До 6 червня. Шість дуже різних книжок про журналісток та редакції

Я маю дуже складні стосунки із напівколишньою професією, але цілковито усвідомлюю – в журналістиці колишніх не буває. Це тільки професія, але й значною мірою спосіб мислення, картина світу та манера оформлювати висловлювання – будь-яке висловлювання, від репліки в черзі за полуницями до художнього тексту, бо “чіпляти треба першим реченням”. І хоча нині я звела контакти з журналістикою до мінімуму, але все одно продовжую віддано відшукувати книжки та фільми про роботу колег. Про шість таких книжок – неймовірно різних за жанрами і підходами до журналістської роботи – вирішила сьогодні розповісти.

 

Перші два романи з цієї шістки – це трилери, в яких журналістська робота є чи то маленькою вишенькою на торті, чи то сюжетною індульгенцією. Про “Гострі предмети” Ґіліян Флінн (колись писала про цю книжку докладно) після минулорічної екранізації, здається, вже чули всі. А раптом ні – це тягучий роман про спекотне літо в маленькому містечку на Півдні США з його традиційним соціальним розшаруванням і дуже специфічними етикетними практиками. А ще про дівчат, які в цьому містечку зникають. І про Каміллу, яка має зробити про зі зникнення репортаж з претензією на Пулітцера. От тільки Камілла – не стороння спостерігачка і ненависне рідне місто лишило на ній забагато шрамів.

Осяйні дівчата” Лорен Б’юкес – це приблизно та ж сама ліга, але із ще сильнішим замахом. Є маніяк, що вбиває молодих обдарованих жінок. Вбиває плюс-мінус в однаковий спосіб, але простежити в цьому всьому виразну серію практично неможливо. Вірніше, простежити можна – повірити неможливо, адже ці вбивства на позір хаотично розкидані протягом багатьох років – люди можуть стільки й не жити. Кірбі, одна з жертв цього маніяка, виживає, але щоб здолати внутрішніх демонів потребує відшукати демона зовнішнього. Влаштувавшись практиканткою до газети, дівчина знаходить колегу, готового дослухатися до її дивних теорій. Разом з Деном вона продовжує копирсатися в збігах та шукати патерни. От тільки в те, що вони знайдуть, дуже складно повірити. “Дівчата” – дуже складно сконструйований, міцно написаний і вкрай неприємний в читанні текст. Б’юкес – крута, але це не так книжка, яку можна безоглядно радити усім.

Продовжувати читання “До 6 червня. Шість дуже різних книжок про журналісток та редакції”

Місце тимчасового перебування. “Готель Світ”

Після того, як в кінці минулого року я прочитала “Як бути двома” Алі Сміт, то вирішила: в цієї жінки треба читати все! Доречний драматизм, цікавий психологізм, помірна постмодерновість зі стилістичними привітаннями до класиків модернізму та адекватні ігри зі структурою, де вигадлива форма допомагає прокачати зміст, – що ще треба для щастя? І поки я думала, з якого боку підступатися до сезонного циклу в оригіналі (на сьогодні вже є три романи – “Осінь“, “Зима” та “Весна“), як Фабула видала ще один роман Сміт – не з нових, але уже радість.

DSCN9365

Готель Світ” – це впізнавання з перших сторінок. Уже знайома емоційність, уже знайомий фокус на розбіжностях між внутрішнім і зовнішнім, уже знайоме протиставлення/взаємодоповнення історій кількох персонажок, уже знайомі експерименти із синтаксисом. Синтаксис тут казково прекрасний, бо він водночас підкреслює і спосіб мислення кожної героїні, і її… скажімо чемно, організаційно-сюжетні проблеми. От від синтаксису і танцюватиму.

