На те, щоб підчитати першу порцію книжок, згрупованих за кольорами обкладинок, у мене пішов майже місяць, та й те… не без сюрпризів. Про сюрпризи і несподівані рішення трохи згодом, а поки що – про початок експерименту “прочитай те, що є в домі, але так, щоб було не нудно”.
Що ж, дещо прочиталося. І що то було? Сім книжок, серед яких – два графічні романи, одна збірка оповідань і жанрова проза до кольору до вибору.
Щороку, обираючи ключові книжки серед усього прочитаного, я трохи варіюю критерії. “Найголовніші”. “Найцікавіші”. “Найзначущі”. “Найяскравіші”. І практично ніколи не “найкращі”, бо надто це вже аморфне визначення, яке вкрай рідко має якесь функціональне навантаження. І от коли я думала: а які саме книжки були для мене головними в тому химерному 2022-му – новий критерій знайшов мене сам. Ці книжки цього року – найчіплючіші. Не такі, що маслом по серцю розтікалися, але й не ті, що бісили. А ті, що в той чи інший спосіб бодай на трішечки виводили з апатії, чіпляли, змушували задуматися в несподіваному напрямку, щось примірити на себе, розглянути якийсь авторський прийом як засіб, що ним можна скористатися в майбутньому, підштовхували симпатизувати персонажам, до яких я зазвичай байдужа, нагадували, чому мені подобається таке й сяке. Це книжки, які не просто залишили по собі приємне враження, а запам’яталися чимось дуже конкретним. І чарівна двадцятка вийшла отака:
Торік принцип “Обирати з прочитаного не найкращі чи найголовніші книжки, а саме найяскравіші” себе цілковито виправдав. То й цього разу спробую вчинити так само. Але без нотки експерименту якось нецікаво, тому замість чогось на взір звичних номінацій спробую супроводити книжки року формулюваннями а-ля Нобелівський комітет. То “за що?” полюбилися/запам’яталися оці двадцять (а насправді – 22) книжки?
З українським нонфікшеном останнім часом відбувається щось дивовижне й прекрасне. Упродовж заледве не півроку видали чи анонсували щонайменше три видання з (плюс-мінус) історії кулінарії: працю Олексія Сокирка про кухню Гетьманщини, книжку Стефанії Демчук про середньовічну їжу та монографію Олени Стяжкіної про роль їжі та їди в пізньорадянському суспільстві. Сьогодні трохи розкажу про останнє видання, а раптом я щось пропустила і новинок не три, а більше – киньте в мене назвами в коментарях.
Культ пломбіру. Та сама ковбаса по 2.20. Черги. Городина з ринку. Шашлик на дачі та курчата табака в ресторані. “А от в Африці…” Краби як пересічні консерви і як втілення всіх мрій. “Найкраща риба – ковбаса”. Черги, блат, дефіцит. “Своя людина в продуктовому”. Пінки на молоці та огидні запіканки. “Універсальний” борщ. “Какая гадость эта ваша…” Олена Стяжкіна написала книжку про поживну функцію, соціальну роль та культурологічне значення їжі в радянській Україні 1960-1980-х років. Про те, що, чому і як їли, де ту їжу брали, хто відповідав за добування харчів і в якій пропорції, яке їдло вважалося престижним і кому воно належалось, що купували на ринках і що можна було (але краще – не треба, чесно) їсти в общєпіте, яке місце посідали національні наїдки на кухні “нової історичної спільності”. А ще про те, як це все відображалося в кінематографі.
Продовжувати читання “Скарби книжкової шафи. “Смак радянського””Художнє читання у мене завжди перемагає нехудожнє, але останнім часом нонфікшен поступово відвойовує собі місце в шафах. Переважно за рахунок науково-популярної літератури – мені таких українських видань давно бракує, а тепер цікавих проєктів більшає нарешті.
Отже з нехудожнього плюс-мінус під Форум на полиці просяться:
На полиці з українськими виданнями з жіночої історії є діляночка, до якої я боюся підступатися. Та, що стосується радянських репресій ХХ століття. Але хай там яке воно травматичне, це важливе читання. Тож нещодавно знайшла в собі сили прочитати доволі несподівану книжку-колаборацію КСД та Likbez, що вийшла друком 2018 року.
