Моя любов до ретелінгів казок – штука константна, беззаперечна і навіть трохи обсесивна. Так, це про перетин двох ефектів – серіального та потреби в comfort reading – що їх неспокійний розум присмачує дрібкою жаги нового. Мені, будь ласочка, знайоме, але подане під таким соусом, якого я ще не куштувала. Можна ж таке влаштувати, правда? Цілком. Але іноді і між двадцятою та двадцять першою версією “Красуні та Чудовиська” кортить познайомитися з якоюсь екзотикою. Бо є й такі казки, з якими я в ретелінгах уперше зустрілася (як не дивно, серед тих “Дванадцять принцес, що танцюють” – імовірні дитячі прочитання начисто стерлися з пам’яті). А ще є третя опція: знати матеріал, та побоюватися варіацій на тему. До цієї категорії належать казкові сюжети з тригерними мотивами, а ще – деякі з дитинства знайомі сюжети, сама ідея переповісти які викликає певні побоювання. Не з точки зору, можна чи ні, а радше – а точно варто? І буває таке, що оце “а чи варто” уповні збігається з пунктом “тригерні мотиви”, і в читацького досвіду починається дискотека.

Всю ночь во сне я что-то знал такое вот лихое
Что никак не вспомнить ни мене ни тебе

У місті Петербурзі, у старому будинку на вулиці Гороховій, живе маленька Мар’я. Що кілька років за її старшими сестрами прилітають наречені. Ні, вони не пілоти, вони – птахи, що здатні вдаритися озємь та перетворитися на гарних молодиків. А що один молодик в офіцерському однострої, а інший, скажімо, в комісарській шкірянці – так то часи такі, непевні. Минають роки, минають назви міста та вулиці, минають влади, змінюється життя. У школі Машеньку цькують за любов до ретроградських казок, в домі разом з їхньою родиною тепер мешкає ще одинадцять,  керує ним натуральний домком (комітет домовиків, якщо що), а тут ще Лихо Однооке заселяється і намагається влаштувати дівчинці курс молодого бійця за допомогою дивної книги, що оповідає про довічну боротьбу між Царем Життя та Царем Смерті – Кощієм та Вієм. Курс Мар’ї швидко став у пригоді, адже коли настав її час, за дівчиною прилетів не “звичайний” птах, а сам Кощій, який потребував чергової живої нареченої.

Продовжувати читання “Нечиста сила та одвічна війна. Deathless” →

Книжок, колись номінованих на Міфопоетичну премію, так негусто українською, що кожна нова мені – як велике свято. І одне діло, коли йдеться про пачечку свіжих видань Ніла Ґеймана – не дивно, що рано чи пізно його дочекалися. А от те, що Віват видав нашумілий кілька років тому роман Ерін Моргенштерн – оце була несподіванка.

“Нічний цирк” я почала читати ще навесні, але закинула після першої сотні сторінок, бо “Щось настрій не той”. За майже півроку з’ясувалося, що то було стратегічно бездоганне рішення. Адже молода американська письменниця написала правдешню осінню казку, враженням від якої яскравіше сонце могло б і нашкодити. А так виходить майже ідеальне гелловінське читання – дуже сезонне і дуже атмосферне. І атмосфера там виразніша за сюжет.

Підзаголовком для товстенького роману цілком могло би бути “Як посперечалися Іван два чарівники”: один ховається серед фоліантів (не містер Норрел, але щось подібне є), інший – збирає повні зали як видатний ілюзіоніст. Теоретично-практична суперечка між ними точиться десятиліттями, а той століттями, але самі майстри безпосередню участь в ній не беруть. Замість них на арені б’ються їхні учні. І в черговий раз ця арена стає публічною, хоча й не дуже очевидною. Завдання Селії і Марко – докласти руку й обдарування до створення найдивовижнішого цирку серед усіх, що існують. Найсміливіші ідеї, найвигадливіші атракціони, найтяжчі для постійної підтримки та захисту проекти. Але цирк є чимось більшим за зібрання шатрів з дивовижами. Та й змагання стає чимось більшим для двох молодих людей.

Продовжувати читання “Сни на роботі. “Нічний цирк”” →

Останні півтора місяці цієї зими я жила на два світи. У нашому – феноменально бридка зима, холоди, свята, дрібні поїздки та дрібні застудки. В іншому – якщо зима, то вже з айсбергами, якщо хвороби – то смертельно небезпечні, якщо свята, то такі, щоби все місто гуляло, але холодів небагато – зате багато пустель. Майже півтора місяці – з великими перервами між томами та всередині них – я читала казково прекрасні The Orphans Tales Кетрін Валенте. Це було страшно, боляче і неймовірно круто.

