Цього року ми виїхали на Букфорум завчасно – хотіли ще зустрітися з друзями, що на рік виїжджають з України. І якось уже так одразу повелося, що це став тиждень розслабленого відпочинку і приємних зустрічей, а не інтенсивного фестивалення. І тоді, коли Форум урочисто відкривався, я якраз налагоджувала плідні (для однієї сторони) зв’язки з білками Стрийського парку.

Ні-ні, на Форум ми, звичайно, дійшли: у четвер зробили основні закупи (а потім кожного дня ходили, як на роботу, до стенду НК-Богдан, бо брат видивлявся певну новинку “з диваном”), у п’ятницю-суботу тусили в режимі захід-поїсти-захід-поїсти. Сходили на чергову презентацію коміксових новинок DC+Vertigo (це вже тягне на традицію), на дискусію про екранізації sf&f, на презентації творів Володимира Арєнєва та “Лазаруса” Світлани Тараторіної. NB: хоч на чомусь з Воттсом з усіх нас був лише один агент (не я). Натомість інші після того мимохідь взяли участь в найвеселішому розвіртуаленні останніх років. Потому була няшна камінопаті (брат на них спеціалізується – ото пощастило людині з  хатою), а потім була неділя, коли я вже застудилася і проґавила всі можливі можливості. Зате книжечки лишилися. Осьо my precious. Кухонний Стіл Продакшн представляє!

Продовжувати читання “Слідами Форуму: сонячний Львів, привітні білки і стосик книжок” →

Один з найсумніших моментів у читацький практиці – це коли в улюбленого автора чи авторки закінчуються ще не прочитані книжки. А коли вони закінчуються ну майже зненацька!, і наступної чекаєш рік, два, п’ять із ризиком взагалі не дочекатися – це вже особливе “задоволення”. У мене такий список “Ну що ж ви так!” доволі довгий, але одне з почесних місць у ньому посідає Марина Соколян.

Не буду переконувати себе, що серед її творів мені подобається геть усе (тим більше, дещо із ранніх я так і не… подужала), але є той майже-рік: від літа 2008 до весни 2009 років, коли я вишукувала книгарнями все на той момент доступне, був прекрасним. Бо породжував ясну віру у світле майбутнє української фентезійної літератури. Постмодернова забавка “Кодло“, при згадці про яке утаємничені прижмурювали очі (а я так і не розпитала знайомих могилянців, де там висоти глибин); кабалістично-конспірологічні “Сторонні в домі“; міфологічна й сонячна “Ковдра сновиди“; захопливий урбан-фентезі-сюжет в “Новендіалії” і збоченно-євангелічний “Херем“, який я щиро вважаю одним з найкращих сучасних українських творів, бо ну дуже моє… Після того були ще “Вежі та підземелля“, де розкішний світ був марно використаний на простеньку підліткову фабулу, ще й обірвану на жирній комі. Ну й – після кількох років очікування – “Серце гарпії“, цікаве структурно й жанрово, але надто шаблонне у типових сучукрлітових персонажах. А хочеться ж іще!

Та залишається лише запарити кави чи плеснути вина й гортати давно знайомі сторінки. Рівно це – правда, за допомогою додаткових картинок, – пропоную всім зробити сьогодні. Другий випуск “Книжкових подорожей” спробує за допомогою аматорських фоточок пофантазувати про дуже привабливо змальований Месабр із “Ковдри сновиди“.

Барт Антолій любив давнє місто Месабр, любив корисливо й зрадливо, щоразу залишаючи його заради столичних гонорарів і щоразу повертаючись заради його вузьких причалів та битої бруківки.

Жарт 🙂 Інші фото, більш тематичні, під катом.

Продовжувати читання “Книжкові подорожі. Казковий Месабр Марини Соколян” →

Мені тут сказали, що треба написати, а ще обов’язково додати фоточгі – і також неодмінно у фейсбук. Ну ок. Але все дуже скромно )

Отже про враження від двох днів Ксенi-Навіщо-Їхати-Цього-Року-До-Львова-vaenn на Форумі у твіттер-стилі.

* У львівському трамваї є вайфай і до нього можна підключитися. Бо зробити це в Хюндаї дорогою мені не вдалося

* Дарниця-Трускавець – Хюндай годный. У нього між Києвом головним та Львовом немає зупинок (а ще в мене і туди, і звідти не було сусідів, а на трьох сидіннях можна й у сидячому поїзді подорожувати)

* Звідки стільки людей?

