Міфопоетична премія з фентезі. Номінанти-2016

Отак слідкуєш, слідкуєш, а момент оголошення шорт-листів своєї улюбленої спекулейтів-фікшн премії чомусь не помічаєш. А вони вже є.

Отже до мого обов’язкового списку читання додався ще оберемок книжок.

mythsoc-logo_400x400

Mythopoeic Fantasy Award for Adult Literature

  • Holly Black, The Darkest Part of the Forest
  • Kazuo Ishiguro, The Buried Giant
  • E.K. Johnston, A Thousand Nights
  • Naomi Novik, Uprooted
  • Daniel José Older, Shadowshaper

Mythopoeic Fantasy Award for Children’s Literature

  • Cassie Beasley, Circus Mirandus
  • Robert Beatty, Serafina and The Black Cloak
  • Sarah Beth Durst, The Girl Who Could Not Dream
  • Terry Pratchett, Tiffany Aching Series: Wee Free Men; Hat Full of Sky; Wintersmith; I Shall Wear Midnight; The Shepherd’s Crown
  • Ursula Vernon, Castle Hangnail

Ну що ж тут скажеш: Ксеня – Яструбове Око! З дорослого списку я _вже_ прочитала три романи. Про “Тисячу ночейнещодавно писала, про книжки Наомі Новік та Голлі Блек скоро напишу. Ішігуро також збиралася читати у будь-якому разі. А про Тіффані-серію Пратчетта нема й чого казати – її окремими книжками й раніше номінували, а це все ж таки сер Террі.

Per aspera ad astra.

Пішла сумлінно читати далі дитячу переможницю 2010 року.

Поміж феями й книжками. Among Others

Раз майже всі навколо бурхливо обговорюють перекладену й таку, що фіг її перекладуть, фантастику – вже час розшукати совість й розповісти про одне з найприємніших читацьких відкриттів цього року. Ідеться про нішеву, але доволі відому в англомовних світах книжечку. Ще б пак: номінації на Локус, World Fantasy Award та мою Міфопоетичну заїньку, отримані British Fantasy Award, Г’юґо та Неб’юла та пачка премії другого-третього ешелону… Йєп, це Among Others Джо Волтон, розповідями про яку я вже всіх добряче замахала. Але воно того варте. Ну, якщо вам подобаються Дивні Дівчатка (тм), фентезі на межі магічного реалізму та класична англомовна сай-фай.

10210290

Ця похмуро-щемка історія почалася восени 1979 року, коли п’ятнадцятирічну Морі малознайомі родичі відправили до зразкової англійської школи-інтернату. У Морі є: валлійський акцент, хвора нога, здатність бачити фей, здорова підліткова зарозумілість та нездорово-фанатська захопленість фантастикою. У Морі нема: толерантності до Англійськості, нормальної родини (тато-лузер, мама-зла відьма й також лузерка, бо Темною Королевою стати не змогла), друзів, більшості улюблених книжок та сестри-близнючки, яка загинула рік тому. З такими стартовими умовами дівчаті в школі було нелегко. Хоча… Морі всюди було б нелегко, але комісійні книгарні, невидимі приятелі та вірний щоденник трохи рятуються від самотності. А коли Морі знайде ще й фантастичний читацький клуб – тоді настане справжнє щастя. Якщо, звісно, довести собі, що клуб – це випадковість, а не результат майже ненавмисно створених чарів.

Починаючи читати “Серед інших“, я ще трохи вагалася: як так вийшло, що цілком підлітковий за проблематикою текст: проблеми дорослішання, шкільні трабли, перша закоханість – та ще й у форматі щоденника, пішов за “дорослими” номінаціями у тих преміях, які мають розподіл на “Доросле-Дитяче”? Але доволі швидко стає зрозуміло, що “Інші” – не підліткова книжка, а книжка про те, як бути підлітком. Ні, навіть не так, про те, як нагадати дорослим людям про часи, коли вони були підлітками. Наскрізь ностальгійна оповідь про часи, коли дерева були вищими, а щодо того, чи варто розділяти фентезі та НФ та за якими принципами, ще точилися суперечки, здається, найкраще поцілить в реальних однолітків вигаданої Морі. Але, навіть зважаючи на те, що я на двадцять років, вважай, молодша, все одне швидко здалася в полон цьому ненав’язливо чарівному тексту. Це легко насправді: згадати шкільні проблеми, пубертатні пристрасті (цього в останній чверті Волтон дещо передає, але потім вирівнюється), суперечки з дорослими, відчуття відокремленості від “звичайного” світу… Та зрештою, згадати ті думки, з якими читалися книжки, що про них розповідає Морі, і вже, як у казці – прилипла до гуски.

