Діви у пошуках біди. “Шпигунки з притулку “Артеміда”

Обережний розквіт українського янг-адалту (єп, ще трішки і у нас, може, почнуть відділяти молодіжну літературу від суто підліткової) здебільшого стосується фентезі та соціально-психологічної прози в сучасному сетингу. Тому нечисленне “інше”, з одного боку, автоматично привертає увагу, з іншого – викликає легенькі побоювання. Тож, коли минулого року Віват анонсував пригодницький детектив про відважних шпигунок в декораціях початку ХХ століття, я привітала анонс бурхливими оплесками… а за книжку взялась майже за рік. Буває.

DSCN0347

Шпигунки з притулку “Артеміда” загалом скроєні за міркою сучасної американської/західноєвропейської старшопідліткової літератури. Шукаємо в минулому яскраву епоху відносного економічного добробуту, присмаченого глибокими соціальними протиріччями. На наші гроші – самий початок ХХ сторіччя, стабільно популярний в ретро-авторів. Вписуємо в це минуле головну героїню, яка і протиріччя за потреби проілюструє, і за права побореться. А тоді видаємо тій героїнями стільки пригод, щоб видихнути можна було б тільки під час любовної сцени, та й те – геть необов’язково. Усе це на українському матеріалі зробила Наталія Довгопол. Тільки таких героїнь у неї одразу чотири, і це водночас і баг, і фіча цього бадьорого тексту.

Продовжувати читання “Діви у пошуках біди. “Шпигунки з притулку “Артеміда””

Коли треба обрати Батьківщину. “Стожар” та “Альянс”

Я довго приглядалася до “Палімпсеста” Ярини Каторож. Українське фентезі? Безоглядно виписувати кредит довіри ще зарано. Недописана трилогія? Ще один мінус, куди, куди поділися старі добрі окремішні романи? В передмові аж бринить тема обраності, перші сторінки натякають на старе недобре потраплянство? Еееее… Але ж дівчата-героїні! Активні й бойовиті дівчата героїні! І, кажуть, світ цікавий, і сюжет захопливий. Чи й не ризикнути? Довго думала, вже й третя книжка на підході, а таки ризикнула – і не пошкодувала.

DSCN0284

Таки правду натякали анотація, передмова та поголоска в буктернеті. Трилогія “Палімпсест” – дійсно портальне фентезі про Обрану. А ще – добряче продистильований роман виховання (за два томи авторка встигає “виховати” кількох персонажів), міцний клубок кількох фентезійних піджанрів (від лірично-міфологічного фентезі до елементів доволі переконливої даркухи), історія щонайменше п’яти кохань і більшого числа ненавистей, політичний трилер, не така вже коротка інструкція “Колаборація з завойовником: плюси, мінуси, підводні камені”, та головне – розлога й деталізована оповідь про непростий шлях до свободи – від особистої емансипації до усвідомлення права на свободу всього народу.

Продовжувати читання “Коли треба обрати Батьківщину. “Стожар” та “Альянс””

У чужій сторонці. “Остання обитель бунтарства”

2019-й рік був доволі вдалим для української фантастики. До справжнього буму ще дуже далеко, але виходили нові романи, з’являлися нові імена, продовжувалися вже розпочаті серії і видавалися антології, аж на диво багато антологій, а вони – штуки для літпроцесу дуже корисні. Потроху розбудовуються і вузькі жанрові напрямки – коли вдало, коли не дуже, але у нас ще стільки (напів)порожніх ніш!

img_0913

Остання обитель бунтарства” Ірини Грабовської стала однією з ключових підФормуних фантастичних новинок-2019. Хоча насправді новинка це умовна – двома роками раніше роман з’являвся був у російськомовній редакції, але перевидання вийшло симпатичним, доволі гучним (фактично з точки зору маркетингу для КМ-Букс це був “Лазарус” цього року”) плюс неприкрито обіцяло: агов, буде продовження! Останнім аргументом на користь “Треба читати” спрацював дирижабль на обкладинці – ура! здається, нам нарешті підселили новий стімпанк до майже порожнього вольєрчика. Щоправда, стімпанковою в романі виявилися лише одна половина. “Обитель” – це типове попаданське (окей, будемо чемними – портальне) техно-фентезі, але таке, де події в нашому світі для сюжету важливі. Через це маємо під однією обкладинкою практично дві книжки, що суттєво різняться і сюжетом, і динамікою, і жанрами.