По-перше, у нас є Сара, а Сара втрачає ці… як його? як вони називаються? А! Слова. Сара померла. Пішла була на нову роботу до готелю і по-дурному, по-тупому, по-безглуздому загинула на другий день роботи. Смерть юної дівчини – гарної дочки, талановитої плавчині з олімпійського резерву – сколихнуло все містечко… Ну, тижні на два сколихнула. Але минув час, газетні заголовки вицвіли, батьки позбулися речей старшої доньки, і лише молодша сестра продовжує палати гнівом, адресованим світобудові. А від самої Сари вже майже нічого не залишилося – їй складно з’являтися рідним, її мертве тіло хоче лише спокою і жене душу геть, а душа поступово розчиняється, губить спогади, губить слова і чіпляється за останню думку: як це було – летіти чотири поверхи? Скільки часу це зайняло? Скільки секунд змінюють весь твій світ? І чому вони майже не змінюють світ загальний, адже він чомусь існує і без тебе.

Продовжувати читання “Місце тимчасового перебування. “Готель Світ””

Змії серед нас. The True Queen

В ідеальному світі цей допис мав би починатися словами: “На другий роман Цзень Чо ми чекали майже чотири роки”. Але я – читачка-слоупок, і перший роман Цзень Чо читала всього лиш минулого року. Тож очікування було не аж таким тривалим, та й налаштуватися на пряме продовження Sorcerer to the Crown я не встигла. Навпаки, звістка про те, що у другому томі сюжет забезпечить більше, більше орієнтальних мотивів, тільки радувала. Непокоїло інше: а як там буде з персонажами, з динамікою, із загальним настроєм? З частиною пунктів все гаразд. А от з дечим все ще трішки біда.

Загадковий острів Янда-Баїк лихоманить: британці все пильніше придивляються до ласого шматка малайських земель, яким керують богопротивні відьми. Що у самій Британії жінки вже можуть офіційно практикувати магію, політиків і дипломатів не цікавить. Але не тільки британці непокоять тутешню наймогутнішу чаклунку. Злий шторм був виніс на пляж двох дівчат. Шакті і Муна – двійнята, а ще вони прокляті. Сором’язлива й відповідальна Муна позбавлена будь-яких магічних здібностей, у що складно повірити, зважаючи на рідкісне обдарування її сестри. А нахабна й різка Шакті… просто поступово розчиняється в повітрі. Спроби відшукати автора нетипового закляття вказують на Англію. Ту саму Англію, головною чародійкою якої нині є зухвала Прунелла Вітт. Саме вона – перша жінка, яка отримала посох Королівського Чарівника та насмілилася заснувати Академію, де дівчат навчають магії, а не притлумленню здібностей до неї – може допомогти. Має допомогти. Якщо інші біди не завадять. Війна з Францією триває, чарівники-ретрогради з радістю знесли би Прунеллу з її посади, а тут ще й Королева фей готова оголосити британцям війну, бо ті начебто вкрали найдорожчий її талісман, що містить силу Істинної королеви – переможеної спадкоємиці чарівного трону. І все б може обійшлося, якби дорогою  через Чарокрай до Англії Муна не загубила би Шакті. А тепер про зважені вчинки не йдеться – рятувати сестру вона готова в будь-який спосіб. Навіть якщо для цього треба обманювати Прунеллу Вітт, кидати виклик повелительці іншого світу чи викрасти декого у драконів.

Продовжувати читання “Змії серед нас. The True Queen”

Вісник екранізацій. The Little Stranger (2018)

Минулої весни я нарешті прочитала черговий роман Сари Вотерс і тоді ж дізналася про те, що наближається екранізація. Ооо, я чекала на це кіно, але не стала дивитися його одразу. І правильно зробила, для сезону осінь-зима це було б трохи занадто.

Маленький незнайомець” наперед приваблював шикарним акторським складом та нетерплячим очікуванням: як же вони змогли це екранізувати? Роман для екранізації непростий – це готична драма про черговий етап занепаду старої аристократії, який показано очима молодого амбітного лікаря, якому ще макітриться в голові від дитячих спогадів про блиск місцевих джентрі. А що від тих спогадів лишилися, властиво, тільки спогади – то вже інше діло. Доктора Фарадея такі дрібниці не бентежать. Іншим не настільки пощастило.