“Долаючи тишу” – це зібрання монологів-спогадів 27 жінок, які брали участь в підпільницькій діяльності. Марта Гавришко в передмові одразу попереджає: це не сирий матеріал усної історії, не розшифровки інтерв’ю, це те, що пройшло сито не тільки її редагування, а й самих респонденток. Тобто, якщо жінки про щось не хотіли говорити – їх не силували. Якщо вони хотіли прибрати щось зі сказаного – на те воно й виходило. Тож це дуже специфічне читання: з одного боку, причесаний, але таки документ, з іншого – такі собі малюнки Роршаха, де біле, несказане, часом важить не менше, а то й більше за промовлене. І це робить і без того страшне читання, ще жаскішим. Бо якщо розповідали про таке, то про що могли мовчати.
Розповідали про різне. Хтось більше про те, як партизанили, хтось – докладніше про табори. Хтось про вишкіл, хтось – про стосунки в родині. Хтось про патріотизм, хтось – про панчохи. Частина оповідачок уникали проблемних сторінок, частина – розповідали, як є.
Продовжувати читання “Скарби книжкової шафи. “Долаючи тишу. Жіночі історії війни””Кожного року, складаючи перелік ключових книжок, я дуже довго медитую над назвою. “Найкращі книжки року”? Якось надто гучно. “Головні”? Ще гірше. “Найцікавіші”? Оце вже ближче, але часом найцікавішими стають геть не ті книжки, що насправді сподобалися. “Найвизначніші для мене”? Ксеню, прикрути градус пафосу, обпечешся! Отак щороку маюся, але на цей раз вирішила зупинитися на варіанті “найяскравіші” – такі, що зачепили, запам’яталися, здивували та/або змушують згадувати себе знову й знову.
Осяйну двадцятку-2020 для мене склали отакі книжки:
Продовжувати читання “Читацький 2020-й. Найяскравіші книжки року”
Я чекала цю книжку, я чекала цю книжку… а, власне, відколи дізналася, що вона запланована до друку, стільки й чекала. Наукпоп про історію читання! Уруру, дайте два, три, не жалійте спраглим читачкам нонфікшену про читання!
Щоправда, цільова аудиторія “для молодшого й середнього шкільного віку” трохи бентежила, але на що не підеш заради, ну ви зрозуміли.
Отже. “Бустрофедон та інші” – це дійсно наукпоп про історію читання від давніх шумерських давен і аж до сьогоднішніх цифрових реалій. На початку авторка трохи зупиняється на нейрофізіології читання, а одразу потому поринає у захопливий світ історії… писання. Власне, щоби читати – спочатку треба написати. Усе почалося з клинопису по глиняних табличках, а далі все закрутилось: ієрогліфи, абетки, папірус-пергамент-папір, кодекси починають й перемагають, монастирі-друкарі… ви знаєте ці історії. Але малеча, очевидно, ні, й “Бустрофедон *” незлецьки подужує завдання скласти плюс-мінус послідовну й несуперечливу історію про те, звідки пішли були писані тексти і яких форм вони могли набувати. Все це розповідається розмірено, чітко, з історичними анекдотками й прикладами з життя – все за заповітами хороших методистів. Цільова аудиторія не мусить занудьгувати й, хочу вірити, з нею такого не станеться. Доросла аудиторія в моїй особі не нудьгувала ні хвилинки за десь так півтори години, які забрало читання 80 ілюстрованих сторінок. От тільки питання “Але ж?…” часом в дорослої аудиторії виникало.
Продовжувати читання “Кодекс – всьому голова. “Бустрофедон та інші””
Головне правило комфортного книжкового марафону – зроби так, щоб повсякденне читання так і не здогадалося, що у нас тут марафон триває. Перший тиждень #TheDarkestReading2020: політ такий нормальний, що його можна назвати прозаїчним. Тобто читаю я приблизно теж саме, що й завжди, а тут ще й круто з книжками пощастило.