Хоча авторка грається з різними сенсами слова “others”, цей роман елегантно нагадує, що підлітки – хороша модель Іншого в дорослому світі. А тутешня героїня, до того ж, модель перфектна. Морі – валлійка з добре відрефлексованою ідентичністю (і, схоже на те, що це цікавий автобіографічний момент). Морі – дівчина із скромної родини, що раптово потрапляє в доволі posh-школу, до принципів соціальної стратифікації в якій їй важко зникнути. Їй там загалом важко призвичаюватися: до специфічного режиму, до культу спорту, до складних систем перегонів між Домами, до бридкої англійської їжі та бідної бібліотеки. Морі – практично інвалід, і це також має свій болючий відбиток. Ну а для того, щоби Морі вважали Ну Дуже Дивною Дівицею, про захисну магію та мовчазних фей (англійські феї не розуміють валлійської? якою ж мовою вони тоді говорять – бідкається дівчина) розповідати необов’язково. Достатньо віддавати беззастережну перевагу читанню та любити “дитинну” й “некорисну” фантастику.

Здогадуюся, що “Обійняти й плакати” – це троха дивна характеристика для хорошої книжки, але так воно вже читалося. Морі, Морі… Літературна героїня, яка вже через кількадесят сторінок сприймається, як жива й майже рідна людина. Її проблемам співчуваєш, на її ЧСВ-вибрики скептично дивишся з прірви життєвого досвіду, її зсунуто-казковий світ сприймаєш, як варіант норми. Якщо повірити в фей – то в потойбічно-британських (нічого спільного з толкінівськими ельфами, Морі наполягає!), що розмовляють валлійською, люблять руїни та погано сприймають концепцію іменників. Якщо читати вже “підліткову” книжечку, то найкраще таку – виважену, симпатично написану, дозовано проблемну й нестримно, нездержно, шалено фанатську, що ось-ось лусне, стільки великодніх яєць в неї напхано! Недивно, що у Among Others стільки фантастичних премій. Покоління Гаррі Поттера може в своє задоволення фотографуватися біля вказівника до платформи 9 ¾, а Джо Волтон задешево продає квиточки олдфагам. Компостуйте талончики, наступна зупинка – “Минуле”. Наше минуле, минуле багатьох з нас.

Як сховатись від мерця? The Ghost Bride

Черговою книжкою зі списку номінантів на Міфопоетичну премію для мене стала порівняно свіжа (перегони-2014) “Наречена привида“, що я її отримала у подарунок до Різдва. І добре, що отримала, бо це той випадок, коли книжку краще читати паперову – надто вже вона вигадливо зроблена. Але зовнішніми перевагами список плюсів не вичерпується.

12328462_579067558909565_802178894_n

Наприкінці 19 століття в під-англійській Малайї живе собі дівчина з порядної, хоча й зубожілої родини. І живе Лі Лань порівняно щасливим життям, допоки їй, як сніг вулканічний попіл на голову не впала несподівана шлюбна пропозиція. Для гарної 17-річної дівчини з порядної родини сама по собі пропозиція несподіванкою не має бути. Справа в деталях, адже запропонований Лі Лань наречений –  спадкоємець ще поряднішої родини Лім – трішечки… мертвий.

“Шлюби з привидами” для китайської культурної традиції штука екзотична, але не прям такий жах жаский. Таким чином можна було уникнути деяких специфічних скандалів, уклавши шлюб постфактум, або ж знайти додаткового спадкоємця чи зайву рабиню невістку в дім, де такої не вистачало. Але у випадку з Лі Лань химерна пропозиція “Здивувались-посміялись-забули” отримала несподіваний розвиток. Нє, те, що її батько, який давно скурив майже все майно та половину мізків разом з опіумом, був би не проти отак вирішити проблему з боргами, ще не головна причина для занепокоєння. Головна – це те, що майбутній наречений унадився ходити до Лі Лань у сни, і в своїх залицяннях є таким наполегливим, що не кожен медіум подужає. Особливо, якщо необережно перебрати із захистом та опинитися поза межами свого тіла – беззахисною та неготовою до складного й жорстко регламентованого буття китайського потойбіччя.