MV5BYmQ0M2EyY2ItYzk5Mi00N2E3LWFlMTktYTUyYzlhZGY2NDc4XkEyXkFqcGdeQXVyMzY0MTE3NzU@._V1_SY1000_CR0,0,1333,1000_AL_

Якось молодого терапевта запрошують до маєтку колишніх хазяїв селища – юна служниця трохи прихворіла, так незручно, перепрошуємо, докторе. Нічого-нічого, відповідає гість, він давно мріяв знову опинитися у Гандредз-Голлі – величному маєтку, де його мати колись працювала покоївкою і він сам одного разу побував на літньому святі. Але від колишньої пишноти лишилися самі друзки: податки з’їли більшу частину сімейних статків, молодий спадкоємець для бізнесування не придатний – повернувся з війни скаліченим в усіх сенсах, та й природної клепки до того не мав, тож всі проблеми готовий вирішувати розпродажем родинних ланів під типову забудову. Його старша сестра неприкаяно совається, бо і її активне життя завершилося разом з війною, коли їй довелося повернутися до дому з допоміжної служби, а вдома робити нема чого. Але мамá воліла би того всього не помічати, це ж так незручно, знаєте! Проте є речі,  котрі не помічати складніше, аніж шпалери, що відстають від стіни, чи надщерблені келихи. З мешканцями занепалого маєтку щось не те. В такому, знаєте, незручному сенсі слова. Або щось дуже-дуже не те із самим будинком. Але про це доктор Фарадей і чути нічого не хоче!

Смутна й невесела історія любові одного молодика до чужого дому – для екранізації дуже цікавий матеріал. Тут вам і психологічна драма, і море соціальної проблематики, і дрібочка сатири і кілька відер цілком класичного розливу готики – мені от найбільше Шерідан Ле Фаню з праотців/праматерів згадувався, він умів створити схожу задушливо-липучу атмосферу зачаєного… ні, не жаху, біди й зіпсутості, докорінної неправильності того, що відбувається. З нюансуванням там, правда, могли би бути проблеми, але такі актори, невже не подужають? Актори старалися. Біда там із режисурою, сценарієм та (схоже) монтажем. Але спочатку про плюси:

Продовжувати читання “Вісник екранізацій. The Little Stranger (2018)”

Вісник екранізацій. Ordeal by Innocence (2018)

Минулого року КСД дуже вчасно видав “Випробування невинуватістю” якраз під новеньку телеекранізацію. Я до цього проекту придивлялася давно, тому не дивно, що міні-серіал наздогнав мене раніше за книжку. Але воно й логічно: книжки читаються не виключно заради сюжету (хм, це ж наче детектив…), а от фільми… Для фільмів сюжет – штука важлива.

От тільки так вийшло, що для Ordeal by Innocence 2018 року сюжет найголовнішим не є. Тут розгромно перемагає стилістика. А сюжет… Ні, з ним також все гаразд – літоснова зобов’язує. І дивитися цей мінісеріал було прикольно. Перша серія: “А це точно Аґата Крісті?”. Друга серія: “Аааа, вже щось знайоме проглядає…”. Третя серія: “Воу-воу, Аґата Крісті на стероїдах! Мені подобається! Давайте ще! Як це – більше нема?”.

mv5bndeyodkwnzgznf5bml5banbnxkftztgwode0ntg4ntm@._v1_sy1000_cr0,0,1333,1000_al_

Середина 1950-х – ідеальна британська версія. Характерні для епохи ознаки занепаду вищого класу родини Арґайл ще не торкнулися: маєток на місці, гроші на місці, щастя… З щастям сутужніше. А капітальна катастрофа з тим щастям стається на Різдво 1954 року, коли матір сімейства – благодійницю, меценатку та рятувальницю сиріт – Рейчел Арґайл криваво, несподівано й безпідставно вбиває молодший син. Минає півтора роки, життя продовжується, згорьований (насправді, ні) вдівець вирішив знову сходити під вінець, діти потроху оговтуються від трагедії (насправді, ні), а паршиву вівцю “вдало” вбили у в’язничній бійці ще до того, як судовий процес стартував. Чи, може, тут теж – “Насправді ні?”. Бо за кілька днів до весілля на порозі з’являється дуже підозрілий молодик, який запевняє: він є свідком того, що Джек ніяк не міг вбити свою матір.