Після травми життя молодого спортсмена Данила змінилося назавжди: не буде більше Олімпіади, нічого хорошого взагалі більше не буде, минуле лишилося в минулому, теперішнє невиразне, а про майбутнє й думати не хочеться. Хоча чекайте, з теперішнім все не так просто – дядько хлопчини зникає без сліду і молодику пропонують вступити в права наслідування злегка пошарпаним готичним маєтком. А дім той дуже дивний – електрика працює без підключення до мережі, коридорами шелестять потойбічні протяги, сусіди дивляться вовками й розповідають байки про привидів та таємничі зникнення, ще й на решту до будинку йде панкувата зеленокоса сирітка. От тільки Джекі – це не головний сюрприз. Головний – портал до іншого світу.

Продовжувати читання “У чужій сторонці. “Остання обитель бунтарства””

Після скону. Grave Witch

З розважальною літературою є така цікава штука – дуже часто замість того, щоб власне розважати, вона бісить. І фабульність надто фабульна, і герої надто передбачувані, і жодного оригінального колориту, і жарти наче з методички “Двадцять п’ять влучних фраз для іронічної героїні” списані, а “зате читається легко” – це не той аргумент, що рятує будь-який текст. Тож коли я раптом знаходжу релакс-чтиво, задля якого не треба прокачувати дзен, то тішуся тому неймовірно. Про одне таке сьогодні розкажу.

7823038

Насправді взятися за цикл книжок Калайни Прайс про пригоди юної некромантки я збиралася, ще коли тільки-но зареєструвалася на ГудРідз і придивлялася до тамтешнього рекомендаційного движка. Grave Witch – була номером 16 у моєму тамтешньому списку “Хочу прочитати”, але руки дійшли тільки оце зараз – після того, як я капітально передознулася підлітковим фентезі та страшенно захотіла почитати щось легеньке, але про дорослих людей.

Чого я очікувала від книжки: пригоди, романтика з легкою еротикою, небісюча героїня. Що я отримала від книжки: усе це плюс детективний сюжет, ельфи (мій улюблений кінк!), елементи альтернативної історії, виробничий роман та доволі цікава магічна система. А тепер про все потроху, але трохи в іншому порядку:

Продовжувати читання “Після скону. Grave Witch”

Діти, хащі й комунізм. “Таємниця проклятого лісу”

Після “Таємниці покинутого монастиря” польська письменниця Анна Каньтох отримала добрячий такий кредит моєї читацької довіри. Перша книжка про таємничі пригоди Ніни Панкович була одночасно і дуже-дуже олдскульною: грубезний роман, що спирається на кілька ніжок літературної традиції ХІХ століття (від роману виховання до готики та пригодницької герметики) – і свіжою, як вранішнє сонечко, бо слідує за основними трендами сучасної підліткової літератури – від уваги до психології вчорашньої дитини до вплетених в сюжет емансипаційних моментів. Плюс до всього там ще була небанальна локація – ранньо-соціалістична Польща, з бідністю, суспільною параноєю і спробами вберегти основи ідентичності від комуністичної загрози. Коротше кажучи, перша книжка була у своїй ніші була прекрасною. І друга пішла за нею майже слід в слід, але уже в інший бік.

