки майже відгули, але я була героїнею, я нічого не купувала. Воно стільки ще всякого з Форуму недочитаного, що якось і невдобно. Але попереду свята, а це означає, що час укладати вішлист до Різдва. Дещо з цих книжок я вже помацала на Форумі, але з якихось причин не купила. Дещо – вийде тільки ген-ген у наступному році. Але хочеться все.
Те, що варто було купити, але ще не встигла:
мандрівний епістолярій Софії Яблонської
мемуари білоруської шляхтянки XVIII століття – яскраву біографію мала жінка
Прийшов листопад, і з ним настала пора для мого улюбленого тоталізатора. Тоталізатор зветься “Угадай, наскільки відсотків твої симпатії збігаються зі смаками аудиторії ҐудРідз”. Як і попереднього року розказую, за кого я голосую у півфіналі. І як і попереднього року в більшості випадків маю симпатії авансового характеру (тобто видання зі списку “Дуже хочу прочитати!”), бо прочитати встигла лише декілька з книжок-номінанток (і сильно не за кожну варто проголосувати).
Поїхали?
Категорія “Художня проза”
Серед усіх варіантів, між якими очі розбігаються, перемогла історія про дружбу двох індійських дівчат.
Також можна було б проголосувати за нову книжку Ліян Моріарті або роман про, на перший погляд, ідеальний шлюб молодих і перспективних.
Від попереднього звіту про перебіг маленького, але дуже гордого челенджу #ЗКнижкоюНавколоСвіту – читати книжки, дія в яких відбувається в усіх країнах світу, – минуло рівно сім місяців. І нарешті настав час похвалитися наступною десяткою “відвіданих” країн (насправді, їх вже раптово стало дванадцять, але дві поки що залишаться інкогніто). І вже є, на що подивитися, – очевидні варіанти закінчуються, починається доросла гра.
Минув місяць з гаком, відколи дочитала “Американу” Чимаманди Нґозі Адічі, а мене все не полишає бажання про неї поговорити. Причому поговорити не про книжку взагалі, хоча це розкішний великий роман виховання про двох молодих нігерійців із нижнього та верхнього середнього класу – тільки дівчина поїхала легально вчитися до США і прийшла до успіху там, а хлопець нелегалив у Великій Британії і до ще більшого успіху дошкандибав уже після депортації додому. А про один маленький аспект. Отой американський успіх головної героїні – це не тільки гарна робота в піар-галузі, що дозволила їй за кілька років купити квартиру, і не принстонська стипендія. Це те, що вона змогла покинути роботу і отримала ту ж таки стипендію, завдячуючи одному фактору – створила дуже успішний блог.
Життя топ-блогерки, як його змальовує Адічі, це форменний космос. Іфемелу цілком традиційна “текстовичка”, але працює з дражливою тематикою расових стереотипів. Фактично це лайфстайл-блог, писаний з точки зору африканки, для якої багато що і в “чорно-білій” Америці було чужим, незрозумілим, неприйнятним. Тож де взялася популярність – зрозуміло. Але ж там не тільки про популярність.
Блог пішов у люди і вже розгубив молочні зуби – це навперемінку дивувало її, тішило, перевершувало будь-які очікування. Кількість читачів – тисячі по всьому світу! – зростала так швидко, що вона уникала статистичних звітів, бо не бажала знати, скільки людей клікнули на її тексти цього дня – це просто лякало. Але також захоплювало. Коли вона побачила, що її дописи перепостив інший сайт, її аж переповнила гордість, але навіть тоді вона ще не уявляла, куди це може завести, не плекала жодних серйозних амбіцій. Надходили емейли від читачів, котрі хотіли би підтримати блог. Підтримати. Це наче ще більше відособило блог, підкреслило його окремішність, перетворило на щось, що може розквітнути чи ні, з її допомогою чи самостійно. Тож вона поширила лінк на свій пейпел-рахунок. Гроші почали надходити, багато маленьких сум і одна така велика, що коли вона її побачила, то видала якийсь незнаний досі звук – щось середнє між зойком і видихом. Така сума з’являлася на рахунку кожного місяця, анонімно, регулярно, як зарплата, і кожного разу коли гроші надходили, Іфемелу почувалася збентеженою, немов вона знайшла щось дуже цінне на вулиці і вирішила залишити собі.
О, так! Я хочу поговорити про гроші.
Питання: “За яких обставин люди готові платити за контент, коли схема не передбачає віддавання грошей наперед?” – мене останнім часом неабияк цікавить. Найпростішою є відповідь “У нас – ніяк, ми ж не американці!”. Відповідь цілком справедлива: сильно менше грошей, менше звички платити за контент в принципі, менше способів робити це легко й невимушено. Просто для статистики: будь ласка, підніміть руки ті, хто користується лікпеївськими donate-інструментами (до прикладу, воно прикручено до Читомо). І на предмет платити, і на предмет отримувати. Бо кожного разу, коли я до нього придивляюся зі суто теоретичним інтересом (ні, я ще не настільки замріялася, щоби сподіватися на монетизацію свого блогу), неочевидність роботи відштовхує на раз. Не Флаттр, не інші подібні сервіси, і взагалі – труба, дим, оце от усе. Ну але навіть якщо відволіктися від схеми доставки грошей (он інші некомерційні проекти – наприклад, Світ фентезі – просто сайд-банери з номером приватівської картки вивішують), за яких умов ми готові ділитися грошима там, де це не є обов’язковим?
Ko-fi.com – один із сервісів фінансової мікропідтримки творців
Минули ще три місяці 2018-го. І тепер вже остаточно очевидно, що в плані читацької географії похвалитися буде нічим. З одного боку, влітку та – особливо – у вересні читалося якось не дуже: багато поїздок, третій “Відьмак“, насичений був період. З іншого – плюс три країни? Ксеню, це ж стидобисько!