Продовжувати читання “Як сховатись від мерця? The Ghost Bride”

Сумна казка про дорослішання у призабуті вісімдесяті

Черговий пункт з номінантів на Міфопоетичну премію виявився трохи нестандартним. Анотація обіцяла романтичний ретеллінг. Та фактично книжка стартувала як янг-адалт, раптом стрімко розвернулася й перетворилася на підкреслено дитячу, аж потім повільно, шкандибаючи, перебігла на підліткові-такі рейки, тільки якісь не такі, що притаманні сучасному YA. Загальна лінія створює дивне враження: ніби всю “педагогічну” частину Гаррі Поттера запхали в одну книжку, до того ж відверто старомодну. Заплутала? Зара’ будемо розплутуватися.

boocover

Студентка Поллі, збираючи речі перед від’їздом у коледж на другий рік, зненацька з’ясовує, що її спогади про дитинство “попливли”. От вони ніби є – прості, зрозумілі та – будемо відверті – стандартно-нудні. Але серед них чомусь проблискує те, чого не може бути: згадки про стару садибу та дивний похорон, гонитва за цінними картинами й рятування чарівного коня, листи звідусюди та пакунки з книжками, підписані різними кумедними іменами. А ще – сумний чоловік, що грає на віолончелі. І портрет хлопчика. Чи це того чоловіка? А ще ж має бути фото із болиголовом у вогні!

Структурно Fire and Hemlock Діани Вінн Джонс, що його російською назвали “Рыцарь на золотом коне” (ну, справді, болиголов звучить дещо неромантично, таке батькам не продаси) є типовим дитячим романом виховання в англійському стилі, а початок та кінець про дев’ятнадцятирічну студентку – це “рамочка”, що допомагає відпрацювати фольклорний сюжет. Хороший до всього роман – прямий, як шпала, але переконливий, із гумором, із обережним промальовування конфліктних ситуацій, розмаїттям літературних та мас-культурних алюзій та безліччю прикольних детальок. Але треба зважати на те, що детальки та мас-культ там своєчасні моменту написання, а роман був опублікований 30 років тому. Ну й для розуміння всієї прєлєсці сюжету краще б знати класичні балади, шматочки з яких дбайливо розставлені епіграфами. Фабульно це Там Лін, атмосферноТомас-Рифмач, а ще є купка посилань на лицарські романи, що переказують вітання своїй новій ітерації – коміксам про супергероїв.

За всіма цими рюшечками маємо доволі струнку історію дорослішання дуже самотньої дитини-мрійниці з проблемної родини. Під час читання шалено шкодувала, що її не перекладено українською. Попри специфічний культурний контекст ще одна книжка, де проговорюються труднощі соціалізації дитини скандально розлучених батьків, протистояння булінгу в школі, дружба з однолітками та старшими людьми (і яка між ними різниця), необхідність співвідносити реальність та фантазії та, врешті-решт, метода відкараскування від набридливого залицяльника “Він хоче цілуватися, а мені це ще нецікаво, я маленька!” – зайвою б не була. І це все ж таки Вінн Джонс! Хоча там є бентежні моменти.

Продовжувати читання “Сумна казка про дорослішання у призабуті вісімдесяті”

Казкова текстологія. “Гарун і Море Оповідок”

У вже призабутому 1992 році художню частину Міфопоетичної премії вперше розподілили між двома таборами: умовно дорослим та дитячо-підлітковим. Щоправда, тоді цю першу “дитячу” премію отримала книжка, видана ще у 1990-му. Зате написав її на той момент вже загальновідомий через фетву Салман Рушді. І, схоже, саме фактор авторства спрацював на те, що цю книжку можна-таки прочитати українською.

Записана на основі казок, що їх Рушді розповідав синові, повість “Гарун і Море Оповідок” справляє трохи дивне враження. Формально маємо казку як казку: карколомний квестовий сюжет, купу пригод, ще більше – чесно казкових персонажів, торбу екзотики та дрібку філософії. Вірніше, так здається спочатку. Бо згодом антуражність, філософічність та намагання пояснити дітям ніби простими словами складні штуки перетворюються на річ у собі. І – не знаю, як воно дітям – але я якоїсь мити піймала себе на тому, що сюжет мені вже просто нецікавий.