Така сюжетна затравка могла обіцяти все, що завгодно: від повільного класичного детективу до жорстокої сімейної драми. У цій версії з матеріалу вийшов натуральний психологічний трилер з напівсюрними акцентами і таки відчутним присмаком південної готики, на яку ще трейлер натякав. Це було незвично, доволі неприємно, але по-своєму круто.

Продовжувати читання “Вісник екранізацій. Ordeal by Innocence (2018)”

5 причин любити книжки Трейсі Шевальє

Перший випуск рубрики “5 причин любити” я присвятила Джоанн Гарріс, бо саме її кандидатура перемогла у фейсбук-голосуванні. А тепер настав час вирівняти шанси. Сьогодні розкажу про книжки письменниці, яка поступалася тоді кількома голосами. Якщо чесно, сама я тоді вболівала за неї.

Американсько-британська письменниця Трейсі Шевальє народилася у Вашингтоні і перші 22 роки життя провела у Штатах. Але вже після бакалаврату вона переїхала до Британії, саме там працювала у видавництві, згодом отримала магістерський ступінь з Creative Writing і почала писати романи. Живе вона в Англії і понині.

fullsizerender(1)
Фотографувала Ольга Ліцкевич

Перший роман Шевальє – “Непорочна блакить”/Virgin Blue (за кольором, що ним писали шати Діви Марії в іконографії) – був доволі стандартною “двоепоховою” мелодрамою. Молода американка переїздить до Франції і починає шукати себе та препарувати власний шлюб. Від тисяч і тисяч подібних текстів роман відрізнявся лише другою сюжетною лінією. Теж мелодраматична і теж про заборонене кохання, вона все ж таки розповідала про доволі нестандартних героїв (гугенотів XVI століття) з доволі мммм… специфічними традиційними практиками. “Жорсткувато для стандартної мелодрами”, – подумала я, коли читала. Але на той момент в активі прочитаного уже був другий за хронологією написання роман Шевальє, той самий, що зробив її знаменитою – “Дівчина з перловою сережкою“. Теж мелодрама, але з приглушеною любовною лінією, граничною увагою до деталей (в тому числі – побутових) та спробою змоделювати нехрестоматійний жіночій досвід. Оці підходи характерні і для всього подальшого доробку письменниці. Загалом вона на сьогодні видала 9 романів (ще є упорядковані нею антології оповідань) – три “континентальні, три “англійські”, три “американські”. Я з них читала сім. І це було від “Ого, цікаво” до “Сил нема як люблю” (власне, якщо складати 10 найнайнайулюбленіших моїх книжок, там мусять бути “Дивовижні створіння”/Remarkable Creatures). То ж в них аж такого, щоб їх так любити?

Продовжувати читання “5 причин любити книжки Трейсі Шевальє”

Двічі по п’ять. Темніша й моторошніша версія світу

Останнім часом я щось все більше згадую слова “готика” та “неоготика”. У зізнанні в любові до книжок Джоанн Гарріс згадувала, у пості про “Таємницю покинутого монастирязгадувала, одну книжку ледь прочитала і вже іншу купила… Думаю, слушна нині мить, щоби зробити “Двічі по п’ять” про неоготичні романи. Це, звісно, могло би бути двічі по тридцять, але поки що ділюся лише десяткою похмурих книжок – про старі будинки і ще старіші таємниці, про привидів та кровопивць, про вбивства та інші неподобства, про вади вікторіанства і не тільки – про все те моторошне й незбагненне, що нам подарувала олдскульна література жахів.

DSCN7772

Неоготику я люблю страшенно і обирати поміж варіантів обмежене число книжок дуже складно. Але спробую підібрати із цікавого/улюбленого.

35458733

П’ятірку прочитаного відкриває книжка, через яку я вчора ввечері забула про існування смартфона. “Мовчазні компаньйони” Сари Перселл – це концентрована неоготична історія про проклятий будинок та фамільних… ну, можна сказати, майже привидів. А ще про невдалий магічний ритуал двохсотрічної витримки. І про божевілля. І про сімейне насилля. І про дуже хороброго чорного котика. Але в першу чергу – про мовчазних компаньйонів – людські фігури-обманки, що у XVII столітті були дивної забавкою родом з Голландії, а в XIX-му перетворилися на несподівану небезпеку.

