5 причин любити “Барраярську сагу”

Десь навесні я була ділилася теплими почуттями до свого улюбленого урбан-фентезійного циклу. Відтоді рубрика 5 причин любити трохи занепала, але це ж не причина відмовлятися від такого зручного формату! Сьогодні будемо його реанімувати. Цього разу розповім про свою улюблену м’яку фантастику. Вона ж безбашенна космоопера з кровіщою та інтригами, “мелодрама в скафандрі”, пародія на десяток жанрів і парад дивних, стрьомних і дуже прикольних героїв.

Барраярська сага” (вона ж – “Сага про Воркосиганів“) Лоїс МакМастер Буджолд – це такий нефіговий стовп американської соціальної фантастики з купою галузевих премій. Так, все, що я казала про космооперу і кровіщу – в силі. Просто тут дуже багато книжок (на сьогодні – 15 романів, кілька повістей та авторська збірка оповідань), а ці книжки – доста різні за жанрами, фантастичними напрямками, інтонацією та настроєм. Перша книжка, “Скалки честі“, вийшла вже далекого 1986 року і – увага, майже не спойлер! – наскрізний герой всієї саги в ній ще навіть на світ не з’явився. Щойно з’явиться у другій, але за хронологією написання вона, здається, еее дев’ята? Не зважайте, там трохи “все складно”, але сама велика історія доволі струнка, а головне – оповідає про направду цікавезний світ, де багато всякого різного. І оце різнобарв’я неабияк підживлює мою читацьку любов. Причин загалом багацько, але традиційно зупинюся на п’яти.

Причина перша – розмаїття цивілізацій

Попри таку конкретну назву “Барраярська сага” розповідає про численні світи. Земляни давно розселилися галактикою – настільки, що колоністи в різних її частинах вже встигли солідно змінитися, а в окремих випадках – серйозно здичавіти. Власне, старт усій сазі дає конфлікт двох таких “дочірніх” цивілізацій. Одна сторона конфлікту – Колонія Бета, така собі біопанкова утопія з обмеженими ресурсами й необмеженими людськими можливостями. Інша – Барраяр – вкрай мілітаризований світ скаженого патріархату, що тривалий час лишався відрізаним від решти Всесвіту – кротовина схлопнулася. “Скалки честі” якраз розповідають про розвеселий шлях до примирення двох ворогів – бетанської космодослідниці та пихатого барраярського аристократа з найвищої воїнської касти. Єп! Завершиться все весіллячком і вся ця довжезна історія тією чи іншою мірою торкатиметься їхнього спадкоємця, котрий разом з матінкою ще наведе такого шереху в цьому застарілому світі, що просто ой. Але двома цивілізаціями-антагоністками діло не обійдеться. Ще Буджолд розкаже про народ, який живе в невагомості (і тому відростив собі замість ніг ще одну пару рук), про космічний Афон, де живуть тільки чоловіки, а розмножуються за допомогою придбаних яйцеклітин, про нарвану імперію, що трохи (гаразд, не трохи) попливла глуздом на ґрунті генетичних експериментів, про піратський осередок, про свіжоколонізовані планети, про більш-менш звичайні краї і про ріднесеньку Землю також, але не дуже багато. І кожна цивілізація саги має свої особливості, що серйозно впливають на персонажів.

Продовжувати читання “5 причин любити “Барраярську сагу””

До 6 червня. Шість дуже різних книжок про журналісток та редакції

Я маю дуже складні стосунки із напівколишньою професією, але цілковито усвідомлюю – в журналістиці колишніх не буває. Це тільки професія, але й значною мірою спосіб мислення, картина світу та манера оформлювати висловлювання – будь-яке висловлювання, від репліки в черзі за полуницями до художнього тексту, бо “чіпляти треба першим реченням”. І хоча нині я звела контакти з журналістикою до мінімуму, але все одно продовжую віддано відшукувати книжки та фільми про роботу колег. Про шість таких книжок – неймовірно різних за жанрами і підходами до журналістської роботи – вирішила сьогодні розповісти.

