Розповідаючи про мій блог, знайомі кілька разів характеризували мене як: “А це Ксеня – людина, яка вміє класно розповідати про гарні книжки”. Мовляв, написати довгий і в’їдливий відгук на книжку, що не сподобалася, – справа недовга і по-своєму доволі приємна. А от коли книжка хороша й хороша очевидно – то вже інше діло. Така оцінка мене дуже гріє довгими зимовими вечорами, але… Але мушу зізнатися: я теж маю цю проблему. Мені дуже складно розказувати про книжки, настільки ідеальні, що до них можна зробити тільки одне зауваження (та й те – технічного характеру), а вся розмова може вкластися в захоплене: “Уаааааааау!”. А проте час від часу треба робити над собою зусилля. От сьогодні й роблю.

“Неймовірні. П’ятнадцять жінок, які творили мистецтво та історію” я прочитала ще минулого літа перед довгими роз’їздами, але так і не встигла тоді про них розповісти. А розповідати є про що, адже це видання увійшло до списку найголовніших книжок мого читацького-2018. Якщо коротко, це збірка міні-біографій 15 художниць різних епох, написаних мистецтвознавицею Бріджит Квінн та стильно проілюстрованих художницею Лізою Конгдон. Якщо дуже-дуже коротко – це ідеальний мистецтвознавчий нонфікшен, як я його бачу. І спробую пояснити це бачення чотирма причинами.

Причина перша: Бріджит Квінн пішла шляхом, що мені неймовірно імпонує. Вона зухвало і з насолодою підважила стару-добру тезу “Мистецтво – це нежіноча справа” і розповіла про художниць, які творили, творять і продовжуватимуть творити історію мистецтва – і саме такого, яким ми його уявляємо за замовченням, і такого, про яке ми ніколи не чули або не замислювались. Характерною в цьому сенсі є історія Юдит Лейстер, яка була написала “найвишуканішу роботу” Франса Галса, але упс, невдобно вийшло, коли правда з’ясувалася.

Причина друга: при всьому цьому дослідниця не пише про своїх героїнь як про “загальнолюдьок”. Вони не тільки Митці, вони ще й жінки – отак просто. Квінн детально зупиняється на трагічній долі Артемізії Джентілескі, на яку багато в чому вплинуло жорстоке зґвалтування; розповідає історію про те, як анімалістка Роза Бонер офіційно отримувала дозвіл носити штани; докладно пояснює, наскільки значущим стало візуальне відображення власного материнства у творчості Паули Модерзон-Бекер; згадує, як Еліс Ніл “лікували” мирним і жіночним шиттям; глузує з того, як про Лі Краснер сучасники висловлювалися в дусі “Страшненька, звісно, але ну нехай…”; коротко переповідає, якою несподіванкою стала творчість пані професорової Луїз Буржуа для середньокласового оточення її чоловіка – та нагадує про інші історії, більшість з яких з художниками-чоловіками просто не сталися би. Можна завжди шанобливо зробити вигляд, що “Високе мистецтво не має статі”, але це не так. А на шляху до мистецтва гендерні перешкоди можуть мати критичне значення.

Продовжувати читання “Скарби книжкової шафи. “Неймовірні” Бріджит Квінн” →