22864137

Другим пунктом в такому списку обов’язково має бути щось із книжок Сари Вотерс, бо у Сари Вотерс неоготичною є більша частина творчості. Але сьогодні перегони виграє оцей варіант – роман про одну добросерду жінку і одну дівчину-медіумку, яку перша героїня навідує у в’язниці. А краще би ні – це ж готика, бігме!

31372130

Третьою має бути одна з небагатьох чесних неоготичних книжок, перекладених українською. Про “Тринадцяту казку” багато хто чув, вона про молоду жінку, який випадає рідкісна удача – почути правдешню історію життя відомої письменниці. От тільки правда – це… гнучке поняття. І іноді – аж занадто небезпечне.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Темніша й моторошніша версія світу”

Вісник екранізацій. A Discovery of Witches (1-й сезон)

Восени мені завжди хочеться читати й дивитися щось чарівне. І, якщо з читанням зазвичай не виникає жодних проблем, то з “дивитися” трапляються сезони сумної дієти. Тому потенційне видиво вишукую завчасно й потім з нетерпінням чекаю-чекаю-чекаю. Цього року я отак чекала на британську серіальну екранізацію “Трилогії всіх святих” Дебори Гаркнесс.

Ні, самі книжки я не читала, хоча на початку 2010-х перші два томи видав КСД і – зненацька – аж одразу українською. Якось оминула увагою та й на той момент сюжет “Заборонене кохання до вампіра” викликав… складні почуття (окей, Ксеню, час бути чесною – хто тоді прочитав дев’ять томів “True Blood”? отож-бо). Але відтоді мода на вампірів трохи вщухла, фентезійних серіалів маємо небагато, пристойних фентезійний серіалів ще менше, а тут за роботу взялися британці, знімають в Оксфорді, а за головного героя вампіра у них Метью Ґуд. Ні, встояти тут би не вийшло. Я й не намагалася.

landscape-1511363937-a-discovery-of-witches-1

Коротенко про сюжет: спадкова відьма Даяна Бішоп – сквиб не успадкувала від предків жодних магічних талантів, але дуже цікавиться історією – і історією магії зокрема. Вона – науковиця, яка вивчає алхіміків єлизаветинських часів, провідна спеціалістка з теми, “наймолодша людина, яка колись отримувала теньюр у Йєлі” (тут я заплакала, а це ж перші сцени першого епізоду). Молода жінка повертається до Оксфорда, щоби попрацювати над наступною книжкою. Для цього їй потрібен певний манускрипт, і вона його отримує. Проблема в тому, що зачакловану книжку ніхто не бачив вже протягом століть. А вона, за легендами, містить пояснення, як саме колись відьми створили вампірі і – отже – як їх можна знищити. І тепер за Даяною полюють всі – відьми, вампіри, Конгрегація (всенелюдський орган співуправління), хіба що демони не полюють, вони тут взагалі нереальні няшки. Ну, а близьке знайомство з Метью Клермоном – вампіром-біохимиком, який вивчає причини послаблення крові вампірів (молодші покоління вже не можуть перетворювати людей на собі подібних) та виродження відьомських талантів – швидко стає дуже близьким. А далі – все як годиться: пристрасне кохання, таємниці, інтриги і приховані таланти.

Перші епізоди “Сповіді відьом” (не дуже подобається цей варіант, але це офіційний книжковий переклад, то нехай буде) у мене викликали шалений захват і несміливу віру в майбутнє. Правильно, що несміливу, бо під останні епізоди сезон вже розгубив і темп, і чарівливість свіжості. І все ж таки на загальному тлі – це цілком пристойний телевізійний продукт, який підсолодив мені половину осені. Ну, і як годиться – про плюси і мінуси.

