Гості з книжки. “Чорнильне серце”

Існують такі книжки, що посідають почесне місце у списках до прочитання. Зветься воно: “Що пізніше, то краще, бо шож інакше залишиться?”. У випадку з моїм “міфопоетичним” мега-викликом такою книжкою було “Чорнильне серце” Корнелії Функе. Бо якщо я її прочитаю – з перекладених українською та ще не прочитаних номінантів лишиться одненьке мишеня Десперо. Власне, уже лишилося. І йому самотньо.

dscn1228
Героїня іншої книжки перелякано видивляється: кого ще можна з цієї очікувати?

Свою номінацію на дитячу версію премії “Чорнильне серце” отримало фактично одразу після публікації – у 2004 році. Не виграло, але на популярності це жодним чином не відбилося. Ні, я знала, що серед моїх знайомих багато хто читав цю книжку, але під 290 тисяч читачів на ГудРідз – для перекладеної книжки це дуже багато. Така всенародна любов часто трохи лякає. Мене, до речі, злякала дуже переконливо, але про це трохи згодом.

Тож одна з найвідоміших (оголошую хвилинку епічних узагальнень, аякже) молодшо-підліткових книжок першого десятиліття нинішнього сторіччя має всі складові потенційного бестселера та джерела фанатського культу: симпатичну 12-річну головну героїню, яскравих другорядних героїв, няшне звірятко, карколомні пригоди та прекрасну в своїй абсолютності фіксацію на книжках.

Школярка Меґі живе доволі звичним життям. Щоправда, вона втратила матір в малому віці, а ще вони з батьком – “книжковим лікарем” – підозріло багато переїжджають. Але ж хто знав, хто знав… Спраглі читачі знали – “просто так” в подібних книжках не буває. Тож і Меґі протягом кількох днів довелося познайомитися із злодійкуватим вогнедувом та його рогатою куницею; рушити з батьком до Італії; зустрітися з незнаною родичкою, яка згодом допоможе дівчинці в головному: виявляється, батька треба рятувати. Бо він має неабиякий талант – вичитувати речі з книжок. І добре, якби лише речі. Адже, виявляється, казковим Темним Володарям на пів-ставки і в нашому світі непогано ведеться.

Продовжувати читання “Гості з книжки. “Чорнильне серце””

#bookchallenge_ua. Календарна післямова

Формально для мене флешмоб #bookchallenge_ua скінчився ще під кінець серпня, коли я досягла запланованої мети – прочитала 150 книжок. Але тоді залишалася недовиконаною одна з особливих умов. Сьогодні рік вийшов, і мушу констатувати: місяця з гаком не вистачало, аби швиденько закрити головну прогалину. Та все ж таки я старалася.

Останній “кадр” є таким.

Книжки, написані жінками – 164/150

Із них:
українською (паперові видання) – 46 (42)/50
англійською – 35/25
неєвропейських та непівнічноамериканських авторок – 26/25

Як і передбачалося, прочитати за сорок днів 14 книжок українською було б можливо. Але на ділі до гри долучилися передбачувані “Ні, я хочу читати інше”, “Ні, я хочу читати англійською”, “Ні, я взагалі не хочу читати!”. Та треба ж розказати про той десяток, що все ж таки!

dscn1008

Продовжувати читання “#bookchallenge_ua. Календарна післямова”

Найкраща відьма молодшої вікової категорії. Перші книжки про Тіффані Ейкінґ

Коли хочеться на хвильку перепочити від моїх нескінченних історичних романів (зараз на черзі сага про вікторіанське розлучення), з’являється чудова нагода згадати про інший челендж. Сьогодні в програмі “міфопоетичного” читання Террі Пратчетт.

Wee-Free-Men-541x627_c
Намалював Пол Кідбі, хто ж іще…

Питання: читати чи не читати підцикл про малу відьму з крейдяних пагорбів – направду не поставало ніколи. Звісно, що читати, це ж Пратчетт! Проблема була з “Коли?” та “Як?”, адже побачивши, як пратчетова варіація на тему скотішу вигляда в оригіналі, я банально злякалась. (Соромно зізнатися, але я не читаю англійською книжки з “шотландським колоритом” – скотіш інглиш в письмовому вигляді просто виносить мозок з другого пострілу, навіть на слух краще його розбираю.) А тут збіглися й затанцювали дві обставини: цикл про Тіффані почали видавати російською, а тут його ж гамузом переномінували на Міфопоетичну премію (раніше номінувалися окремі книжки, “Капелюх” свого року переміг). Ну й куди тоді з цього човна?