 

Перші два романи з цієї шістки – це трилери, в яких журналістська робота є чи то маленькою вишенькою на торті, чи то сюжетною індульгенцією. Про “Гострі предмети” Ґіліян Флінн (колись писала про цю книжку докладно) після минулорічної екранізації, здається, вже чули всі. А раптом ні – це тягучий роман про спекотне літо в маленькому містечку на Півдні США з його традиційним соціальним розшаруванням і дуже специфічними етикетними практиками. А ще про дівчат, які в цьому містечку зникають. І про Каміллу, яка має зробити про зі зникнення репортаж з претензією на Пулітцера. От тільки Камілла – не стороння спостерігачка і ненависне рідне місто лишило на ній забагато шрамів.

Осяйні дівчата” Лорен Б’юкес – це приблизно та ж сама ліга, але із ще сильнішим замахом. Є маніяк, що вбиває молодих обдарованих жінок. Вбиває плюс-мінус в однаковий спосіб, але простежити в цьому всьому виразну серію практично неможливо. Вірніше, простежити можна – повірити неможливо, адже ці вбивства на позір хаотично розкидані протягом багатьох років – люди можуть стільки й не жити. Кірбі, одна з жертв цього маніяка, виживає, але щоб здолати внутрішніх демонів потребує відшукати демона зовнішнього. Влаштувавшись практиканткою до газети, дівчина знаходить колегу, готового дослухатися до її дивних теорій. Разом з Деном вона продовжує копирсатися в збігах та шукати патерни. От тільки в те, що вони знайдуть, дуже складно повірити. “Дівчата” – дуже складно сконструйований, міцно написаний і вкрай неприємний в читанні текст. Б’юкес – крута, але це не так книжка, яку можна безоглядно радити усім.

Продовжувати читання “До 6 червня. Шість дуже різних книжок про журналісток та редакції”

5 причин любити книжки про Тобі Дей

Порадившись з читачами Телеграм-каналу, наступний випуск “5 причин любити” я планувала зробити про творчість американської фантастки Шонін МакҐвайр. “Це ж березень, – казала я собі, – “твій” місяць. Розкажи людям про прикольну письменницю, яку в нас мало хто читає”. І от я сіла складати план допису і раптом зрозуміла: ніфіга. Не вийде. По-перше, складно, бо творчий доробок у МакҐвайр дебелий (при тому, що активно публікується вона лише з 2009 року), і знайома я з не всіма його флігелями та прибудовами. По-друге, нечесно, бо насправді я вкотре хочу зізнатися в любові до одного конкретного циклу книжок. Тож про нього і розповідатиму.

Та спочатку трішки про письменницю. Каліфорнійка Шонін МакҐвайр (також відома як Міра Ґрант) у 2010 році отримала Премію імені Джона Кемпбелла за дебютний роман – “Розмарин і руту“. Це був прорив і спалах популярності. Відтоді авторка встигла в два потоки: фентезійний та радше фантастичний (туди ж зомбі-апокаліптика) – написати тонни всього. Під тоннами я маю на увазі цілком собі тонни. Пані МакҐвайр публікує два-три-чотири (зазвичай серійні) романи на рік, кілька великих повістей і оберемок оповідань. Як вона стільки пише – гадки не маю. Чи виходить воно однаково якісно – нєа. Чи встигають читачі все це читати? Не в курсі, я – точно ні, тому до деяких циклів просто не наближаюся поки що. Чи виправдали себе оті сподівання 2010 року? Частково. За великі форми МакҐвайр, здається, більше солідних нагород не отримувала. Зате регулярно потрапляє в номінації та забирає призи за малу прозу. Зважуючи на любов писати не менш, як трилогії, мабуть в цьому є щось логічне. Але я все ще сподіваюся, що моя найнайнайулюбленіша урбан-фентезійна серія колись отримає нагороду як цикл. Не буду казати: “Бо вона цього варта!” – це читання, що має свої особливості. Але я ці книжки дуже люблю і спробую пояснити чому.