12357282_1692317347671593_195448049_n

У сумному місті, чию назву вже навіть міщани не пам’ятають, живе хлопчик Гарун – син казкаря Рашида. Казкарі в тамтому світі – це щось навроді рок-зірок: збирають стад майдани, радують людей, виступають на агіт-концертах політиків (так, це все ще дитяча казочка). Рашид був одним з найкращим. Рівно до того моменту, як від нього не пішла жінка. Тоді Шах-Казна-Що втрачає свій дар оповіді. А малий Гарун отримує травматичну побочку – розлад концентрації.

(Той розлад – чи не головний баґ з машині в цій історії. Він двічі спрацьовує на сюжет, а в іншому – ніби не існує. Але так в “Гаруні” багато з чим – дуже мммм концептуально-концентрована книжка).

І коли Рашид через нездатність розповідати казки стикається із серйозними проблемами, за їхнє вирішення береться Гарун. Усього лише того й треба, що вистежити Джина води (це взагалі випадково сталося), “умовити” його перенести хлопчину на таємничий другий місяць Землі, де знаходиться Океан Історій, попросити там добряче, аби Рашидові відновили постачання оповідної водички – і вуаля! Нє, не вуаля. У місячних людей свої проблеми, але Гарун допоможе ще й їх вирішити.

Продовжувати читання “Казкова текстологія. “Гарун і Море Оповідок””

“Две принцессы Бамарры”, один чаклун, одна дракониця та інші чарівні звіри

Обрати з довжелезного списку номінантів на Міфопоетичну премію один із казкових романів Гейл Карсон Лівайн мене змусили дві речі: нещодавно читаний схвальний відгук на її іншу книжку (більш відому у нас “Зачакловану Еллу“) та щира жага мімімішества. В _ітого_ я таки прочитала цілком симпатичну, хоча й відверто дитячу книжку. Але мімімішество там таке. Зубате, я б сказала.

24057728

Попри яскраву обкладинку (а вони майже в усіх видань солодкі до нестями) “Двох принцес з Бамарри” маємо доволі похмуру квестову казочку з пригодами. Королівство Бамарра століттями потерпає від нападів чарівних істот та ще й страждає від незрозумілої пошесті – “сірої смерті” (на дядько-джорджеву, до речі, не схожа). Чи не єдиною втіхою для посполитих залишаються епічні пісні про героїв, які майже наваляли всім небезпекам і залишили по собі пачку пророцтв. От на такій фольклористиці й зростають дві чергові принцесочки – хоробра Меріл та мрійниця Аделіна. Тільки доля любить мухлювати – і рятувати не світ, а сестру рушить не та дівчина, що вимальовувала схеми балістичних атак проти огрів, а та, для якої слово “схема” асоціюється виключно із вишиванням.

Читаючи Лівайн, стає зрозумілим, що Ельза та Анна з Frozen – не білі ворони мас-маркету (ну, добре, коли йдеться про аж такий мас – то може буть), а верхівка айсберга культурної продукції, розрахованої на дівчат-підлітків. Алілуя! Мені подобається мотив сестринської любові. Мені подобається, коли романтична лінія пасе задніх (тут без неї не обійтися – сюжет таким колом замкнений). Зрештою, мені подобається, коли хтось збирається із силами та йде виписувати люлів, в першу чергу, своїм власним страхам. Це корисна навичка.

И тут сквозь пелену страданий до меня дошло, насколько нелепо бояться паука, когда рядом спит дракон! Эта мысль вызвала невольную улыбку и придала мне стойкости. Я скатала лоскут в комок и стукнула им по омерзительному черному тельцу.

Он был мертв. Я убила его.

И только теперь, когда бедняга умер, я поняла, что он не собирался причинять мне никакого вреда. Мой страх перед пауками испарился. Впредь я постараюсь не уничтожать невинную жизнь.

Продовжувати читання ““Две принцессы Бамарры”, один чаклун, одна дракониця та інші чарівні звіри”

Між кельтським морем та готичним підвалом. The Folk Keeper

Бігаючи списком номінантів та лавреатів Міфопоетичної премії, цього разу я зупинилася на переможниці у дитячо-підлітковій номінації-2000. “Хранителька Народцю” Френні Біллінґслі в анотації обіцяла більш-менш стандартну молодіжну історійку про _обрану_ із надзвичайними здібностями. На ділі так воно і є, але атмосферно книжка помітно вирізняється серед іншого сюжетно схожого янг-адалта.