(На початку скажу, що як на дитячу книжку, де треба все перепирати та пояснювати – переклад непоганий, хоча деякі “діалектні” рішення… доволі сумнівні, ну й грою слів в багатьох випадках довелося пожертвувати, хоча воно в принципі більше на дорослих розраховане. Але це не привід не волати: “А коли буде переклад українською?!”)

29537216

У теорії уявити собі Пратчетта для молодшого та середнього шкільного віку було чомусь непросто, а дарма. Адже “Вільний народець” – це чесна та струнка, як ручка від пательні, авторська чарівна казка. На мій подив, вона мінімально співвідноситься з реаліями Плаского Світу – ну, декілька топонімів у фоні згадали та наприкінці Матінку показали. То якби не було “Лордів та Леді“, які познайомили із пратчетовою концепцією ельфів (хороша, правильна концепція, явважаю!) та зі скаженими татуйованими феєчками Нак-Мак-Фіглями, цілком можна було б уявити цю повість частиною кантрі-фентезі доробку тієї ж Діани Вінн Джонс. Чом би й ні: смілива дівчинка, обтяжена своєрідними родинними стосунками та обов’язками; англійські та шотландські фольклорні алюзії та географічні особливості, які багато про що натякають британським дітлахам. Але це Пратчетт. Тут усе трохи… нетаке.

Отже, за що можна полюбити “Вільний народець“? Список принад довгенький, але я згадаю лише про п’ять із них.

Продовжувати читання “Найкраща відьма молодшої вікової категорії. Перші книжки про Тіффані Ейкінґ”

Двічі по п’ять. На острові

ameland-island-and-beach-sand-dunes-with-north-sea-in-the-background
Фото з Natureflip.com

Швидке з’ясування читацьких пріоритетів пояснило, що Фейсбук-аудиторія воліє почитати про острови. Я також люблю острови, це у мене одна з тем для регулярного читання (вкотре переконуюся, що “ізольоване” дитинство з себе не витравити), тому рада поділитися.

Острівна тематика взагалі є поширеним мотивом складання читацьких добірок, тому я вирішила уникати найочевидніших варіантів. І якось так вийшло, що майже варіанти з уже читаного – книжки про острови в холодному морі.

boocover

У варіанті номер 1 оповідається ще про порівняно нехолодні місця. “Узбережники” (російськомовний переклад залишимо на совісті російських видавців) – це приклад фірмової Джоанн Гаррис: багато Франції, багато побутописання, багато родинних таємниць і місцевого колориту. А от магії майже немає – не “Шоколад“. Сюжет крутиться навколо крихітного бретонського острівця (з тих, що під час відпливу поєднуються з материком), мешканці якого намагаються врятувати свої пляжі від претензій курортного містечка, що розташувалося поблизу.

boocover1

Рушаючи на Північ, зупинимося на Шетландських островах. Пункт номер 2 – “Чорний, як крукове крило” – перший роман з циклу детективів Енн Клівз, в яких життя в маленькому містечку ускладнюється острівною специфікою. Днями чекати на результати експертизи, конфліктувати з Материком, марно сподіватися на те, що всі злочинці не місцеві, і таке всяке. Плюс Шетланди як такі – місце… Своєрідне. Північне море, кепський клімат, відсутність дерев (вітер-с), солідний відсоток гельськомовного населення та гарно законсервовані традиції вікінгів – є, на що подивитися. До речі, про подивитися – за мотивами (і місцями – добряче за мотивами) книжок Клівз зняли симпатичний шотландський серіал. Але якраз цю книжку переписали круто, тому я б порадила спочатку її прочитати, а потім вже дивитися.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. На острові”

Часткове виконання. Дев’ятий місяць #bookchallenge_ua

Відчайдушне бажання читати більш легку літературку під літо таки трохи збільшило обсяги читаного – але лише трохи. Тим не менш, межі челенджу поволі проступають крізь туман. Одна особлива умова виконана – та, що я її вважала майже недосяжною. От що комікси з людиною зробили!

Книжки, написані жінками – 127/150

Із них:
українською (паперові видання) – 32 (28)/50
англійською – 26/25
неєвропейських та непівнічноамериканських авторок – 19/25

12383415_1694185837517151_1008834348_n

Поїхали?