img_0507

Від завершення попередньої книжки минуло два місяці, і життя Ніни Панкович, на перший погляд, повернулося до звичного русла: родина, навчання, жодних янголів в околицях. Але, по-перше, Ніна все ще відчуває в собі дивну й неприємну силу, контролювати яку дівчина так і не навчилася. По-друге, одного нечудового дня до школи прийшла дивна парочка і забрала Ніну та ще одного хлопака із собою. З батьками домовлено, речі спаковано і от уже нашу героїню, не питаючись згоди, завозять кудись у нетрі Біловезької пущі. А там посеред лісу причаївся дивний табір-Інститут на території колишнього військового об’єкту, у якому ВОНИ (комуністи, хто ж іще) зібрали з усієї країни дітей, які могли контактувати з янголами. Чого ВОНИ хочуть? Що означають коди, що їх присвоюють кожній дитини? Чи можна довіряти симпатичному поручнику Лису – він дуже милий, хоча й комуніст. За що отримують страхітливу “червону картку”? До якого трудового загону пристати, щоб Ніні та її друзям за Маркотами простіше було розкривати навколишні таємниці? Хто ховається в тумані? І що в біса трапилося в поближньому закинутому селі?

Продовжувати читання “Діти, хащі й комунізм. “Таємниця проклятого лісу””

Summertime Craziness. “Артефакти Праги”

Читання другого тому потенційної трилогії – це завжди ризик. Особливо, коли авторка каже: “Спочатку я думала, що це буде stand-alone, але якось воно…”. Тож я чекала на продовження “Варти у Грі” Наталії Матолінець – бо Варта сподобалася, бо Прага, бо перша книжка була цікава, але надто сюжетоорієнтована, а з під того сюжету визирав потенційно дуже цікавий світ. Чекала, але трохи непокоїлася: а чи буде воно круто? Прочитала. Висновок перший: так, це було круто. Висновок другий: усе моє занепокоєння розвіялося, окрім одного – і за сумісництвом головного.

img_0310

З героями “Варти у Грі” ми попрощалися в найцікавіший момент – Гра скінчилася, у Центральноєвропейському конгломераті влада переходить до темної фракції, головні герої дізналися про себе багато нового, а декого ще свіжонадбаною силою по голові бахнуло. Що ж може бути після такого шаленства? За логікою – нормальне життя, але все не так просто.

В “Артефактах Праги” знайома нам двійця вирушає до рідного міста Златана, щоб офіційно підтвердити свій новий статус та спостерігати за обранням нового голови Конгломерату. Але є кілька “але”. По-перше, герої миттю влізають по маківку у центральноєвропейську магічну політику. По-друге, провести ритуал ініціації неможливо – чехи провтикали потрібні артефакти, тож їх треба шукати. По-третє, в Празі відбувається щось дуже дивне – зникають молоді маги, а старші  навіть думати про те не хочуть. По-четверте, на тлі всього цього щастя стосунки Варти та Златана набувають нової кгхм глибини, і це теж суттєво впливає на обставини. А ще навколо точиться звичний герць “Світлі проти темних”, празькі відьми мутять щось незрозуміле, Златан має веселеньку родину та шухлядку з mommy issues, що заважають йому тверезо дивитися на ситуацію, а ще навколишні легенди поводяться дуже нечемно – вони, холєра, чомусь оживають!

Продовжувати читання “Summertime Craziness. “Артефакти Праги””

Дивія та й годі. “Невермур. Випробування Морріґан Кроу”

Затишне зимове читання (так, мене все ще не вповні відпустило після нещодавного букклуба ВСЛ про ретелінги) може набувати різних форм. Але багацько з них лежать приблизно там, де й класична схема дитячої літератури: “Візьмемо нещасну дитину, яка торуватиме собі шлях… Наприклад, до щастя”. А якщо розцвітити цей шлях милими читацькому серцю подробицями, то варіант вийде практично безпрограшний.

Щось такого плану зробила молода австралійська письменниця Джессіка Таунсенд – розказала, як зробити нещасну дитину щасливішою. Складові успіху: подорож до чарівного світу, чарівливі диваки, чарівна оселя, багато солодощів, трішки небезпек, котик (кішка), вампір (карлик), дружба з однолітками і здорова конкуренція між ними. Окей, з конкуренцією там все трішки непросто. Але все інше на місці, я перевірила.