7007883

Несподіванка №1: це чесна готика. Вірніше, навіть погляд на готику “зсередини”: готичці сумно, готичці млосно, готичка в депресії і не дуже добре розуміє, як їй взаємодіяти зі світом.

У невиразно-вікторіанському похмурому місті є похмурий притулок для сиріт “діккенс-стайл”. У похмурому притулку є ще більш похмурий підвал. А в тому підвалі живе похмурий Корин. Похмурим Корин був завжди, а от Корином він став лише чотири роки тому. Бо саме тоді Коринна втомилася від Humiliation (одне з ключових слів у тексті), яке супроводжує життя дівчини, й вирішила стати хлопцем. Не те, щоб хлопам-сиротам велося принципово легше, та лише вони можуть розраховувати на кар’єру Хранителів Народцю.

Несподіванка №2: тут такий хтонічний Народець! Мимохіть згадується, що Otherfolk взагалі-то багато всяких. Але той Народець, який треба пасти – це якась збоченна суміш лангольєрів, гоблінів та гремлінів із сільськогосподарською спеціалізацією. Неприємний такий Народець із традиційно-негативістськими інтересами: ну там збіжжя згноїти чи худобу зурочити. Потворок треба годувати (обов’язок номер один) та слідкувати, аби не бешкетували (обов’язок номер два). А якщо на тих вже шиза напала – треба ставати в ментальному проламі (заплатити життям, якщо “щось пішло не так” – це обов’язок номер три).

Продовжувати читання “Між кельтським морем та готичним підвалом. The Folk Keeper”

Поппі Пен, мертва дівчинка та інші друзі

Відколи читання “Пітера Пена” у 9 років спрогнозувало, яка трагедія чекає на мене у 12-13, я з обережною повагою ставлюся до “передпідліткових” coming-of-age історій. У них легко схибити, легко перетиснути, легко _недодати_ – і змалювати Кінець-Дитинства непереконливо, або надто нейтрально, або ж невиправдано драматично. Порівняно нещодавно читала книжку, яка ніби й непогана, але якраз оцей момент зафейлила просто-таки зразково. А тут трапився охайний аж до певної невиразності текст, який щось тріпонув у серці.

Згадуючи мій мега-проект, у 2014 році Міфопоетичну премію за твір для дитячо-підліткової аудиторії отримала Голлі Блек за “Лялькові кістки”… чи “Кістяну ляльку” – Doll Bones, коротше кажучи. Це повість про трьох дванадцятирічних друзів та їхню Велику Пригоду – спокійна, мила і лише трішки моторошна.

27064610

Наші часи, у маленькому американському містечку, що потроху конає собі (щось часто мені трапляється такий мотив у книжках) живуть та дружать баскетболіст й красунчик Зак, трохи затюкана сирітка Еліс та фантазерка Поппі з не дуже благонадійної родини. Цементом для дитячої дружби є Гра – багаторічна рольова фантазія, що пригрібає під себе усіх навколишніх барбі, м’які іграшки, екшн-менів та навіть деталі ландшафту, включно із замкненою в шафі антикварною порцеляновою лялькою. А коли зрештою Гру спіткає криза, генераторка ідей Поппі проголосить страшну звістку – лялькова Королева з шафи прийшла до неї уві сні та попросила поховати. Бо колись давно її зробили з дуже непростої кістяної порцеляни…

Книжка, що починається як дитячий горор, поступово набирає знайомі оберти – тут і стандартна “про-шкільна” класика, і “Гек Фін” і – чи не в першу чергу – той самий “Пітер Пен”. Це ретельно розрахована (настільки, що стає трохи нудно) історія дорослішання, присмачена пригодою та дрібкою соціальних негараздів. Гарний сетинг, чудова атмосфера, хороші герої – і трохи блідий результат

Продовжувати читання “Поппі Пен, мертва дівчинка та інші друзі”

Міфопоетична премія – дайджест читаного (від початку до 1999 р)

Трохи дивно закінчувати в листопаді те, що було розпочато влітку, але вже треба – припікає. Бо, по-перше, якось воно негарно виходить. А, по-друге, я ж обіцяла собі ще один челендж, який чудово пасуватиме до додаткових умов #bookchallenge_ua.

Тому нашвидкуруч закінчую огляд: а що ж я вже встигла прочитати із номінантів на Міфопоетичну премію.