Продовжувати читання “Часткове виконання. Дев’ятий місяць #bookchallenge_ua”

Тут живуть дракони. Where the Mountain Meets the Moon

Підчитування мого майже нескінченного списку міфопоетичних номінантів – справа кропітка. Системно взятися за завдання: вичитувати роками чи бібліографіями конкретних письменників – це так просто, що аж не цікаво. Але спроби встановити якесь чергування поки що провалювалися. Наприклад, найпростіший шлях – пунктирчик “Доросла-дитяча”. Проблема в тому, що я трохи побоююся тамтешніх дитячих книжечок, хоча поки що все з читаного подобалося.

Власне основна причина побоювання – розуміння, що від цільової аудиторії я страшно далека. Тут ще треба сказати, що сучасна література для старших підлітків – любий моєму серцю янг-адалт – за замовченням йде до дорослої категорії. Вікове обмеження дитячої – до 13 років. А це все ж таки специфічні книжки. Тим не менш, все, що мені поки що траплялося, було “прикордонним” – тексти, розраховані на підрощену середню школу, десь так 11-14 років приблизно. Але настала, настала черга читання чесно дитячої книжки з офіційною віковою рекомендацією 8-12 років, та, здається, її можна й трохи молодшим читати – якщо з батьками та поясненнями. Йдеться про переможницю 2010 року Ґрейс Лін, яка за свій казковий роман отримала не лише Міфопоетичну премію, але й Newbery Honor (тобто номінацію на чи не найпрестижнішу нагороду в американському дитліті) і має ще кілька нішевих досягнень. Що ж там за роман такий?

5983694

У крихітному та злиденному селищі у підніжжя Неродючої гори живе маленька Міньлі та її батьки. Сім’я в них доволі традиційна: тато-мрійник, що розповідає казки, та мама-Єхидна, яка нарікає на долю. Сама ж Міньлі дівчинка розумна, але добряче підірвана. То наслухавшись маминого буркотіння та татових апеляцій “Спитай в Місячного Діда, він все знає!”, дитина подумала, ретельно зібрала потрібні речі й пішла шукати Нескінченну гору, з якої можна піднятися до самого Місяця. Дорогою Міньлі зустріне балакучих Золотих рибок, примарного, але дуже агресивного Тигра, не-дуже-справжнього-Дракона, Хлопчину-з-буйволом, замріяного Короля, бешкетних близнюків та інших цікавих людей та нелюдів. Ну й Місячного Діда також – як жеж без нього обійдеться!

Продовжувати читання “Тут живуть дракони. Where the Mountain Meets the Moon”

Хмарно з проясненнями. Восьмий місяць #bookchallenge_ua

Ближче до кінця супер-челендж пішов трохи бадьоріше. Щоправда, як на це вплине літній режим “Читаймо веселе/приємне/гостросюжетне”, ще важко спрогнозувати, але, думаю, базовий челендж закрию передчасно. Проблема з особливими умовами.

DSC_1753

Книжки, написані жінками – 114/150

Із них:
українською (паперові видання) – 28 (24)/50
англійською – 21/25
неєвропейських та непівнічноамериканських авторок – 15/25

Як завжди – про здобутки одним реченням.

Продовжувати читання “Хмарно з проясненнями. Восьмий місяць #bookchallenge_ua”

Чорний птах у сірому місті. “Дети ворона. 1938 год”

За збігом обставин читати у день Депортації книжку про репресії – це дивний виверт долі, на які така щедра до мене ноосфера. А от прочитала б швидше ісландський детектив – взагалі б на 15 травня мені ця книжка припала. І було б ще страшніше, бо там йдеться якраз про 1938 рік. А, про головне забула. Це дитяча книжка. Казка.

28180859

Якщо судити за присвятою, то російська журналістка Юлія Яковлева загорнула в магічно-реалістичний флер життєвий досвід своїх старших родичів і вирішила написати пенталогію повістей: про те, як велося дітям в Ленінграді до, під час та одразу після Другої світової. Перша з них вже видана, інші – на черзі і, сподіваюся, все ж таки з’являться, бо концепція вийшла цікава. Зрештою, це популярний жанр – розповісти дитям про попередні часи так, щоби їм було зрозуміліше. А це таки дитяча книжка, а не доросла книжка про дітей в екстремальних історичних умовах.