DSCN8824

Причина перша – героїня (або “Я люблю Тобі”)

Перша книжка з довгенької (12 томів на сьогодні, не рахуючи численних оповідань та спіноф-повістей) серії пригод Тобі Дей настільки підкупила мене героїнею, що я чекала-чекала, поки росіяни видадуть другу книжку, але так і не дочекалася і вперше в житті погнала читати довгий цикл в оригіналі. Було це вже багато років тому, відтоді, бачите, книжок назбиралося (і це лише паперові, далі я на електронки перейшла, але треба, мабуть, поповнити колекцію). То з чого починається “Розмарин і рута“? З того, що короп-кої перетворюється назад на жінку. Октобер Дей – підмінок, вона донька фейрі-нареченої та людського чоловіка, яка зробила свого часу вибір на користь Чарокраю, але згодом звідти втекла. Тобі намагалася жити по-людськи, поки не потрапила не в те місце не в той час і не провела 13 років у ставку. За цей час багато що змінилося, її бойфренд одружився з іншою жінкою, її донька перестала впізнавати “маму, що мене покинула”, її життя припинило своє існування. І протягом цієї і подальших книжок Тобі будує собі нове життя, намагаючись балансувати на межі реального та чарівного світів. Вона факапить, робить помилки, обростає дуже нестандартною сім’єю, кожної книжки її намагаються вбити (іноді й не по разу), майже кожної книжки її хтось зраджує, але Тобі – залізо, вона продовжує йти вперед і практично завжди робить те, що правильно. Цікава особливість: Тобі – цілком очевидний напівфабрикат для мерісью, протягом циклу вона відкриває у собі просто-таки небачені таланти й неймовірну живучість, але станом на дванадцяту книжку МакҐвайр все ще тримається, за її героїнею все ще цікаво спостерігати і їй все ще продовжуєш співчувати. А це важливо.

Продовжувати читання “5 причин любити книжки про Тобі Дей”

Двічі по п’ять. Учені жінки (та деякі бонуси)

Позавчора я читала комікс про альтернативно-історичні пригоди Ади Лавлейс та Чарлза Беббіджа, вчора ми святкували День жінок і дівчат у науці, а сьогодні я з бадьорим запізненням вирішила зробити-таки тематичну добірку читаного й нечитаного на цю тему. Добірка буде трохи незвичною, адже в цьому випадку мені просто совість не дозволяє включити до чарівної десятки усі ті книжки, про які я і так забагато говорю. А проте нагадати про них ніколи не зайве.

Отже – нагадую. Якщо ми говоримо про художню літературу про жінок науковиць, у першу, другу, третю й десяту черги я раджу читати дві книжки. “Природу всіх речей” Елізабет Ґілберт (настінні сови схвалюють) та “Дивовижні створіння” Трейсі Шевальє. В обох випадках йдеться про те, як жилося й працювалося науковицям ХІХ століття: Ґілберт розповідає про вигадану спеціалістку з бріології, Шевальє – про цілком реальну палеонтологиню-самоучку. В обох випадках приділяється багато уваги соціальним моментам та особливостям виховання, за яких дівчата можуть наважитися чи не наважитися займатися наукою, в обох випадках є важливою, але не визначальною любовна лінія (у з Ґілберт з цим складніше, але там… треба читати). І обидві книжки справді непогано розповідають про тему тижня. Але якщо читати не ці дві книжку, то що саме?

У п’ятірці читаного я істинно по-волюнтаристському вирішила зібрати всяке дуже різне, але переважно не дуже реалістичне. Буквально нереалістичне, speculative fiction тобто. Але першим пунктом буде оповідання, написане за мотивами біографії справжньої науковиці.

zabagato_shastja_00

Забагато щастя” – центральне оповідання в єдиній виданій українською збірці Еліс Манро – розповідає про останню поїздку Софії Ковалевської, під час якої вона згадує свій попередній життєвий шлях. Читання коротке і дуже гірке, бо складно не думати про те, наскільки життя видатної математикині могло б бути простішим, якби вона не була жінкою. В якості бонуса ще можна почитати: “Нігілістку” самої Ковалевської – повість про потяг панянки з гарної родини до прекрасного та високого, або “Мілеву Айнштайн” Віди Оґнєновіч – п’єсу про те, як ще одна науковиця плюс-мінус тієї доби перетворилася на дружину генія (тм).