З якоїсь загадкової причини я вважала, що готова до цієї грубенької дилогії, бо мала загальне уявлення про: основи фольклористики, основи текстології, основи літературознавства та творчість Кетрін Валенте, що сама жартома зве свої надбання “міфпанк”. А ще прочитала кількадесят ретелінгів – ну шо, невже не подужаю черговий переспів “Тисяча і однієї ночі“? Ееее. Ні, аж до такого я готова не була.

Три базові правила для морально непідготовлених читачок “Казок сироти“. Перше: напружити пам’ять. Або навпаки – радикально розпружити пам’ять, бо дилогія – це чотири внутрішні книжки, кожна з яких складається з півтора-двох десятків казок, що розповідаються нелінійно та впереміш. А потім ще щедро діляться деталями, сюжетиками та героями між собою. Триматися “генеральної лінії” можна, але це важко і… З тією генеральною лінією в книжці десь як з особистим життям в соціальних мережах – “Усе складно”. Варіантів прочитання цього тексту багато: можна креслити схеми, можна розставляти уявні чекпойнти, можна повертати назад й уточнювати дрібнички, можна розслабитися і махнути рукою – кудись воно винесе. Обов’язково винесе… Друге: терміново виховати в собі граничну толерантність до строкатості. Любите казки народів світу? Тут вам їх запропонують всі водночас. Я майже не жартую – китайські мотиви переплетені з африканськими, слов’янські з індійськими, полінезійські з арабськими, перські зі скандинавськими і так далі. Ключове слово”водночас”. У сатириці роман із селкі? Тут ще й не таке буває. А що зверху там ще добряче підсипано кондового постмодернізму із прихованими цитатами, то якоїсь миті ефект від цього двотомника починає нагадувати певну стадію сп’яніння – світ уже відчутно “поплив”, але все ще доброзичливий. Третє: є таке слово “міра”. Його краще забути, почуттям міри тут і не пахне. Це нескінченно довга оповідь в оповіді (в оповіді), розцяцькована детальками та прийомчиками з немислимою, аж нудотною, бароковою надмірністю. Тут дуже багато всього, і від цього “всього” паморочиться в голові і хочеться подихати чистим повітрям. Саме тому читати “впідряд” я “Казки” не змогла. Але й не читати також.

Продовжувати читання “Світ болю і краси. “Сказки сироты”” →

Існують такі книжки, що посідають почесне місце у списках до прочитання. Зветься воно: “Що пізніше, то краще, бо шож інакше залишиться?”. У випадку з моїм “міфопоетичним” мега-викликом такою книжкою було “Чорнильне серце” Корнелії Функе. Бо якщо я її прочитаю – з перекладених українською та ще не прочитаних номінантів лишиться одненьке мишеня Десперо. Власне, уже лишилося. І йому самотньо.

Свою номінацію на дитячу версію премії “Чорнильне серце” отримало фактично одразу після публікації – у 2004 році. Не виграло, але на популярності це жодним чином не відбилося. Ні, я знала, що серед моїх знайомих багато хто читав цю книжку, але під 290 тисяч читачів на ГудРідз – для перекладеної книжки це дуже багато. Така всенародна любов часто трохи лякає. Мене, до речі, злякала дуже переконливо, але про це трохи згодом.

Тож одна з найвідоміших (оголошую хвилинку епічних узагальнень, аякже) молодшо-підліткових книжок першого десятиліття нинішнього сторіччя має всі складові потенційного бестселера та джерела фанатського культу: симпатичну 12-річну головну героїню, яскравих другорядних героїв, няшне звірятко, карколомні пригоди та прекрасну в своїй абсолютності фіксацію на книжках.

Школярка Меґі живе доволі звичним життям. Щоправда, вона втратила матір в малому віці, а ще вони з батьком – “книжковим лікарем” – підозріло багато переїжджають. Але ж хто знав, хто знав… Спраглі читачі знали – “просто так” в подібних книжках не буває. Тож і Меґі протягом кількох днів довелося познайомитися із злодійкуватим вогнедувом та його рогатою куницею; рушити з батьком до Італії; зустрітися з незнаною родичкою, яка згодом допоможе дівчинці в головному: виявляється, батька треба рятувати. Бо він має неабиякий талант – вичитувати речі з книжок. І добре, якби лише речі. Адже, виявляється, казковим Темним Володарям на пів-ставки і в нашому світі непогано ведеться.