Продовжувати читання “Вісник екранізацій. A Discovery of Witches (1-й сезон)”

5 причин любити книжки Джоанн Гарріс

Я вже давненько збиралася відкрити нову рубрику, присвячену розповідям не про конкретні книжки, а про доробки улюблених письменниць загалом. З одного боку – буде законний привід фонтанувати прицільною любов’ю (а не так, як оце в мене з Аткінсон, про яку згадую всюди, де можна і не можна). З іншого – дуже корисно посидіти і подумати, чому людина, зациклена на книжковому розмаїтті, все ж таки схильна в когось читати все чи майже все. “Бо люблю” – надто проста відповідь. “Чому саме аж так люблю?” – оце питання цікавіше.

Для першого випуску обирала між двома письменницями, але у ФБ-голосуванні перемогла Джоанн Гарріс. Let it be.

DSCN8344

Британська письменниця Джоанн Гарріс на сьогодні встигла видати, здається, шістнадцять чи сімнадцять романів, кілька збірок оповідань і кілька нонфікшен-книжок про кулінарію. З усього її доробку українською виданий тільки найвідоміший (хто ж екранізацію з Джонні Деппом пропустить) роман “Шоколад“. Я з цих романів читала дванадцять і ще дві збірки оповідань. Не впевнена, що читатиму в Гарріс завжди і все, але щось на те ідеться. То чому аж так багато?

Причина перша – бо вони різні

Творчий шлях Джоанн Гарріс – це такі доволі веселі для сторонньої спостерігачки “американські гірки”. Перші два романи письменниці були типовою неоготикою (свого роду осучаснена версія “Кармілли” та магічно-реалістичне переосмислення історії категорично невдалого шлюбу Джона Раскіна) – доволі цікаві, стильні, але… Широка публіка не оцінила, і, схоже, у самої Гарріс щонайменш дебютне “Зле сім’я” по тому викликало складні почуття. Літературною зіркою письменницю зробив “Шоколад” та кілька подальших романів – книжки про життєві драми самотніх людей, присмачені пасторальними пейзажами (бажано французькими), побутовою магією та частими і спокусливими згадками про їжу. Але після вироблення фірмового стилю, пані Гарріс не стала сама себе в ньому консервувати. Вони трохи експериментувала із історичними романами, написала дві книжки підліткового фентезі, кілька трилерів (один так – цілком собі по-скандинавському гнітючий) та низку ретелінгів нордичної міфології – як романів, так і оповідань. З оповіданнями ще цікавіше, там можна знайти майже все – від feel-good історій про стареньких з богадільні до дуже неприємних горорів. Не все з цього рівноцінне з літературної точки зору, не все цікаве мені, але ну круто ж! Можна було б з чесним сумлінням штампувати “Шоколад-25” (це трилогія якшошо), але ні. При цьому не можна сказати, що авторські експерименти якісь дуже неочікувані. Нєнє, якщо придивитися, то там все логічно і передбачувано.

Продовжувати читання “5 причин любити книжки Джоанн Гарріс”

Вісник екранізацій. The Bookshop (2017)

Я дуже довго підступалася до творчості британської письменниці Пенелопи Фіцджеральд, і от лише на початку цього року прочитала один з її романів. Обирала поміж варіантів по-книгоманському – взялася за “Книгарню“. І тоді ж, коли почала читати, дізналася, що в цієї книжки є свіжа екранізація. За режисерку і сценаристку там відома каталонка Ісабель Койшет, фільм отримав три “Гойї” (за фільм, режисуру та адаптований сценарій), каст казковий, трейлер – дуже привабливий, треба-треба-треба дивитися. І якось воно відклалося на багато місяців, аж от нарешті подивилася. Враження лишилися трохи суперечливі: наче все добре, все як має бути, але хробачок точить – щось таки трішечки не так.

MV5BNDIzYjIyMGEtYzIyZS00OGY3LWI5ODYtN2M1YjAxOTA5OTgzXkEyXkFqcGdeQXVyMzI3MDEzMzM@._V1_

Сюжет The Bookshop (тут ані авторка, ані творці екранізації не мудрували) вкладається в двійко речень. А можна навіть одне: вдова зі скромними статками місіс Флоренс Грін вирішує відкрити першу книгарню в курортному містечку, але містечко тому не дуже зраділо. Щоправда, поза цим єдиним реченням залишиться багацько прекрасного: меланхолійна атмосфера містечка, яке навіть у туристичний сезон не сказати що оживає, складні ієрархічні структури англійської глибинки, труднощі організації малого бізнесу в інертному середовищі, а головне – сліпуче сяйво мрії і віри в свою зірку. Усе це є в книжці і все це акуратно переїхало до фільму. Але дорогою змінилися деякі акценти. Ну але спочатку про хороше.