 

 

Далі у програмі: якщо вам цікаво про те, звідки беруться ті молоді науковиці, то можна і навіть треба читати дилогію Жаклін Келлі про Кальпурнію Тейт. Уявіть собі Джеррі Даррелла у спідничці, який живе на самому початку ХХ сторіччя і занадто не по-дівочому цікавиться навколишнім світом. Повісті чудові, я б дуже хотіла їх побачити українською (я б дуже хотіла перекласти їх українською, бо там заховано стільки пізньовікторіанських скарбів, помережених спеціальною лексикою того часу, що просто ой і вау!) – про першу можна прочитати окремий пост.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Учені жінки (та деякі бонуси)”

5 причин любити книжки Трейсі Шевальє

Перший випуск рубрики “5 причин любити” я присвятила Джоанн Гарріс, бо саме її кандидатура перемогла у фейсбук-голосуванні. А тепер настав час вирівняти шанси. Сьогодні розкажу про книжки письменниці, яка поступалася тоді кількома голосами. Якщо чесно, сама я тоді вболівала за неї.

Американсько-британська письменниця Трейсі Шевальє народилася у Вашингтоні і перші 22 роки життя провела у Штатах. Але вже після бакалаврату вона переїхала до Британії, саме там працювала у видавництві, згодом отримала магістерський ступінь з Creative Writing і почала писати романи. Живе вона в Англії і понині.

fullsizerender(1)
Фотографувала Ольга Ліцкевич

Перший роман Шевальє – “Непорочна блакить”/Virgin Blue (за кольором, що ним писали шати Діви Марії в іконографії) – був доволі стандартною “двоепоховою” мелодрамою. Молода американка переїздить до Франції і починає шукати себе та препарувати власний шлюб. Від тисяч і тисяч подібних текстів роман відрізнявся лише другою сюжетною лінією. Теж мелодраматична і теж про заборонене кохання, вона все ж таки розповідала про доволі нестандартних героїв (гугенотів XVI століття) з доволі мммм… специфічними традиційними практиками. “Жорсткувато для стандартної мелодрами”, – подумала я, коли читала. Але на той момент в активі прочитаного уже був другий за хронологією написання роман Шевальє, той самий, що зробив її знаменитою – “Дівчина з перловою сережкою“. Теж мелодрама, але з приглушеною любовною лінією, граничною увагою до деталей (в тому числі – побутових) та спробою змоделювати нехрестоматійний жіночій досвід. Оці підходи характерні і для всього подальшого доробку письменниці. Загалом вона на сьогодні видала 9 романів (ще є упорядковані нею антології оповідань) – три “континентальні, три “англійські”, три “американські”. Я з них читала сім. І це було від “Ого, цікаво” до “Сил нема як люблю” (власне, якщо складати 10 найнайнайулюбленіших моїх книжок, там мусять бути “Дивовижні створіння”/Remarkable Creatures). То ж в них аж такого, щоб їх так любити?

Продовжувати читання “5 причин любити книжки Трейсі Шевальє”

Двічі по п’ять. Десь у якомусь-то царстві…

Як і минулого року, коли падає сніг, страшенно хочеться читати щось чарівне і… буду чесною, передбачуване. Зазвичай у таких ситуаціях непогано працюють продовження давно знайомих довгих циклів, улюблені дитячі книжки, а ще казки. Геть не обов’язково класичні, мої улюблені ретелінги – це теж варіант. І поки я під Сонцестояння наміряюся перечитати “Сонце і Місяць, Сніг і Лід” Джессіки Дей Джордж (цього разу українською, українською видали ретелінг!), заразом вирішила скласти списочок з цікавого читаного і нечитаного.