Продовжувати читання “Гості з книжки. “Чорнильне серце”” →

Термінове підчитування давно запланованих хвостів іноді отримує чудовий таймінг. Чергове занурення в “міфопоетичних” номінантів виявилося напрочуд вдалим. І це радує, бо оту конкретну книжку я збиралася читати влітку, а воно було б не те. Ця повість не є якоюсь позірно сезонною, і трапляються там чудові весняні та зимові сцени, але загальний настрій – дуже елегійно осінній, така меланхолійна романтика-романтика.

У далекому королівстві, що межує із прадавнім Лісом (once again!), є маленьке село. І живе в тому селі багатий купець із жінкою – ученицею відьми-травниці – та маленькою донечкою Ешлін. Ні, Еш не просить у батька червоненьку квіточку – може, тому що просто не встигає. Бо два дні змінюють її життя навіки. Той, коли померла мати, і той, коли батько привіз з Півдня нову дружину та двох її дочок. А далі все буде, як годиться: батькова передчасна смерть, зубожіння, знущання й нескінченне прокляття репродуктивної праці. А ще переїзд ближче до столиці, королівські лови, королівські бали… Принц також буде, хоча відіграє не аж таку канонічну роль. І фея буде. Вірніше, фей. Якому ще треба платити за допомогу. І дорого, я б сказала, платити.

Те, що Ash, тобто “Попіл“, Малінди Ло буде переспівом “Попелюшки” не зрозуміти було важко. Але якщо багацько з тих ретелінгів якраз у випадку з цією класичною історією занурюються в політику, палацові інтриги або ж соціалку формату “Як можна так знущатися з дітей!”, то в своїй версії молода американська письменниця пішла іншим шляхом. Теж доволі очевидним. Вона просто додала первинної хтоні концепції “хрещеної феї” і ввела до оповіді цілком класичних фейрі – чарівних, нелюдських, негуманних. І, чесно кажучи, оце і є те, заради чого варто читати Ash.

Продовжувати читання “Попелюшка + Там Лін = любов. Ash” →

Може, то осінь в усьому винна, але закон парних книжок мене вже лякає. Ніби, й намагаюся уникати відвертих “комплектів”, а вони все одне лізуть і лізуть, лізуть і лізуть (ой, майже цитата з Камю вийшла), не питаючись мого дозволу. От і вчора, дочитуючи чергову книжку, раптом усвідомила, що рівно про те саме читала за тиждень до того. Але, як водиться, написане не так.

Парними книжками цього разу стали “Відлуння” Лариси Денисенко та Briar Rose Джейн Йолен. Обидві книжки присвячені намаганням онучок розібратися з минулим: в першому випадку – діда, в другому – баби. Героїня Лариси Денисенко – молода німкеня Марта майже випадково взнає, що її дід не загинув десь під Житомиром під час Другої світової, а не дуже мирно сконав у німецький божевільні в поважному віці 94 років. Марта розгортає справжнє полювання на минуле, паралельно отримуючи обов’язкову порцію Жіночого Щастя (тм). І, хоча темою роману є спільне життя з непроговореними травмами і кризами ідентичності, на ділі українська письменниця більше уваги приділяє сьогоденню та демонстрації неструнких лав цікавих фрикуватих персонажів. А от американка “чесно” будує сюжет навколо домашньої загадки. Після смерті бабці її героїня Бекка усвідомлює, що ніхто в родині не знає, ким була покійниця. Більше того, ніхто навіть не може напевно сказати, як її звали і коли вона опинилася в Америці. Сама старенька під кінець лише марила казкою, яку десятиліттями оповідала трьом внучкам. Казку про принцесу та замок, оповиті магічним сном. “Я була принцесою! – наполягала вона. – Обіцяй, що знайдеш замок! Обіцяй, що знайдеш принца!” Бекка присяглася, Бекка знайшла.

Серед тих книжок з номінаційного пулу Міфопоетичної премії, що я вже встигла прочитати, – “Спляча Красуня” є найреалістичнішою. Власне, магії як такої в ній немає. Але казка є, це правда. Невеликий за обсягом роман Джейн Йолен належить до того підвиду ретелінгів, що допомагають знайти ознаки вічних сюжетів в звичайному людському житті. Хоча… Життя бабусі Джемми таким лише прикидалося.