IMG_0004

Морріґан Кроу – офіційно зареєстрована проклята дитина. Якщо поряд трапляється якийсь негаразд: суп на пічку втік, кіт іздох, хтось ногу зламав, вечірка зіпсувалася – то винна в цьому неодмінно Морріґан. Це, звісно, страшенно неприємно, але ще не найгірше. Найгірше – усі прокляті діти включно з Морріґан мають помирати, як настане нова епоха. Тобто, акурат у свій одинадцятий день народження. Але казка була б не казкою, якби сталося так, як гадалося. Морріґан зірвала несподіваний джекпот: симпатичний рудань Юпітер Норт забрав її до іншого світу загадкової Вільної Держави. Віднині Морріґан мешкає в тамтешній столиці Невермур і готується до щорічного випробування. Пройде успішно – потрапить до загадкового Товариства Дивообраних, що обирає до своїх лав дев’ятку найталановитіших дітей цього року. Не пройде – вилетить з Невермура як нелегалка. А у власному світі нічого хорошого на дівчинку не чекає.

Продовжувати читання “Дивія та й годі. “Невермур. Випробування Морріґан Кроу””

Графічна пауза. Діккенс з кіберпанком та сестринством

Останнім часом я дещо занедбала “Графічну паузу”, бо комікси і графічні романи траплялися здебільшого boring та booooring. То ж коли відшукала потенційно цікавий новий онгоїнг, то раділа шалено. Не дуже довго, бо це той випадок, коли теорія цікавіша за практику, але теорія – тобто, початкова концепція – там справді ого!

Ідея насправді дуже проста: давайте змішаємо один відомий соціальною нерівністю сетинг з іншим. Вікторіанство з кіберпанком. Додамо впізнавані характери, відголоски актуальних сьогодні політичних проблем, увиразнимо антиутопічні нахили сюжету і приперчимо це все янг-адалтовим пафосом боротьби за все хороше проти всього поганого. І що вийде? У кількох американських та британських авторів та художниць вийшла “Олівія Твіст” – гендер-світч ретелінг роману Діккенса.

42207688

2050 рік, над Лондоном височить мегахмарочос “Вертикальне місто”, де живуть американські багатії, які встигли знищити власний континент. Британці живуть на землі. Колишні британці – нащадки мігрантів – живуть в концентраційних таборах. ot-1

Мігрантські діти ростуть у робітних будинках, підпорядкованих корпораціям (власне, одній). А коли дитині виповнюється вісімнадцять, вона має йти на всі чотири сторони, всі з яких – працювати на ту ж таки корпорацію, тільки тепер добровільно і з піснею. Але сирітка Олівія випадково зустрічає п’яту сторону: злочинне підпілля, учасниці якої можуть допомогти їй врятувати маленького Піпа – іншого сироту з робітні.

Фух! Забагато всього? Ну, так, тут все по-багатому: типова підліткова антиутопія про “Від нас приховують всю правду” невимушено зустрічає Діккенсівську вікторіанську сльозогінку про сиріток-спадкоємців, яких переслідує зле зло – і всі радісно танцюють. Тут є все, про що тільки можна подумати:

Продовжувати читання “Графічна пауза. Діккенс з кіберпанком та сестринством”

Непроста робота. “Учень убивці”

При всій моїй палкій любові до фентезі, багато що з нього я не читала і не впевнена, що прочитаю. Найбільше шансів бути прочитаними у геть нових книжок – написаних протягом останніх десяти, а краще навіть п’яти років. Непогано почувається і базова класика-класика – зрештою, в дитинстві я теж читала чимало. А найглибше моє фентезійне провалля, це майже класика: знакові для багатьох окремі книжки та довжелезні цикли, розпочаті у 1985-2000 роках. Там я не читала майже нічого. Ну… таке… Половина “Чорного загону“, “Пісня льоду і полум’я“, за яку я взялася лише коли вийшов другий сезон екранізації, майже весь “Дискосвіт“, весь “Відьмак” – десь отак, без фанатизму. І однією з головних прогалин під кодовою назвою “А воно мені взагалі треба?” протягом багатьох років для мене були світи Робін Гобб. Я дуже довго думала, чи хочу читати отой довжелезний цикл, що його розпочала Farseer Trilogy. І навіть коли нарешті з’явився український переклад першого тому, все одно серйозно вагалася. Але коли прочитала, несподівано для себе зрозуміла, що хочу ще. З трьох причин.