DSCN8534

Гарним є не той ретелінг, що до останньої букви повторює “оригінал”,  а той, від якого щось у душі радісно підстрибує: вау, а що – отак теж можна було? Тому сьогодні в половинці читаного здебільшого не прямі перекази, а фентезійні (і один майже реалістичний) романи з виразними казковими мотивами, що іноді змушують сперечатися: а точно варто було переписати це саме так? Але як воно з нечитаним – аж не знаю, на те воно й нечитане.

1643505

Першим пунктом в п’ятірці читаного мусить бути щось з романів Робін МакКінлі, бо саме з романів МакКінлі я почала звертати прицільну увагу на цей одвічний (і популярний нині) напрямок. Сьогодні забіг, мабуть, виграє  Spindle’s End, “Кінчик веретена” – так, ретелінг “Сплячої красуні“. Дуже неспішний, дуже, якщо можна так висловитися, “виробничий”, і такий, де героїнею-оповідачкою є не дуже вдатна хрещена фея, а Спляча Красуня шукає способи врятувати себе (майже) самостійно (трохи про цю книжку є в оцьому пості).

7007883

Другим пунктом працюватиме одна з найпохмуріших підліткових книжок, що я колись читала. Ні, ні у The Folk Keeper немає нічого аж такого страшного, просто… Це, можна сказати, узагальнений ретелінг усіх вікторіанських романів про нещасних сиріток, яким якось раз пощастило, але насправді – ні. А щоб додати фабулі ще більше прекрасної готичності авторка домішує туди трііішечки легенд про селкі. Люблю легенди про селкі, є в них свій непозбутовно драматичний шарм (є пост про цю книжку).

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Десь у якомусь-то царстві…”

Goodreads Choice Award: переможці і мої книжки-фаворитки (тут трохи поплачемо)

От і з’явилися підсумки голосування користувачів ГудРідз. Знову все доволі передбачувано – є титани, що їх ніхто з місця не посуне. Але є й цікаві моментики. А з моїми книжками-фаворитками… з ними по-всякому, але переважно – погано і дуже погано.

grca-winners

Номінація “Художня література“: переміг варіант з категорії “Хто б оце сумнівався”. “Та сама я” Джоджо Мойєс – продовження розповіді про життя-буття Луїзи Кларк  – почувається доволі впевнено. Розрив із другим місцем у чотирнадцять з хвостичком тисяч голосів.

Номінація “Детективи/трилери“: тут всіх обігнав варіант з категорії “Хто б оце сумнівався (в кубі). Тобто “Сторонній” Стівена Кінга. Четвертий том пригод Корморана Страйка та Робін Еллакот лише на третьому місці. Здається, я образилася на американський актив сайту.

Номінація “Історичні романи“: і продовжую ображатися. Ні, я розуміла, що в нового роману Кейт Аткінсон шансів не дуже багато, приголомшливий успіх “Життя за життям” був радше флуктуацією. А цього року без варіантів, перемогла The Great Alone Крістін Генни (єп, авторка “Солов’я“) – роман про Аляску та пропрацювання травм В’єтнамської війни. На другому місці, до речі, “Татуювальник з Аушвіцу“, Книголаву спецприз за передбачливість.

Продовжувати читання “Goodreads Choice Award: переможці і мої книжки-фаворитки (тут трохи поплачемо)”

Двічі по п’ять. Темніша й моторошніша версія світу

Останнім часом я щось все більше згадую слова “готика” та “неоготика”. У зізнанні в любові до книжок Джоанн Гарріс згадувала, у пості про “Таємницю покинутого монастирязгадувала, одну книжку ледь прочитала і вже іншу купила… Думаю, слушна нині мить, щоби зробити “Двічі по п’ять” про неоготичні романи. Це, звісно, могло би бути двічі по тридцять, але поки що ділюся лише десяткою похмурих книжок – про старі будинки і ще старіші таємниці, про привидів та кровопивць, про вбивства та інші неподобства, про вади вікторіанства і не тільки – про все те моторошне й незбагненне, що нам подарувала олдскульна література жахів.