Колись не дуже давно в американському селі (фермерській комуні, якщо точніше) зростали три сестрички – Шана, Сильвія та Бекка. І були в них мама, тато, а ще – бабуся Джемма, що знала багато казок, але завжди воліла розповідати лише одну. Ту, де в короля та королеви народилася довгоочікувана донечка. Ту, де зла фея в чорному вбранні зі срібними орлами прокляла весь замок, захований серед шипів. Ту, де поцілунок принца розбудив лише Сплячу Красуню, а всі інші залишилися спати вічним сном. Ця моторошна версія казки не в усьому збігалася з каноном, на що з переляканими риданнями вказували друзі малих сестер. “А наша бабуня розказує так!”. А ще бабуня наполягала, що все у цій казці – чистісінька правда!

Продовжувати читання “У казковій обгортці. Briar Rose” →

Коли хочеться на хвильку перепочити від моїх нескінченних історичних романів (зараз на черзі сага про вікторіанське розлучення), з’являється чудова нагода згадати про інший челендж. Сьогодні в програмі “міфопоетичного” читання Террі Пратчетт.

Питання: читати чи не читати підцикл про малу відьму з крейдяних пагорбів – направду не поставало ніколи. Звісно, що читати, це ж Пратчетт! Проблема була з “Коли?” та “Як?”, адже побачивши, як пратчетова варіація на тему скотішу вигляда в оригіналі, я банально злякалась. (Соромно зізнатися, але я не читаю англійською книжки з “шотландським колоритом” – скотіш інглиш в письмовому вигляді просто виносить мозок з другого пострілу, навіть на слух краще його розбираю.) А тут збіглися й затанцювали дві обставини: цикл про Тіффані почали видавати російською, а тут його ж гамузом переномінували на Міфопоетичну премію (раніше номінувалися окремі книжки, “Капелюх” свого року переміг). Ну й куди тоді з цього човна?

(На початку скажу, що як на дитячу книжку, де треба все перепирати та пояснювати – переклад непоганий, хоча деякі “діалектні” рішення… доволі сумнівні, ну й грою слів в багатьох випадках довелося пожертвувати, хоча воно в принципі більше на дорослих розраховане. Але це не привід не волати: “А коли буде переклад українською?!”)

У теорії уявити собі Пратчетта для молодшого та середнього шкільного віку було чомусь непросто, а дарма. Адже “Вільний народець” – це чесна та струнка, як ручка від пательні, авторська чарівна казка. На мій подив, вона мінімально співвідноситься з реаліями Плаского Світу – ну, декілька топонімів у фоні згадали та наприкінці Матінку показали. То якби не було “Лордів та Леді“, які познайомили із пратчетовою концепцією ельфів (хороша, правильна концепція, явважаю!) та зі скаженими татуйованими феєчками Нак-Мак-Фіглями, цілком можна було б уявити цю повість частиною кантрі-фентезі доробку тієї ж Діани Вінн Джонс. Чом би й ні: смілива дівчинка, обтяжена своєрідними родинними стосунками та обов’язками; англійські та шотландські фольклорні алюзії та географічні особливості, які багато про що натякають британським дітлахам. Але це Пратчетт. Тут усе трохи… нетаке.

Отже, за що можна полюбити “Вільний народець“? Список принад довгенький, але я згадаю лише про п’ять із них.

Продовжувати читання “Найкраща відьма молодшої вікової категорії. Перші книжки про Тіффані Ейкінґ” →

Once upon a time, коли дерева були трохи нижчими, а трава – навіть не пригадую, якого кольору, я дізналась, що світ “Земномор’я” не обмежується грубеньким томиськом від Северо-Запада, що я його в дитинстві у подруги позичала. І десь між “Техану” та збіркою оповідань чомусь пішла читати відгуки. Відгуки ті були різними, але серед інших домінант регулярно зустрічала доволі дивне: “От був нормальний автор, а потім здуріла тітка зі всім своїм фемінізмом”. Окей, знизувала тоді плечима: здуріла й здуріла, все одне “Техану” – шикарна, оповідання цікаві, а з “Іншим вітром” у мене свої проблеми, що прямого стосунку до контенту не мають. А потім призабулося, минуло майже 10 років, і раптом мені припекло перечитати колись найулюбленішу частину циклу – “Гробниці Атуану“.

Перечитала. Відчуття номер один – полегшення: книжка така ж класна, якою згадувалася. Відчуття номер два – захват. Виявилося, що тітка Урсула настільки тонко й влучно описує характери дівчат-підлітків в надзвичайних умовах, що сучасний “клієнтоорієнтований” янг-адалт блякне й нервово смикається. Відчуття номер три – ностальгічний трепет: “Гробниці“, на відміну від більшості любих колись книжок, гарно працюють машиною часу, нагадуючи, як це все читалося вперше. Але й на свіжу голову вони перечитуються круто. Бо відчуття номер чотири – насмішкувата радість: доооо, “Раніше всім тим бабством феміністським і не тхнуло!”, канєшна-канєшна.