Що читалося:
Продовжувати читання “#TheDarkestReading2020. Тиждень I. Інші світи, давні боги, леді-горореси”
Коли я кажу: “А загалом я нонфікшен не люблю і майже не читаю” – то трохи… цей, душею кривлю. Насправді люблю і читаю, що аж гай гуде. Просто мій нонфікшен має доволі вузькі жанрові рамки і на українському ринку в цьому місці велика біла пляма з незначними вкрапленнями дорогоцінних книжок. Цього літа на одну таку крапочку стало більше. У КМ-Букс вийшов історичний наукпоп, що не має прямого стосунку до переповідання визначних подій чи подробиць біографій великих людей. І він неймовірний.
“Міста. Перші 6000 років” – це, певною мірою, документальна книжка про дитинство. Дитинство великих людських поселень та того штибу життя, котрий вони створили. Американська археологиня Моніка Сміт створила щось середнє між посібником з прадавньої урбаністики та коротким екскурсом в психологію міського життя. І все це – на численних прикладах “Як ми копали”.
Продовжувати читання “Homo urbanus. “Міста. Перші 6000 років””
Ніщо так не пригнічує почуття провини через те, що я читаю забагато американських книжок, як виправдання: я ж не просто так, я заради правого діла! “Праве діло” насправді простенька собі карантинна розвага, але поки що це дійсно весело. Отже, на початку березня я вирішила спробувати прочитати книжки, дія яких відбувається в кожному штаті США (плюс ДіСі, плюс я ще подумаю про території). Легко сказати… На початку й робити нескладно. Щоб начитати першу п’ятірку мені вистачило десь близько 45 днів. Навіть шістку, але в цьому випадку сама доля заповіла по п’ять рахувати.
Отака сьогодні мапа намалювалася:
А які книжки мені з цим допомогли?
Продовжувати читання “Зоряно-смугастий челендж: як я начитала перші п’ять штатів”
Коли йдеться про дружбу з величезною різницею у віці, найпростіше уявити собі няшне дитя молодшого шкільного віку й мудрих бабусю чи дідуся, готових відкрити малечі весь світ широкий. Власне, не дивно, чому складається таке враження, бо сюжет поширений й багатий. Для мене чи не найулюбленішим текстом такого плану є “Літня книжка” Туве Янсон. Та й загалом в дитинстві я такі книжки обожнювала, бо сама була тією дивакуватою дитиною, якій з дорослими розмовляти було цікавіше. А от тепер мені стало цікаво, що буває, коли в дітей вичерпується няшність. Відповідь отримала трохи несподівано – з листування Астрід Ліндґрен з юною фанаткою, що минулоріч вийшло українською.
Історія, що стоїть за “Твої листи я зберігаю під матрацом…“, проста, але по-своєму фантастична. Невід’ємною складовою слави Астрід Ліндґрен був нескінченний потік листів від шанувальників. Зазвичай письменниця ґречно дякувала за увагу й на тому все. Але 1971 року вона отримала черговий лист і… схоже, він її добряче вибісив. Дванадцятирічна Сара розповідала, що хоче стати акторкою і нехай тьотя Астрід їй в тому посприяє якось, вона ж мусить знати людей з кіно, правильно? За її книжками ж кіно знімають, правильно? Сара, правда, вважає, що лайняне кіно за книжками тьоті Астрід знімають, і діти-актори там нездари, і взагалі – світ добряче паскудне місце, але нехай тьотя Астрід допоможе, що їй, шкода? Коли я читала цього листа, то все не могла збагнути: це як же зірки стали, що воно не опинилося у сміттєвому кошику десь після цього пасажу:
А скоро вийде Еміль. Я сподівалася, що Еміля не зачеплять. Аж ні, його теж зіпсують. Ти не уявляєш, що ти створила.
Продовжувати читання “Сара до Астрід – прийом. “Твої листи я зберігаю під матрацом…””
Днями Видавництво оголосило передпродаж графічного роману за мотивами щоденника Анни Франк, і я побігла замовляти в той самий вечір, бо ж дуже крута штука, яку я давно хотіла прочитати. А поки “бігла”, згадувала, що ще мені цікавого коміксово-біографічного траплялося. Чим не привід відродити призабуту рубрику “Двічі по п’ять“?