Згідно із традиційним для цих оглядів зворотнім відліком: виявляється, 1999 рік був ще й не найгіршим.

Адже дорослу премію тоді взяв гейманів “Зоряний пил” – вже стара й майже добра історія про хлопця, що знайшов зірку.

А в дитячому шорт-листі того року з’явилася ще відоміша книжка. І так, я знову нічого не кажу про – цього разу першого – “ГП“, бо що ж тут можна ще сказати.

1998 рік теж у мене вийшов незлецьким.

У дорослій номінації першою серед рівних тоді стала Антонія Байєтт із своїм “Джином в пляшці “Солов’їне око“. Це маленька прозора й лірична повість про те, як корисно відвідувати музеї, їдучи на наукову конференцію до Туреччини.

Продовжувати читання “Міфопоетична премія – дайджест читаного (від початку до 1999 р)”

Міфопоетична премія – дайджест читаного (2000 – 2004 рр)

Продовжуючи розгрібати борги, повертаюся до теми, яку я полишила була на півслові.

Отже мої міфопоетичні читацькі щоденники дошкандибали до початку нульових.

З 2004 роком все класно – там я також читала переможицю в дорослій категорії. І це була Sunshine Робін МакКінлі.

Я навіть не знаю, як описати цю really weird книжку. Це м’яка і дуууже повільна постапокаліптика, похмуро-романтична вампірятина, історія віднайдення сили та виробничий роман про пекарку. Але разом з тим – незвичний, прикольний та стильний роман. А ще саме тут міститься моя найулюбленіша еротична сцена з усіх дотичних жанрів. Якщо чесно, там справа навіть не дійшла до чогось справді цікавого, але пробирає круто! (чи то я – стара збоченка).

Нічого іншого за той рік я не читала, хоча там у списках кілька ультра-відомих речей, включно із Пратчеттом. Ну, так вийшло.

Продовжувати читання “Міфопоетична премія – дайджест читаного (2000 – 2004 рр)”

Міфопоетична премія – дайджест читаного (2005 – 2009 рр)

У цьому випуску книжок буде більше, але про кожну, мабуть, коротше. Бо вже хочеться швидше покінчити із ретроспекцією.

Відмотуючи час назад, мушу констатувати: з 2009 роком в мене повний “дорослий” фейл. А от з дитячого списку знаю, вважай, половину.

Хоча з переможницею того року в мене категорично не склалося.

Про Graceling Кристін Кашор кажуть, що це вартісна книга. Але мій мозок, нормально сприйнявши концепцію таких особливих індивідуальних обдаровань, що серед них є й спричинення смерті, згодом зламався десь на третій главі. Не повірив він у героїню, шкода.

Із іншими книжками з шортлисту пішло краще.

House of Many Waysтретя книжка із “замкової” трилогії Діани Вінн Джонс не дуже схожа на попередні, але сподобалася більше, скажімо, за другу. Це якраз чудовий випадок змалювання _побутової_ магії – як частини нехай своєрідного, але повсякдення (навроді Робін МакКінлі, про яку я так багато торочу). Ну й героїня-книгоманка там прикольна.

Серед інший номінантів того року був Ніл Гейман, і це такий класичний-класичний Гейман _для дітей_.

Истории с кладбищем” дуже складно знайти відповідний стосик у каталозі. Формально це більдунгсроман, ну й що, що хлопчина зростає на цвинтарі серед привидів та з вампіром-гувернером. Неформально – постмодерновий пазл з алюзій, пародія на вікторіанську та неовікторіанську готику, конспірологічний детектив для середнього шкільного віку… Та багато чого насправді. Цікаво, але якось… Аж надто вишукано – вдивляння в гвинтики та коліщатка “Як жеж це зроблено?” захоплює більше, аніж сюжет.

Йдемо далі.

Продовжувати читання “Міфопоетична премія – дайджест читаного (2005 – 2009 рр)”

Міфопоетична премія – дайджест читаного (2010-2015 рр)

Я вже була письмово пообіцяла взяти блогове “шефство” над Міфопоетичною премією.  Бо мені потрібні додаткові стимули, аби а) частіше писати про фантастику/фентезі; б) більше читати англійською; в) мені просто подобаються тамтешні шортлисти художньо-літературних номінацій, більшість яких дотягує до планки “Загортайте усе!”. Тож я готова взяти на себе обітницю кожного місяця звітувати про прочитання якоїсь книжки з номінованих. Але спочатку треба швиденько, в кількох реченнях, згадати вже читане. Воно того варте.