DSCN7772

Неоготику я люблю страшенно і обирати поміж варіантів обмежене число книжок дуже складно. Але спробую підібрати із цікавого/улюбленого.

35458733

П’ятірку прочитаного відкриває книжка, через яку я вчора ввечері забула про існування смартфона. “Мовчазні компаньйони” Сари Перселл – це концентрована неоготична історія про проклятий будинок та фамільних… ну, можна сказати, майже привидів. А ще про невдалий магічний ритуал двохсотрічної витримки. І про божевілля. І про сімейне насилля. І про дуже хороброго чорного котика. Але в першу чергу – про мовчазних компаньйонів – людські фігури-обманки, що у XVII столітті були дивної забавкою родом з Голландії, а в XIX-му перетворилися на несподівану небезпеку.

22864137

Другим пунктом в такому списку обов’язково має бути щось із книжок Сари Вотерс, бо у Сари Вотерс неоготичною є більша частина творчості. Але сьогодні перегони виграє оцей варіант – роман про одну добросерду жінку і одну дівчину-медіумку, яку перша героїня навідує у в’язниці. А краще би ні – це ж готика, бігме!

31372130

Третьою має бути одна з небагатьох чесних неоготичних книжок, перекладених українською. Про “Тринадцяту казку” багато хто чув, вона про молоду жінку, який випадає рідкісна удача – почути правдешню історію життя відомої письменниці. От тільки правда – це… гнучке поняття. І іноді – аж занадто небезпечне.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Темніша й моторошніша версія світу”

Goodreads Choice Award-2018: мої книжки-фаворитки

Прийшов листопад, і з ним настала пора для мого улюбленого тоталізатора. Тоталізатор зветься “Угадай, наскільки відсотків твої симпатії збігаються зі смаками аудиторії ҐудРідз”. Як і попереднього року розказую, за кого я голосую у півфіналі. І як і попереднього року в більшості випадків маю симпатії авансового характеру (тобто видання зі списку “Дуже хочу прочитати!”), бо прочитати встигла лише декілька з книжок-номінанток (і сильно не за кожну варто проголосувати).

grca2018-skin

Поїхали?

Категорія “Художня проза”

34275212

Серед усіх варіантів, між якими очі розбігаються, перемогла історія про дружбу двох індійських дівчат.

Також можна було б проголосувати за нову книжку Ліян Моріарті або роман про, на перший погляд, ідеальний шлюб молодих і перспективних.

 

Продовжувати читання “Goodreads Choice Award-2018: мої книжки-фаворитки”

5 причин любити книжки Джоанн Гарріс

Я вже давненько збиралася відкрити нову рубрику, присвячену розповідям не про конкретні книжки, а про доробки улюблених письменниць загалом. З одного боку – буде законний привід фонтанувати прицільною любов’ю (а не так, як оце в мене з Аткінсон, про яку згадую всюди, де можна і не можна). З іншого – дуже корисно посидіти і подумати, чому людина, зациклена на книжковому розмаїтті, все ж таки схильна в когось читати все чи майже все. “Бо люблю” – надто проста відповідь. “Чому саме аж так люблю?” – оце питання цікавіше.

Для першого випуску обирала між двома письменницями, але у ФБ-голосуванні перемогла Джоанн Гарріс. Let it be.

DSCN8344

Британська письменниця Джоанн Гарріс на сьогодні встигла видати, здається, шістнадцять чи сімнадцять романів, кілька збірок оповідань і кілька нонфікшен-книжок про кулінарію. З усього її доробку українською виданий тільки найвідоміший (хто ж екранізацію з Джонні Деппом пропустить) роман “Шоколад“. Я з цих романів читала дванадцять і ще дві збірки оповідань. Не впевнена, що читатиму в Гарріс завжди і все, але щось на те ідеться. То чому аж так багато?