Загалом біоГрафічні романи можна поділити на дві великі групи: графічні біографії історичних персон (бувають сильно різні, розраховані на різні вікові категорії, і далеко не всі вони – насправді цікаві тексти, а не просто ілюстрації до життєвого шляху) та різного формату графічні автобіографії-мемуари: від розповідей про непересічний життєвий досвід до щоденників повсякденного життя. І десь між ними майорить ще кілька стосів книжечок з категорії “Молодші покоління віддають шану попереднім” – тобто розповідають про життя батьків, бабусь-дідусів та інших родичів, чиє життя може бути цікавим для читачів. А розповідати можна по-всякому: від коротесеньких коміксів Сари Андерсен та Деббі Тун про те, як ведеться молодим жінкам в сучасному світі, – і до складних майже чи цілковито художніх оповідей з багатошаровим наративом і художніми спецефектами. Але сьогодні розкажу про кілька дуже різних графічних романів/коміксів, які вже встигла прочитати, і ті, на які давно накинула око.
П’ятірку читаного відкриває найочевидніший варіант. Кажеш “Ідеальний автобіоГрафічний роман” – думаєш “Персеполіс“, кажеш “Персеполіс” – ну, ви зрозуміли. Любов моя до “Персеполіса” безмежна, бо Маржан Сатрапі зробила неймовірну штуку: розповіла про своє дитинство й молодість так, що ця розповідь стала дзеркалом світу, в якому вона жила. Іран перед та одразу після Ісламської революції, Європа, яка не вповні усвідомлює, як це – коли все твоє життя цілковито змінюється, і посеред всього цього – розумне й іронічне дівча, яке колись хотіло стати пророком, поки їй не пояснили, щ дівчата пророками не бувають.
Пункт номер два насправді складається з двох книжок, і вони трохи нагадують “Персеполіс“, бо теж розповідають про дітей в надзвичайних умовах та стилістично вони також перегукуються. Як і Маржан Сатрапі, Зейна Абірахед розповідає про своє дитинство, що минуло на війні – у розділеному на дві зони Бейруті. “Я пам’ятаю Бейрут” – це методичне перераховування дивних ознак дитинства, коли щось пішло не так (“Мій брат колекціонує скалки шрапнелі”), але воно все одно лишається дитинством. “Гра ластівок” – це історія одного дня, коли батьки затрималися по інший бік лінії розмежування, а дітей довелося глядіти всім сусідам. На ділі це кілька історій про те, як життя людей змінила війна, але розповідає ці історії дитина, яка нормальне життя вже майже не пригадує – і це створює неймовірний ефект сумовитого абсурду.
Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Життя, що стало коміксом”
Практично кожна книжка заслуговує на розлогий окремішній відгук. Але є й такі, що аж просяться “Порівняй нас!”. Час від часу я пишу “спільні” відгуки на дві-три книжки, що їх об’єднує вузький жанр чи тема/проблема. Та іноді цікаво саме порівняти. І от для таких випадків слугуватиме нова рубричка “Дзеркальце, дзеркальце” (так, саме те, що на стіні). Час від часу я порівнюватиму подібні книжки – скажімо, максимально наближені за проблематикою, або історичні романи, що розповідають про одні й ті ж самі події, або (назва зобов’язує) ретелінги однієї і тіє ж казки. Але найпростіше порівнювати нехудожні книжки на одну тему. З цього і почну. Сьогодні в дзеркальце подивляться дві книжки про великих жінок – український проєкт та міжнародний.
У випадку з цими двома виданнями порівняння не просто напрошується саме. Воно підкрадається посеред ночі, сідає на голову і тихо шепоче на вухо: “Невже думала уникнути?”. Та куди ж мені!
“Казки на ніч для дівчат-бунтарок” – це всесвітньовідомий концепт-проєкт з категорії “Він підірвав Кікстартер!”. Створені Еленою Фавіллі та Франческою Кавалло короткі історії про сто видатних жінок викладені у форматі казок на ніч. Особливостями проєкту є власне оповідна інтонація, добір героїнь (дуже широкий) та розмаїття ілюстрацій – для книжки малювали близько шістдесяти різних художниць з усього світу. “Це зробила вона” – концептуально подібний проєкт, але суто український – лише українські героїні, лише українські автори та художники. До того ж всі есеї писали різні люди і створювали до них ілюстрації так само. І це теж відіграє свою роль. Кожен з проєктів має продовження, але я з ними ще не знайома, тож спиратимуся лише на перші “серії”.