З чим тут точно все добре?

Продовжувати читання “Вісник екранізацій. The Bookshop (2017)”

На півдорозі до детективу. “Мітфордські вбивства”

Спроби схрестити сімейний роман (а то й сагу) з детективом мають давні добрі і плідні традиції. Але буває й таке, коли ні сіло, ні впало: і детектив не клеїться, і сімейний роман розпадається на шматки. В кращому випадку один з жанрів зрештою перемагає, лишаючи інші напрямки бідними родичами, які зітхають: “Але ж ідея була непогана, правда?”. Правда. Але коли в піджанрах є той таки детектив, то його перемозі радієш більше. Головне, щоб із загадкою повернулося на добре, а інше… Інше – то таке.

Дебютний детективний роман Джессіки Фелловз (об’язковий в такому випадку дисклеймер: так, родичка того самого Джуліана Фелловза, а заразом авторка нонфікшен-книжок “зі світу “Абатства Даунтон“) – це якраз типовий випадок, коли письменниця не хотіла обмежетися тільки детективом. І протягом перших 200 сторінок було важко сказати, що це взагалі таке і що з нього виросте. На щастя, текст схаменувся, й остання третина там уже чесний (і нічогенький, треба сказати) детектив. Ну, але дійсно – первісний замах був на більше.

DSCN6310

/Клац кіношною хлопавкою/ Зимовим днем купе поїзда, що прямує до курортного містечка на півдні Англії сідає літня пані, увечері того ж дня її в тому купе знайдуть смертельно пораненою. /Клац кіношною хлопавкою/ Юна Луїза Кеннон не хоче бути пралею, як мама, карманницею, як дядько навчив, проститукою, як дядько спонукає, але варіантів в неї небагато. Але одного зимового дня в Луїзи з’являється шанс влаштуватися помічницею няні до аристократичного сімейства. І вже байдуже, що досвіду такої роботи в дівчини нема, а рекомендації трохи ненадійні – шансом треба скористатися за будь-яку ціну! /Клац кіношною хлопавкою/ Молодий залізничний полісмен Ґай Салліван ганяє безхатьків на вокзалах та розслідує дрібні крадіжки, але мріє про щось більше, щось справжнє, щось таке, що дозволить йому врятувати самооцінку “Єдиного хлопця в родині, якого не взяли до війська під час Великої війни”. І тут його з напарником викликають на замах на вбивство в потязі. Ось воно, ось цей довгоочікуваний шанс! /Клац кіношною хлопавкою/ Юній Ненсі “майже сімнадцять” і в дитячій, поміж молодшими сестрами, вона відверто нудиться. Душа Ненсі потребує пригод, але батьки чомусь до цього ставляться без ентузіазму. Дівчина пише під псевдонімом страшні оповідки, але коли до родини доходить звістка про наглу смерть знайомої знайомої – самовиховане на penny dreadful дівчисько робить мисливську стійку: чому б не спробувати розслідувати справжній злочин? Це ж такий шанс! Он і майже ровесниця Луїза допоможе, бо панночці дуже треба! /Клац/