Причина перша – бо вони різні

Творчий шлях Джоанн Гарріс – це такі доволі веселі для сторонньої спостерігачки “американські гірки”. Перші два романи письменниці були типовою неоготикою (свого роду осучаснена версія “Кармілли” та магічно-реалістичне переосмислення історії категорично невдалого шлюбу Джона Раскіна) – доволі цікаві, стильні, але… Широка публіка не оцінила, і, схоже, у самої Гарріс щонайменш дебютне “Зле сім’я” по тому викликало складні почуття. Літературною зіркою письменницю зробив “Шоколад” та кілька подальших романів – книжки про життєві драми самотніх людей, присмачені пасторальними пейзажами (бажано французькими), побутовою магією та частими і спокусливими згадками про їжу. Але після вироблення фірмового стилю, пані Гарріс не стала сама себе в ньому консервувати. Вони трохи експериментувала із історичними романами, написала дві книжки підліткового фентезі, кілька трилерів (один так – цілком собі по-скандинавському гнітючий) та низку ретелінгів нордичної міфології – як романів, так і оповідань. З оповіданнями ще цікавіше, там можна знайти майже все – від feel-good історій про стареньких з богадільні до дуже неприємних горорів. Не все з цього рівноцінне з літературної точки зору, не все цікаве мені, але ну круто ж! Можна було б з чесним сумлінням штампувати “Шоколад-25” (це трилогія якшошо), але ні. При цьому не можна сказати, що авторські експерименти якісь дуже неочікувані. Нєнє, якщо придивитися, то там все логічно і передбачувано.

Продовжувати читання “5 причин любити книжки Джоанн Гарріс”

#ЗКнижкоюНавколоСвіту. Четвертий випуск – є півсотні країн!

Від попереднього звіту про перебіг маленького, але дуже гордого челенджу #ЗКнижкоюНавколоСвіту – читати книжки, дія в яких відбувається в усіх країнах світу, – минуло рівно сім місяців. І нарешті настав час похвалитися наступною десяткою “відвіданих” країн (насправді, їх вже раптово стало дванадцять, але дві поки що залишаться інкогніто). І вже є, на що подивитися, – очевидні варіанти закінчуються, починається доросла гра.

aroundtheworls-4

Продовжувати читання “#ЗКнижкоюНавколоСвіту. Четвертий випуск – є півсотні країн!”

Двічі по п’ять. Володарки слів

Коли майже два з половиною роки тому запускала рубрику Двічі по п’ять, мені здавалося, що таких добірок буде дуже багато: стільки книжок навколо, стільки тем, та по два випуски щомісяця можна робити! А то й по три! Не так сталося, як гадалося, і попередній випуск з’явився щось близько року тому. Але треба вже виправлятися. Бо книжок менше не стало, більше того – увагу все частіше привертають українські видання. А щоби підкреслити “тяглість поколінь”, сьогоднішня добірка є вітанням одній з найперших. Та звалася “Володарки пензлів” і зібрала книжки про жінок-художниць. А тепер розкажу про те, що читалося і що ще хочеться прочитати про жінок-письменниць.

З книжками про письменниць нині значно простіше, ніж з книжками про художниць. Мало не чверть і мейнстримної, і жанрової літератури, що потрапляє мені до рук, запускає сюжет десь приблизно так: “До містечка приїжджає молода письменниця і все закрути…”. Але в цій добірці буде трохи інакше: стос нечитаних книжок складається із (майже) біографічних романів, стос читаних – і з таких, де письменництво є радше контрапунктом, навколо якого крутиться сюжет, аніж головною темою.

DSCN7455

П’ятірку читаного відкриває компактний роман Елізабет Страут, який літав зі мною у відпустку. Я до того в американської письменниці читала тільки “Олівію Кіттеридж” та “Будь зі мною“, і треба сказати, що “Люсі Бартон” на них одночасно схожа і не схожа. Схожа тематикою – у центрі уваги соціальні та сімейні негаразди. Несхожа якраз підкресленою оповідною скупістю: подій як на повість (а за обсягом воно десь так близько і є), підтекстів – як на сімейну сагу. І про письменництво тут лише кілька влучних епізодів з “початку довгого шляху” – перші твори, письменницька майстерня, благословення старшої авторки – отак приблизно. Але разом з цим видно, як саме життєва драма переплавляється  у текст. І як цей перехід допомагає оцінити і зрозуміти те, що сталося насправді.