DSCN8390

Причина перша – світ. У віковічній боротьбі “Світ-Сюжет-Герої” мені дуже складно залишатися в якомусь одному таборі, але в більшості випадків це буде або “світовий”, або “героїчний”. “Учениць убивці” – настільки типове героїчне фентезі, що тільки й лишається обійняти й розчулено заплакати, але мене тут зачарував світ. Він незвичний. Так, це чергове квазісередньовіччя, але Середньовіччя, яке ще не встигло піднятися до Високого. Тож маємо дуже низький технологічний рівень, який не компенсує розвиток магії (вона є, але має доволі своєрідну форму), цілком живий феодальний лад, за якого королівство тримається на шмарклях зусиллях правлячої династії хоч якось дострибувати до високих пасіонарних стандартів предків, котрі це королівство, власне, організували, та характерну для такого “косплею” піратську загрозу з Півночі – де ще залишилась частина ультрапасіонаріїв. Чвари, міжусобиці, придворні інтриги – це для мене завжди великий плюс. Робін Гобб створила похмурий і небезпечний світ, але він логічний і передбачуваний. Цей світ молодий і необ’їжджений, люди в ньому вже наче не гості, але все ще настільки хазяї, як їм би хотілося. Це ще й (принаймні у локаціях, де відбувається основна дія) світ доволі нордичний. Холодний, голодний, незатишний. Світ, де стихія все ще важить – причому не тільки несподіваний шторм, що принесе із собою розбійницькі кораблі. Але й банальні дощі – неврожай, скотина передохла, всі діла. У цьому всьому малувато блиску, зате багато дрібних натяків на те, що життя більшості героїв дуже недалеко відійшло від виживання. Навіть, якщо це королівська родина.

Продовжувати читання “Непроста робота. “Учень убивці””

Girl Power юної авантюристки. “Щира шахрайка”

Серед усіх можливих варіацій на тему підліткової літератури найскладніші почуття у мене викликають янґ-адалтові трилери. Книжки про проблеми підліткового життя, підліткові любовні, пригодницькі, фантастичні, фентезійні романи – з цим всім жодних проблем. Підліткові горори? Тисячі їх. Історичні романи про героїв-підлітків? Уже складніше, але чому й ні. Підліткові детективи? Та можна й дитячі, Енід Блайтон вже скільки десятиліть тому гарантувала це. А з трилерами важче. Бо такі, де підлітки виступають жертвами, надто легко можуть перетвориться на жестячкове еспло про те, як катують вчорашніх дітей, – бо цих вчорашніх дітей дуже просто й зручно об’єктивізувати. Натомість трилери, де підлітки виступають еммм… найактивнішою стороною діла – це вже щось трохи занадто, це вже межує з незручними відкриттями, навроді жорстокості хлопчаків з “Володаря мух“, про це й думати зайвий раз якось нецейво… А тепер давайте трохи ускладнимо завдання. Оця жорстока й непередбачувана стихія… точно має бути хлопчаком?

Американська письменниця Емілі Локгарт відома у нас завдяки “Ми були брехунами” – підлітковому літньому трилеру, прищепленому до дерева родинної саги. В другій виданій українською книжці вона загалом зберігає рецепт попередньої. “Щира шахрайка” – це теж про літній відпочинок багатеньких підлітків із сімейними проблемами та їхню подругу з нижчого класу (так, цього разу це дівчина). І тут теж є простір для саспенсу та копирсання в тому, що ж сталося насправді. Але цього разу авторка йде далі. Вона не лише зосереджується на суб’єктності маргінальнішої з головних героїнь. Вона виписує їй карт-бланш – дитино, розважайся на повну. І дитина розважиться.