У березні 1938 року першокласник Шурка випадково помічає дивний поїзд, який у закритих вагонах везе не скотину, а людей. “Це, мабуть, шпигуни”, – кажуть Шурці дорослі. Шпигуни, ворожі агенти, вони скрізь – оно той дядько, що запропонував хлопчику ескімо (в їхньому дворі ще ніхто не куштував нове модне морозиво!) за так – імовірно, також шпигун. І, здається, і тато теж шпигун, бо не могли за ним прийти вночі просто так, правильно? Але мама й найменший братик також зникли… Вони шпигуни? Як так сталося, чому вони на це пішли? А головне – куди забирає людей Чорний Ворон?

Продовжувати читання “Чорний птах у сірому місті. “Дети ворона. 1938 год””

Повільно, проте впевнено. Сьомий місяць #bookchallenge_ua

Останній місяць для найамбітнішого з кількісної точки зору книжкового виклику був не дуже вдалим. Роз’їзди, Книжковий Арсенал, раптове повернення до вишивання, гарна погода – читала я відверто мало. Але сьогодні дочиталася ювілейна книжечка. Символічно й мило. То я в собі вже майже не сумніваюся.

bookch-screen

Рахунок такий.

Книжки, написані жінками – 100/150

Із них:
українською (паперові видання) – 24 (20)/50
англійською – 17/25
неєвропейських та непівнічноамериканських авторок – 14/25

І в 11 реченнях про місяць в 11 книжках.

Продовжувати читання “Повільно, проте впевнено. Сьомий місяць #bookchallenge_ua”

Графічна пауза. Ретелінги здорової людини

І я все ж таки не втрималася, і після фейсбучного славослів’я хочу в картинках розповісти про одне з приємніших коміксових відкриттів останнього часу. Трапилися мені днями Through the Woods Емілі Керрол, і то була добра година.

18659623

Емілі Керрол є доволі відомою в фентезійно-горорних колах канадською художницею та гейм-дизайнеркою. Вона отримала низку галузевих премій, але, здається, найбільшим її успіхом у ширших колах є саме “Крізь хащі” – видана в кількох країнах збірка мальованих страшних казок, що органічно поєднують якраз ті фентезі та горор.

І поєднання вийшло практично ідеальним. Малюнки тут просто чудові: то підкреслено графічні, то відверто акварельні. Але й історії незгірші. Ті, що казки – ностальгійні, лячні та приємно готичні. Ті, що не казки – вже правдешня готика, і до того – ж справді страшна. Ну й ретелінгова частина там якась дуже _правильна_, хоча в більшості випадків йдеться радше про загальний флер казкових сюжетів, аніж про конкретні переспіви (окрім, хіба що майже прямої варіації на тему Синьої Бороди). Сама збірочка містить 5 історій, але таких казко-горорів в доробку Керрол ще багацько (де б їх іще знайти).

Моторошна краса – під катом.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Ретелінги здорової людини”

Червоне, як кров, чорне, як вугілля, та взагалі не біле. Six-Gun Snow White

Зазвичай значна кількість ретеллінгів (не всі, звісно, але) йде одним з двох шляхів. Перший – переписування казки-казки. Ця казка може стати деталізованою й приземленою (як книжки Робін МакКінлі), змінити стилістику (як у Френні Біллінгслі), відкорегувати фокус, тему, ідейне навантаження – але залишитися плюс-мінус тією ж самою казкою. Другий – постмодерне використання казки як напівфабрикату, коли йдеться про впізнавані символи, але кінцевий продукт вже є чимось принципово іншим (ні, я не тикаю пальцем в Анджелу Картер, хоча могла б). Та іноді  переказу вдається зависнути в повітрі чи навіть пройти лезом ножа: вивернутися навиворіт, але зберегти оповідну манеру або ж (і це важливіше) логіку оригіналу. Одним з таких – справді нечастих – випадків і є “Шестизарядна Білосніжка“.

17563309

У невиразному тисяча вісімсот якомусь там році багатий власник шахт із нюхом на дорогоцінні копалини знаходить новий скарб – прекрасну дівчину кроу на ім’я Співуча Рушниця. Ані сукня, як сонце, ані сукня, як місяць, ані сукня, як зоряне небо, ні жоден інший подарунок не спокусив красуню. Прямі погрози були ефективнішими. Містер Х. забрав індіанську дівчину в свій каліфорнійський маєток і поринув у виховання з неї леді. Виховання приліплювалося кепсько, але тривало воно недовго. Як годиться у казках, невдовзі Співуча Рушниця померла від туги, але встигла народити донечку – із волоссям чорним, як вугілля з батькових шахт, із губами червоними, як рубіни з батькових копалень, із шкірою – не білішою за мідь із батькових копень. Але коли містер Х. одружився із “північною відьмою”, та швидко перейменувала дівча в Білосніжку та взялася наполегливо відбілювати шкіру пасербиці. Бо лише білу дівчину можна вважати за людину. А ти – тварина, люба Білосніжко, але ми ще зробимо з тебе хоч щось, йди-но, поцілуй матусю!