* Як всюди встигнути?

* Чому перекладачі перекладають так дивно?

* Софі Оксанен – прикольна, треба все ж таки книжку купити. Чи всі три?

* Білки у парку Франка няшні, але нахабні.

* Нетуристичні досовкові вулиці цікавіші за центр.

* Я її знайшла – найзручнішу в моїй практиці гостьову канапу!

* Новий досвід такий новий.

* Усі книжки не купиш, усі бажані книжки – просто не донесеш.

* Добре забутий досвід – також новий, бо історичні конференції веселіші за журфаківські.

* Архітектура УКУ справляє незабутнє враження.

* В автобусі їхала поряд із молодими російськомовними  /судячи з одягу що/ мусульманками. Цікаво, чи не з Криму…

* Додому повернулася ледь жива від втоми, та з’їздила офігенно.

А! А слайди під катом.

Продовжувати читання “Львівські трофеї” →

Через страшенну спеку (так, мої фейсбук-друзі вже в курсі, що 40-градусну межу Запоріжжя вже тойво) усі ці два тижні я просиділа вдома, переважно вибігаючи лиш в поліклініку, крамницю та до бабуні. Але ми з Мєлкім все ж знаходили в собі сили, аби “сходити на Єнота” та пошукати пригод у парку.

Власне у найбільшому парку ЗП ми шукали не пригод. А білок. Чи могла така гризуноманка, як я, оминути увагою найкавайнішу ініціативу міської влади?

(фотки трохи збільшуються)

З цією ідеєю в місті бігали, як з тою торбою, вже давно, ну й нарешті вийшло – війна війною, а уняня за розкладом. Хоча в тутешніх степах білки – не дуже часті гості, в Дубовці їм, принаймні, буде, що їсти.

Пошук білок в картинках – під катом.

Продовжувати читання “Білкотерапія” →

Карпати – це круто.
Сонячні Карпати, зважаючи накиївську мряку – це дуже круто.
Гори, ліси, галявини, поцуплений з якоїсь казки Синевир, смачна їжа, привітна готельна кішечка, багато прогулянок та дуже багато читання, мінімум інету та мало людей – це дуже-дуже-дуже круто.
А хапати кліщів у вересні – це некруто, але, виявляється, наша нова родинна традиція.

Повернулася жива-здорова-майже бадьора.

ЗІ: напівбезсонна ніч у поїзді+римантадин+кава – це, може, й круто, але краще такого не робити – я перевірила.

Раз уже згадала – залишу це тут.
Шмат із саундтрека чудового грецього кіно про тугу за Стамбулом.

Одна із найулюбленіших мелодій останнього часу )

Після двох днів пекельної роботи душа вимагає позитиву.
А позитив – це, зрозуміло, котики.

Власне сабж

Колись я думала, що безпритульних або напівпритульних котів багато в самісінькому центрі Львова. Наївна була. То ще небагато )
Від стамбульських котів нам дещо зірвало дах, фотополювали ми на них нещадно, а вполювали десь відсотків 60, не більше з тих, яких встигли побачити )
отже: напад ескапізму або коти першого дня

Майже фотоквіз )
Під катом два знімки. На одному є кіт, на іншому – нууу, можна сказати, що качка.
Знайдете? :Р

тиць

… на питання Мєлкого: А як у Стамбулі із дотурецькою архітектурою?

А і не сказати, що все аж дуже погано )

двійко більш загальних планів стін

Коли Льошка писав про наші бардачки, він лише у коментах розповів про чайну церемонію по-турецьки. І про слайди забув. А дарма – треба це виправити.
Адже у Туречинні ми чаю випили багато, і одне з тих чаювань ризикує стати незабутнім.
Вештаючись парком Гюльхане, ми просто не змогли пройти повз указівник Tea Garden. І то справді Чайний садочок – шеренги столиків на схилі над Босфором.
Недешево, але дюююже колоритно.
Якось так:

ну й про церемонію

Досягнення дня:

Бачите оті дві вежі? Ми туди таки видерлися. І вже не дуже пам’ятаю – як )))
Це все, що залишилося від фортеці Йорос.

Менше моря, більше міста.

Так, це Галатська вежа.
І так, це всього лише Стамбул )))
Так близько, так прикольно – і чого це ми чекали раніше…

Можна сказати, подробиці )

Нє? :Р