DSCN6547

Вісімнадцятилітня Джул переїжджає до Нью-Йорка і перебивається на дрібних роботах (іноді навіть не під своїм іменем). Обслуговуючи прийняття в дорогій приватній школі, вона випадково знайомиться із багатою жінкою, яка помилково вважає її за подругу своєї доньки. Імоджен трохи відбилася від рук і родини, і хтось має її переконати, що час повертатися із курортного раю-небуття додому. Чому б оце Джул це не зробити, в них же колись були такі гарні стосунки? А дійсно, чому? Джул звикла до думки, що дівчині в цьому житті треба за себе боротися в будь-який спосіб. І стати ідеальною подругою для багатої спадкоємиці – це ще й ненайгірше, що може чекати попереду. Найгірше буде значно-значно цікавішим.

Джул прочитала дві книги про сиріт, які Іммі поклала на нічний столик, і геть усе, що Іммі приносила їй. Вона запам’ятовувала винні та сирні етикетки, уривки з романів, рецепти. Вона була милою з Форрестом. Відчайдушною, але готовою догодити, феміністкою, але жіночною, сповненою гніву, але приязною, чітко виражала свої думки, але не занадто самовпевнено.

Продовжувати читання “Girl Power юної авантюристки. “Щира шахрайка””

Уперед, за драконами! Перші дві книжки з “Мемуарів леді Трент”

Іноді трапляється таке читацьке щастя, коли одна книжка примудряється охопити одразу кілька тем з категорії найулюбленіших. А ще буває, коли ця книжка приходить не сама, а із “сестрами” – і тоді читацьке щастя стає безмежним. У мене – фанатки подорожніх нотаток натуралістів та етнографів, любительки фентезі й поціновувачки прожіночої проблематики в художній літературі – отаке “збірне” щастя настало, коли дізналася про “Мемуари леді Трент“.

Коротко про серію: “Мемуари леді Трент” – це фентезійний цикл американської письменниці Марі Бреннан. На сьогодні він включає п’ять романів та (щонайменш) одне дотичне оповідання. Героїня книжок – леді Ізабелла Кемхерст, яка живе у фентезійному аналогу вікторіанської Британії. Але живе не постійно. Ізабелла – затята натуралістка, життєва мета якої – вивчати драконів по всьому світу.

З усього циклу я поки що прочитала лише перші дві книжки і це практично суцільні феєрверки і радість впізнавання. NB: але такі бурхливі емоції цикл викликає далеко не в усіх читачів, бо він і тематично, і, головне, стилістично доволі своєрідний. Адже він є пародією на мемуари/подорожні нотатки вчених джентльменів ХІХ століття – тільки тут їх пише леді, яка має дуже нестандартне захоплення.

Коротко про сюжети: усі книжки написано з ретроспективної точки зору – вже літня леді Трент згадує молодість і розповідає про давні пригоди. Це трішки дратує, адже формулювання: “Тут про це говорити зарано, дочекайтеся, поки я напишу наступні томи” зустрічаються регулярно. Перші два романи розповідають про самий початок наукової кар’єри Ізабелли – від дитячих експериментів до першої експедиції, де вона була повновісною учасницею та співорганізаторкою.

Продовжувати читання “Уперед, за драконами! Перші дві книжки з “Мемуарів леді Трент””

29 кусників літа. “Коли були ми…”

Минулого літа я жалілася на те, що навала дитячо-підліткової канікулярної прози жене щось трохи не туди: вона в дивний спосіб ідеалізує сільське літо, зловживає стереотипами і часто забуває додати або сюжету, або реалій з колоритом. Внутрішній запит на правильний градус ностальгії скінчився тим, що я сама собі організувала такий текст і на тому заспокоїлася. А варто було зачекати ще рочок – і концентровано ностальгічна книжка про літні канікули тих, хто був дитиною у дев’яності, таки з’явилася. Хіба ж не ура?