Найпростіше йти у зворотньому напрямку, тому сьогодні йтиметься про книжки-пошукачки останніх років.

Шортлисти 2015 року провокують замріяне “Оу!”. Не те шоби: “А хто всі ці люди?” – але про лавреаток в обох (доросла та дитяча) категоріях я раніше не чула, та й взагалі – “особисто” знайома лише з трьома авторками на два списки. Зате в одному випадку я все ж читала те, про що йдеться, бо на премію гуртом претендувала бретонська трилогія Робін ЛаФіверс, перші два томи якої мені вже траплялися.

    

Йдеться про цікаве криптоісторичне фентезі із міфологічними мотивами та міцним історичним підґрунтям. Кінець 15 століття, Бретань ще незалежна, але недовго їй лишилося… У центрі оповіді – загадковий монастир, де в ім’я святого Мортейна послушниць виховують… найманими вбивцями. Звучить стрьомно, але – якщо не пристьобуватися – маємо непогане пригодницьке читво, яке ненав’язливо знайомить із історією, а ще є цілком профем. От тільки перша книжка мені сподобалася більше – вона рівніше й спокійніше написана (хоча одна з перших сцен змальовує спробу зґвалтування), бо там рівніша й спокійніша головна героїня – дівчина-селянка з проблемним бекграундом. У другому романі більш вигадливий сюжет, але також психічно нестабільна героїня-аристократка (причому не дуже переконливо прописана) і купа триггерів щодо домашнього насилля. Через все це читання – категорично недитяче, але старшим підліткам може бути цікавим – дівчатка з арбалетами/отрутами втягуються в політику і все закрути…

Серед номінантів 2014-го вже купа знайомих імен, але читала я тільки роман, що того переміг у дорослій категорії – “Голем та Джинн” Хелен Векер.

Продовжувати читання “Міфопоетична премія – дайджест читаного (2010-2015 рр)”

Літні читання. Старі нові старі казки

І не сказати ж, що саме літо – ідеальний час для “Я не хочу читати серйозні книжки, я хочу фир-фир-фир та мімімі”. Бо насправді такий настрій накриває і взимку, і коли осінь стає справжньою, і навесні, коли та весна вирішила забаритися. Проте на читання фігні легких книжок є тримісячна індульгенція. Ну і нехай.

Моє уявлення про _припустимо легке_ читання трохи розходиться із загально прийнятним, але стосовно переспівів класичних казок неважко дійти згоди, правда ж? Отже в сьогоднішньому випуску “Літніх читань” – огляд трьох таких переспівів двох казок однієї письменниці. “Отаке”.

Жодну з цих книжок не назвеш гарячою новинкою (хіба що йдеться про російські переклади – але тоді мова лише про два романи з трьох) чи оригінальним прочитанням. З трьох романів як фентезі можна визначити лише один – там хоч світ є, на відміну від інших двох. Проте вони приємні, симпатичні, в міру романтичні і місцями навіть – фемініст-френдлі. Так про що це я розводжуся? Про Folktales Робін МакКінлі.

Спершу про щойно дочитане. Як не важко здогадатися, Spindle’s End (або ж “Проклятие феи“) – це про сплячу красуню. Якщо минулорічна “Малефісента” – це ода “надривам”, то тут із стандартної казки зробили… виробничий роман, їйбо! І в центрі оповіді не стільки проклята принцеса, і навіть не феї, які рятують її від того прокляття. Це роман про світ, змушений якось призвичаюватися до повсякчасної та всюдисущої “сирої” магії.

Люди либо любили эту страну и не представляли жизни в другом месте, либо ненавидели ее, уезжали, как только им подворачивалась возможность, и никогда не возвращались. Те, кто любил ее, непременно в один из дней ранней осени с радостью взбирались на холм близ своей деревни и слушали, как нива поет мадригалы, а потом рассказывали об этом внукам, как в других странах рассказывают о пари, однажды выигранном в трактире, или о яблочном пироге, завоевавшем первое место на сельском празднике. Те, кто жил там, запоминали, как следует поступать: скажем, раз в неделю класть в чайник щепотку сушеной джа или, перед тем как воткнуть нож в буханку хлеба, просить ее остаться буханкой хлеба.

Продовжувати читання “Літні читання. Старі нові старі казки”