Продовжувати читання “Червоне, як кров, чорне, як вугілля, та взагалі не біле. Six-Gun Snow White”

Казкова текстологія. “Гарун і Море Оповідок”

У вже призабутому 1992 році художню частину Міфопоетичної премії вперше розподілили між двома таборами: умовно дорослим та дитячо-підлітковим. Щоправда, тоді цю першу “дитячу” премію отримала книжка, видана ще у 1990-му. Зате написав її на той момент вже загальновідомий через фетву Салман Рушді. І, схоже, саме фактор авторства спрацював на те, що цю книжку можна-таки прочитати українською.

Записана на основі казок, що їх Рушді розповідав синові, повість “Гарун і Море Оповідок” справляє трохи дивне враження. Формально маємо казку як казку: карколомний квестовий сюжет, купу пригод, ще більше – чесно казкових персонажів, торбу екзотики та дрібку філософії. Вірніше, так здається спочатку. Бо згодом антуражність, філософічність та намагання пояснити дітям ніби простими словами складні штуки перетворюються на річ у собі. І – не знаю, як воно дітям – але я якоїсь мити піймала себе на тому, що сюжет мені вже просто нецікавий.

12357282_1692317347671593_195448049_n

У сумному місті, чию назву вже навіть міщани не пам’ятають, живе хлопчик Гарун – син казкаря Рашида. Казкарі в тамтому світі – це щось навроді рок-зірок: збирають стад майдани, радують людей, виступають на агіт-концертах політиків (так, це все ще дитяча казочка). Рашид був одним з найкращим. Рівно до того моменту, як від нього не пішла жінка. Тоді Шах-Казна-Що втрачає свій дар оповіді. А малий Гарун отримує травматичну побочку – розлад концентрації.

(Той розлад – чи не головний баґ з машині в цій історії. Він двічі спрацьовує на сюжет, а в іншому – ніби не існує. Але так в “Гаруні” багато з чим – дуже мммм концептуально-концентрована книжка).

І коли Рашид через нездатність розповідати казки стикається із серйозними проблемами, за їхнє вирішення береться Гарун. Усього лише того й треба, що вистежити Джина води (це взагалі випадково сталося), “умовити” його перенести хлопчину на таємничий другий місяць Землі, де знаходиться Океан Історій, попросити там добряче, аби Рашидові відновили постачання оповідної водички – і вуаля! Нє, не вуаля. У місячних людей свої проблеми, але Гарун допоможе ще й їх вирішити.

Продовжувати читання “Казкова текстологія. “Гарун і Море Оповідок””

“Две принцессы Бамарры”, один чаклун, одна дракониця та інші чарівні звіри

Обрати з довжелезного списку номінантів на Міфопоетичну премію один із казкових романів Гейл Карсон Лівайн мене змусили дві речі: нещодавно читаний схвальний відгук на її іншу книжку (більш відому у нас “Зачакловану Еллу“) та щира жага мімімішества. В _ітого_ я таки прочитала цілком симпатичну, хоча й відверто дитячу книжку. Але мімімішество там таке. Зубате, я б сказала.

24057728

Попри яскраву обкладинку (а вони майже в усіх видань солодкі до нестями) “Двох принцес з Бамарри” маємо доволі похмуру квестову казочку з пригодами. Королівство Бамарра століттями потерпає від нападів чарівних істот та ще й страждає від незрозумілої пошесті – “сірої смерті” (на дядько-джорджеву, до речі, не схожа). Чи не єдиною втіхою для посполитих залишаються епічні пісні про героїв, які майже наваляли всім небезпекам і залишили по собі пачку пророцтв. От на такій фольклористиці й зростають дві чергові принцесочки – хоробра Меріл та мрійниця Аделіна. Тільки доля любить мухлювати – і рятувати не світ, а сестру рушить не та дівчина, що вимальовувала схеми балістичних атак проти огрів, а та, для якої слово “схема” асоціюється виключно із вишиванням.