DSCN5834

Коли були ми… ” Любові Загоровської – це повість в новелках, що докладно, навіть якось статечно, розповідає про одне літо трьох одинадцятирічних друзів: Дарці, чиї батьки переїхали до міста, але зберегли хату в селі, і дівчинка там літує сама (тут я позеленіла від заздрощів, як перший огірок, але оцінила масштаб побутових незручностей – нє, спокусливо, але нє) та її сільських друзів Нуськи та Міська. А що діти, сучасною мовою кажучи, проактивні, шо капець, то літо в них було насичене та яскраве. З усіма маркерами недаремних канікул – пошуком скарбів та таємних ходів, походом на кладовище, космічними пригодами, вічним колообігом пустощі-покарання-страшна помста. Ну, і ще із збиранням колорадських жуків, сапанням городу, а у випадку Дарці – ще й з обов’язковими гамами на баяні – мати приїде їсти наготувати й неодмінно перевірить. Хоча так кортить зекономити сили на щось цікавіше!

Так що там з нашим “ура”? Видавництво Старого Лева позиціонує “Коли були ми…” як книжку для сімейного читання, в якій кожне знайде щось цікаве. “Роман “Коли були ми…” нагадає багатьом дорослим про те, якими вони були в дитинстві, а дітям відкриє таємниці, як росли, гралися та розважалися їхні батьки”, – широким жестом обіцяє анотація. І таки так: дорослим – ностальгія, дітям – пригоди. Але в різній пропорції і не завжди послідовно.

Продовжувати читання “29 кусників літа. “Коли були ми…””

Та деякі люди більш вільні… “Підземна залізниця”

Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними невідбірними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя

Декларація незалежності США

Бувають такі важкі для читання книжки, що їх хочеться прочитати якнайшвидше. Пробігтися, розірвати фінішну стрічечку і відхекатися, стираючи холодний піт страху. От з нещодавно читаного “З Елеанор Оліфант усе гаразду мене склалися подібні стосунки: пірнула, випірнула, ніби полегшало. Але є й інакші книжки, з якими так не виходить. Вони читаються довго, для того, щоби уникнути чергового сеансу “спілкування” з ними, вигадуються різні відмовки, аж доки книжка не почне дивитися на мене докірливим поглядом. І можна зрозуміти ті випадки, коли тригери очевидні (найкращий приклад з нещодавнього – “Зулейха відкриває очі“). Але буває і так, що заважає спати і вільно дихати захмарна концентрація чужого, геть незвіданого, болю. Здається, це і є “хороші книжки” за буквальним визначенням. Та читати їх дуже непросто…

Ех, ви прослухали коротке пояснення, чому я нетипово довго читала “Підземну залізницю” Колсона Вайтхеда і ще довше не могла про неї написати. Але варто все ж таки.

DSCN5694

Основну фабулу цього роману, здається, знають всі, хто слідкує за американським літературним процесом. National Book Award for Fiction та Пулітцер – попередньо такий дуплет зробили “Корабельні новини” Енні Пру в далеченькому вже 1993-му.

Шістнадцяти-? Чи вже сімнадцятирічна Кора є рабинею на плантації десь там посеред червоних земель Джорджії. Слова “заздрість” та “її життя” одне речення збиратися категорично відмовляються: рання втрата матері, побої, злидні, зґвалтування, щоденна нелюдська праця – але це все ж таки життя, і радикально змінювати його лячно, а в більшості випадків – просто безнадійно.

– Не збираюся бути вбитою Коннеллі, патрульними чи зміями.

Отримавши першу миску супу, Кора й далі міркувала над дурнуватою пропозицією Цезаря. Білі люди поволі вбивають тебе щодня, але деколи їм потрібно порішити тебе швидко. Заради чого полегшувати їм завдання? Це робота, від якої можна відмовитись.