Під катом – трохи цитаток про ставлення до жінок у патріархальному суспільстві. Акцентуація там доволі прозора. Але дійсно – як бажання відсутнє, то можна й не помітити ставлення авторки до культури, яку вона змальовує.  Виділення болдом – мої.

Продовжувати читання “Цитатник. Урсула ЛеҐуїн про життя малих жриць” →

Після того, як доволі несподіваний для шанувальників роман Наомі Новік (нагадаю, письменницю прославила довга серія про використання драконячої авіації у Наполеонівських війнах – така собі Сюзанна Кларк для ширших кіл) пішов рубати основні фантастично-фентезійні премії, недочитувати його було вже непристойно. То я зітхнула й розгорнула “Викорінену” на п’ятій главі, де полишила її, здається, у минулому вересні. Цього разу зайшло бадьоріше, ну або ця книжка потребує особливого настрою.

Маленьке село, що межує із загадковими Хащами, готується до свята врожаю. Свято цьогоріч буде неабияким: раз на десять років Дракон забирає до своєї вежі дівчину, і на цей раз настала черга дверничан віддати котрусь зі своїх дочок. Але ніхто особливо не напружується, бо Касю – першу дівку на селі – до такої долі, можна сказати, готували змалечку. От тільки навіжений володар чомусь обирає не красуню-розумницю, а її подругу-розбишаку Агнешку, в якій немає нічого особливого. Як не рахувати таким очевидний магічний дар.

І була б “Викорінена” стандартно-романтичною фентезятиною про Обрану та Загадкового П*дюка (Дракон – це щось середнє між посадою та спеціалізацією, а так він просто чарівник, хоча й посередніх людських якостей), якби не кілька “Але”.

Але Перше, актуальне більше для англомовних: за часів зростаючої популярності орієнтального фентезі Наомі Новік залишилася в межах європейської фольклорної традиції. Тільки не франко-німецької, на яку моляться ретелери, і навіть не стабільно часто відтворюваних кельтики з нордикою. Американка у другому поколінні, Новік віддала належне казкам, що їй розповідала мати-полячка. Конкретні сюжети тут лише ковзають краєм уваги, але колорит беззаперечний (як і незвичні для англомовних фонеми). Ну а не англомовним доволі весело читається про споконвічне ворогування двох країв – Польні та Росі.

Але Друге: це категорично негероїчне фентезі, яке, тим не менш, зберігає пафос рятування Ойкумени – і більшість героїв в будь-який момент готові кудись нестися та покласти життя в ім’я Великої Мети. Образ ідіотично хороброго принца Марека де-не-де межує з карикатурою, але дорослі й спокійні люди там також схильні йти стандартним шляхом. Натомість у головної героїні свої підходи, методи, і стратегія також своя. І от можна було розводитися про те, що в романі протиставляється маскулінна та фемінна сюжетні схеми, тим паче сама Новік в інтерв’ю каже, що “Її життєвий досвід, досвід жінки, – для класичного фентезі матеріал нерелевантний, але це не означає що…”. Запхаю у дужки думку про те, наскільки релевантно-надихаючим на фентезійні звершення є життєвий досвід середньостатистичного сучасного чоловіка, скажу лише одне: насправді з будь-якого досвіду можна зробити цукерочку, якщо знати, з якого боку підійти (якраз на ГудРідз сьогодні про таку книжку писала). Наомі Новік знає.

Але третє: “Викорінена” є свого роду коробочкою із секретами, де “вкладення” час від часу є цікавішими за основний сюжет. Частина таких вкладень – це перетрушені казкові стандарти. Чарівники, принци, королі, прекрасні й не дуже дами в біді тут поводяться не так, як заповідають класики. Реалістичніше. Інші вкладення субжанрові: по-перше, книжка – доволі симпатична соціально-побутова повість. Серйозно, там добряче класове суспільство, і це відчутно. По-друге, це майже ідеальний “університетський” роман, хоча я такого учителя швидко б прибила, проте Агнешка – дівчина терпляча. (До речі, величезна подяка письменниці, бо вона не скорилася очевидній спокусі і не заліпила “гендерні” різновиди магії. ЇЇ варіант також не дуже оригінальний, але краще вже так). По-третє, як пригодницький екшен про “Дружба – понад усе” Uprooted переконливіша за більшість класичних текстів про отетоотсамоє. Так, усе це відволікає увагу від фентезійної складової. Ну, таке життє.

Але Головне.

Продовжувати читання “І знову люди проти Лісу (чи навпаки?). Uprooted” →