36636584

Другим пунктом іде дуже відома книжка, яка цікаво поєднується з попередньою. Певною мірою навіть можна сказати, що з Естер” з “Під скляним ковпаком” могла би вирости жінка, чимось схожа на Люсі Бартон. Ну, а крім усього іншого, роман Сильвії Плат – це про юну письменницю, яка от тільки-тільки шукає свій голос. Виходить в неї не завжди.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Володарки слів”

Goodreads Summer Reading Challenge. Серпневі фейли

Завершилося літо, а разом з ним мав завершитися б літній челендж від Гудрідз. І він завершився. Але щось не дуже блискуче.

Десь в середині серпня я почала боятися, що поблизу чатує жорстокий нечитун. Трохи минулося, все виявилося не аж так страшно, але на челенджі результат позначився капітально. Я могла би закреслити всі серпневі квадратики і майже всі додаткові, якби… дочитала, а не відклала ті п’ять-шість книжок, що їх заради цього треба було прочитати. Не вийшло. Навіть книжку під ідеально мій пункт “про феміністку або написану феміністкою” я дочитала вранці 1 вересня (і це була “Американа” Чимаманди Нґозі Адічі, якщо що). Ну, яке вийшло – таке вже вийшло. Спробую до кінця осені прочитати всі свої “штрафні” – і за попередні місяці також.

А поки що докладніше про серпень.

Продовжувати читання “Goodreads Summer Reading Challenge. Серпневі фейли”

На поличку до “Персеполіса”. 6 з половиною most wanted графічних романів

Я почала складати черговий вішлист з новинок сезону – імені Форуму, хто б сумнівавсі – і серед них найяскравішою зіронькою сяє “Персеполіс“. Собі поки що не замовляла (можливо, навіть і не буду – залишу як подарунковий варіант, є такий особливий списочок книжок), але всім щиро раджу, бо “Персеполіс” дуже крутий. А заразом надумала помріяти про те, серед яких книжок цьому виданню би класно стоялося на одній полиці.

Виявилося, що таких дуже багато, більшість варіантів – дуже неправдоподібні з точки зору #ВидайтеУкраїнською, тому вирішила трохи обмежити політ фантазії. Тож склала невеличкий перелік most wanted графічних романів (комікси-онгоїнги тихо заплакали в куточку), написаних жінками. А! І важливий момент – це ті, графічні романи, що я їх вже прочитала. Бо список нечитаних має очолювати Fun Home (ага, я все ще нє – в тому психологічна травма від ремонту винна).

І чого ж мені не вистачає для щастя?

9526

Раз – Маржан Сатрапі багато не буває. “Персеполіс” – це класно, але треба іще. Першим пунктом для іще має бути “Вишивання“. Це такий собі “Персеполіс“-лайт, графічна хроніка жіночих розмов в родині авторки. Розмови – про _своє жіноче_ і значною мірою про чоловіків. Ну, але якщо максимально узагальнено – як поряд з цими чоловіками жити в патріархальному суспільстві (маю відгук на ГудРідз).

Продовжувати читання “На поличку до “Персеполіса”. 6 з половиною most wanted графічних романів”

Goodreads Summer Reading Challenge. А липень вже нічогенький

Липень майже завершився, вже можна підвести порцію підсумків літнього читацького челенджу від ГудРідз. Як я і сподівалася, другий місяць минув жвавіше. І читала не принципово більше, і не сказати, що багато уваги приділяла тому, щоби під пункти щось годилося – мабуть, цього разу з критеріями більше пощастило. Бо, як не крути, вийшло закрити 9 квадратиків з 11. Але деякі… троха умовно.

grsc_july

Наші переможці:

Продовжувати читання “Goodreads Summer Reading Challenge. А липень вже нічогенький”