Продовжувати читання “Та деякі люди більш вільні… “Підземна залізниця””

Багатство внутрішнього світу. A Skinful of Shadows

І тут мене осяяло: здається, останнім часом не пишу оглядів на окремі книжки, бо не трапляються мені книжки, про які хотілося б затято говорити. Це трохи сумно, ну але покладаю великі сподівання на новинки, а ще серед прочитаного деякий час тому лишилося трохи книжок з категорії “Не можна не розказати”. І як не дивно, найбільше враження справило дитяче історичне фентезі. Хоча можна було й не дивуватися, адже минулого року інша книжка Френсіс Гардінг уже провокувала в мене напади шаленого захвату.

У сім’ї Мейкпіс не говорять про батька. Не говорять про те, чому вони з матір’ю живуть в материних родичів. Не говорять про те, як звали Мейкпіс до того, як вони приєдналися до пуританської громади. Не говорять про багато суттєвих речей і майже ніколи – про жахіття Мейкпіс. А коли вже говорять, то мати не пояснює, чому вона “лікує” страхи доньки саме так – лишаючи її ночувати у церкві, де малу переслідує жахливе відчуття, ніби зловісні тіні намагаються проникнути до її голови. От тільки під час чергової колотнечі у Лондоні Маргарет загине, і тривала мовчанка ніяк не вбереже дівчинку від горя, страху, одержимістю ведмежим духом та родини батька, в якій дуже цінують спадкоємців, здатних стати вмістилищем душ.

Фух! Про “A Skinful of Shadows” не так вже й просто розповісти, бо це доволі нетипова дитяча книжка. По-перше, вона балансує на межі підліткової та допідліткової літератури: на початку оповіді Мейкпіс – дванадцять років, далі вона стрімко старшає до п’ятнадцяти, і при тому роман не перетворюється на типове сучасне підліткове читання, лишаючись в межах більш-менш олдскульної дитячої пригодницької літератури.  Це якщо не зважати на проблематику: проблеми ідентичності, проблеми сімейної відданості, проблеми небуквального сімейного насилля – а на додачу там ще дуже виразно змальовується країна, яку роздирає громадянська війна. По-друге, власне от – “Вмістилище тіней” є повноцінним романом з розлогою сюжетною лінією, до того ж романом історичним, що ще й потребує від читачів певної зануреності у контекст. А оскільки контекст – це Англійська революція, то… Чесно кажучи, бували під час читання моменти, коли треба було галопом нестися у Вікіпедію та уточнювати хронологію подій. Хороша дитяча книжка. Пізнавальна дуже.

Продовжувати читання “Багатство внутрішнього світу. A Skinful of Shadows”

Зима пішла. Друга п’ятірка #ФабулаКнигоманія2017 та #YakabooBingoWinter

Майже календарний прихід весни радує неймовірно. Перспективи весняного читання – також. Зимове ж було цілком пристойне: ми з американською літературою героїчно завалили географічне розмаїття, зате з челенджами було все гаразд. От про них ретроспективно і дуже коротко я сьогодні розповім.

Моє рішення повільно й тихенько почитувати по п’ять книжок для Книгоманії від Фабули все ще в силі, але я капітально відстаю від лідерів цих “перегонів”: люди вже давно третій десяток розмочуюють, а я от лишень одинадцятий квадратик викреслила. Треба брати на озброєння принцип “Головне – участь” і трішечки прискоритися у березні. Можливо. А, може, й ні.

В усякому разі, книжки під наступні п’ять пунктів трапилися чудові.

Пункт “Книжка, заснована на реальних подіях”

Що: “Леді Африка” Поли Маклейн – історичний роман про англо-африканську льотчицю.

Чому: “чесні” історичні романи я читаю не так вже й часто, але історія про дитинство та молодість Берил Маркгем – до того ж видана українською – це не та книжка, яку можна оминути. І це справді було чудове читання, насичене не лише реальними подіями, а й історичними персоналіями (детальний відгук про книжку).

Продовжувати читання “Зима пішла. Друга п’ятірка #ФабулаКнигоманія2017 та #YakabooBingoWinter”