Про загальний підхід. Порівнювати ці дві книжки з точки зору “А про кого вона” доволі складно. Адже в цьому випадку західне видання має очевидну конкурентну перевагу – там і героїнь вдвічі більше, і вибір набагато ширший. Але це умовно слабке місце. По-перше, “Це зробила вона” виграє на полі емоційних інвестицій – про своїх цікавіше. По-друге, добір героїнь, схоже, відбувався за принципом значущості – історичної, культурної, політичної. Фактично, ідеться про те, щоби показати, чим славні українки. У “Дівчатах-бунтарках” різнобарв’я буяє за радше за принципом – “Ви навіть не уявляєте, чим можуть займатися дівчата!”. Тому поряд з письменницями, науковицями та політикинями, тут є піратки (дві), татуювальниця, серфінгістка. Загалом складається враження, що в українській книжці більше культурних діячок, в американській – більше громадських активісток (це сильний момент – особливо, коли йдеться про освітні чи екологічні ініціативи в далеких країнах), спортсменок та жінок, які реалізувалися в бізнесовій чи прикладній сфері (від телекухарки Джулії Чайлд до модельєрки Коко Шанель). Цікаво вийшло і з диверсифікацією: для українського проєкту залучали численних жінок “українського походження”, в американському – пряма diversity з героїнями з Африки, Латинської Америки, Азії чи позначкою “перша/найвідоміша афроамериканка в своїй сфері”.
Продовжувати читання “Дзеркальце, дзеркальце. Дитячий нонфікшен про видатних жінок”
Останніми роками мені дуже полюбилися видання, навроді “Дівчат-бунтарок” чи “Це зробила вона” – напів енциклопедії, напів артальбоми, присвячені видатному жіноцтву. Але головна фіча таких книжок є водночас і їхнім маленьким багом – вони беруть розмаїттям. Прагнення показати якнайбільше видатних жінок, які досягли успіху в найдивовижніших сферах, – це дуже круто. Але бува хочеться взяти в руки щось концентрованіше, щось, що грає за певнішими правилами і не вимагає обирати тільки одну-дві найкрутіші постаті в своїй сфері. І поки я чекаю на окремі книжки про письменниць чи художниць (усе ще йдеться про гарнюні дитячі видання, “Неймовірні” я прочитала!), видавництво Віват українізувало минулорічну американську книжку про богинь. Буквально богинь – міфічних володарок всякого-різного.
У “Жінках з легенд та міфів” Енн Шен вирішила розповісти про п’ять десятків представниць різних пантеонів. У передмові вона пише про те, що “ще донедавна вся історія була здебільшого патріархальна, а це означає, що жіноче начало було притлумленне буденністю”. Авторка має на меті здути оцей флер буденності і розповісти, що божественні дівчата можуть все – правити, воювати, любити, мудрувати, рятувати, надихати, робити все самі, якщо хочуть і звертатися по допомогу, якщо того потребують. І хоча не всі “жіночі” міфі – це справді про емпауермент, Енн Шен добирає такі історії, що краще пасують до такої концепції. Кінець кінцем вона створила дуже яскраву книжку, а проте – з виразними особливостями.
Про структуру: 50 божественних історій з цієї книжки розподілені на 5 частин – “Творчість і прояв сили”, “Кохання”, “Сила”, “Захист”, “Відродження”. Розподіл цей дещо умовний (і радше підпорядкованій другому завданню цієї книжки, але про нього трохи згодом). Я б подумала, що Ісіда потрапить до “Відродження”, але вона – у “Коханні”, Афіна – в “Творчості” (заслужено, хто ж сперечатиметься), а не в “Захисті” – такого плану умовності. І подеколи авторка підсмикує ковдрочки міфів, щоб до загальної ідеї краще пасували. Іноді виходить, іноді ні.
Продовжувати читання “Парад богинь. “Жінки з легенд і міфів””
Vaenn's Bookblog 