Читаючи Лівайн, стає зрозумілим, що Ельза та Анна з Frozen – не білі ворони мас-маркету (ну, добре, коли йдеться про аж такий мас – то може буть), а верхівка айсберга культурної продукції, розрахованої на дівчат-підлітків. Алілуя! Мені подобається мотив сестринської любові. Мені подобається, коли романтична лінія пасе задніх (тут без неї не обійтися – сюжет таким колом замкнений). Зрештою, мені подобається, коли хтось збирається із силами та йде виписувати люлів, в першу чергу, своїм власним страхам. Це корисна навичка.

И тут сквозь пелену страданий до меня дошло, насколько нелепо бояться паука, когда рядом спит дракон! Эта мысль вызвала невольную улыбку и придала мне стойкости. Я скатала лоскут в комок и стукнула им по омерзительному черному тельцу.

Он был мертв. Я убила его.

И только теперь, когда бедняга умер, я поняла, что он не собирался причинять мне никакого вреда. Мой страх перед пауками испарился. Впредь я постараюсь не уничтожать невинную жизнь.

Продовжувати читання ““Две принцессы Бамарры”, один чаклун, одна дракониця та інші чарівні звіри”

Другий місяць #bookchallenge_ua

Учора навіть не згадала про те, що звітний період за челенджем підкрався. Але це не дуже суттєво: вчора також не було сил читати, тому сьогоднішні результати абсолютно тотожні вчорашнім.

traingram

Середньо-відчутний прогрес найпростіше підбити знаменитою фразою про “Я стараюсь”. Залікова таблиця має такі обриси:

Книжки, написані жінками – 34/150
Із них:
українською (паперові видання) – 5 (4)/50
англійською – 5/25
неєвропейських та непівнічноамериканських авторок – 6/25

А ближче?

Продовжувати читання “Другий місяць #bookchallenge_ua”

Виховні моменти в сучасних казках

Тільки-но дочитала другу книжку з Fairyland-циклу Кетрін Валенте: історії про дівчинку Вересень, що потрапляє в Чарівний Край із виразним кельтським (але не лише таким) присмаком. Перша книжка мені зайшла краще, але вона багато в чому ближче до постмодернової забавки з тих, що дорослі верещать від радощів, аніж до правдешньої книжки для середнього шкільного віку. Друга книжка з циклу вже в цьому сенсі рівніша та виваженіша. Мабуть, з педагогічної точки зору це крутіше, але мені вже не настільки весело. Енівей, оцих самих виховних моментів у творі чимало, і вони цікаві. Центрова тема – свобода волі та вчинків. Але є ще дещо 🙂

… когда охотники увидели, как мы превращаемся, и узнали наш секрет, они захотели большего, чем жаркое из оленины. Они воровали наши шкуры и прятали их от нас, а когда твоя шкура у кого-то в руках, ты остаешься с ним и занимаешься стряпней и уборкой, и рожаешь ему оленят, пока он не умрет от старости. Но даже после этого не всегда удается найти спрятанную шкуру. Приходится сжигать дом, чтобы выловить ее, всплывающую из пепла. Они гнались за нами всю дорогу до Волшебной Страны. С небес и прямо в лес. С тех пор мы и прячемся здесь от них.

– Вы же все равно убираете и готовите, – нерешительно проговорила Сентябрь. Один из мальчиков-веркарибу с оленьими ушами, месивший тесто, поднял на нее взгляд; уши его были припорошены мукой. Сентябрь вспомнила, как однажды, вместо того чтобы учить длину окружности и площадь круга, читала про селков – как эти прекрасные морские котики в пятнистых шкурах превращались в женщин и селились уже не в море. Тут же она представила скоростное шоссе на луну, освещенное жемчужными уличными фонарями. Это было так прекрасно и пугающе, что руки ее слегка задрожали.

– Мы готовим для себя. Убираем тоже для себя – мы любим, чтобы полы блестели, – отрезала Тайга. – Это совсем другое. Если ты ухаживаешь за домом и улучшаешь его, потому что это твой дом, дом, который ты построил и которым гордишься, – это совсем не то что надраивать его, потому что кто-то тебе так велел.

Подальше розгортання думки “Шлюбні ігри як полювання” та ще смаколик – під катом.

Продовжувати читання “Виховні моменти в сучасних казках”