Трохи забагато “клаців”? От і я про те. Джессіка Фелловз озброїлася багажем знань про першу половину ХХ століття і написала не “просто детектив”, а історичний детектив з урахуванням історичного ж контексту. Контекст справді цікавезний: 1920-й, практично тільки-но завершилася найстрашніша війна в пам’яті людства, а повсякденне життя відмовляється повертатися до старих звичок. Жінки на роботі, занепад аристократії, масовий ПТСР і працевлаштування ветеранів, нові моди, нова музика, нові соціальні моделі – цукерка, а не епоха! І молода британська письменниця підійшла до матеріалу з ентузіазмом. “Мітфордські вбивства” – це про все оце і ще трішки зверху. Але проблема в тому, що елегантно збиратися в купу весь цей матеріал відмовляється. То сімейний роман не клеїться, бо аристократичну родину авторка змальовує цілком історичну – до того ж надзвичайно цікаву – але змальовує скупо й несміливо, так, що ті, хто вже багато чув про Мітфордів, натяки зрозуміють, а іншим (от мені, наприклад), може бути не дуже комфортно. То тему тяжкої долі дівчини з народу, яка йде у найми (ой, “Даунтоном” запахло) письменниця замітає під килимок детективного сюжету. То про сам детектив забуває на кількадесят сторінок, від чого критично страждає динаміка сюжету. “Ні, не Аґата Крісті”, – думала я половину книжку, аж доки роман не згадав, що він взагалі-то про вбивство.

Продовжувати читання “На півдорозі до детективу. “Мітфордські вбивства””

Графічна пауза. Найкрасивіша книжка на світі

Зазвичай “Графічна пауза” була такою спеціальною рубрикою, де можна нав’язливо рекламувати графічні романи і комікси. Але буває, буває, що находить нестримна жага розповісти про “щось інше”, ґрунтуючись на ілюстраціях. Із сюжетними книжками робити таке у більшості випадків трохи ніяково (це не те саме, що зізнаватися в прочитанні книжки через шикарну обкладинку, але щось до того близьке). А з не-сюжетними… Така не-сюжетна книжка мені зустрілася чи не вперше. Але тут так і задумано, що художня довершеність – це головна складова. І це не мистецьке видання в “музейному” сенсі слова. Хоча… wait… І мистецьке, і музейне – просто в трохи незвичному ракурсі.

DSCN5522

Тож якщо мене зараз спитати, що за книжка є найкрасивішою на світі, я довго не міркуватиму. “Ботанікум“! “Ботанікум” від Кейти Скотт і Кесі Вілліс – фантастично чудова книжка, гортаючи яку мені хотілося плакати

З двох причин. По-перше, це неймовірно красиво. Ок, припустимо, я – фанатка ботанічної ілюстрації, тобто є людиною упередженою. Але… це ж правда захмарно прекрасно! По-друге, ця книжка викликає бентежно заздрісний розпач. Чому, чому в моєму середньошкільному дитинстві не було такої прекрасної книжки, а була “Біологія для шостого класу” Морозюк? Причому в моєму шостому класі був ще якийсь спрощений радянський підручник, а отой біленький монстр з маком на обкладинці наздогнав уже у восьмому, коли проганяли програму для “районки” з біології. Believe me, прочитати перше видання підручника Морозюк (з усіма респектами до “першого вітчизняного шкільного підручника з ботаніки”) з його переускладеною лексикою та манерою викладу, ніби то для дуже замотивованих студентів, а не для школярів, за два дні – це нефігова психологічна травма. Ні, в “Ботанікумі” теж розповідають про вайї з архегоніями, але роблять це повільно, охайно та старанно повторюючи “людськими словами”. Професорка Кесі Вілліс – завідувачка науково-дослідницького управління в К’ю – свою частину справи зробила круто. Статті тут поділяються на дві частини: перша – дуже загальний вступ до теми, друга – уточнення специфіки, що йдуть “додатком” до ілюстрації. І от складні технічні моменти та більшість специфічних термінів ідуть якраз в тих “додатках”, а їх можна читати, а можна і нє. Можна й взагалі не читати, а картинки роздивлятися, вони ще крутіші. Зараз покажу.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Найкрасивіша книжка на світі”

#Vaenn’sМораторій. Квітень “на валізах”

Ось і настало 1 травня, а це не лише гарна погода та несподівана спека, квітучі каштани і “миртрудмай”, а ще й завершення #Vaenn’sМораторій. Чотири місяці я не читала книжок, написаних американськими авторами, і з’ясувалося, що:

  • життя на Марсі існує, тобто читати є що;
  • а от книжкові закупи організовувати складніше, значна частина перекладених цікавих новинок у нас таки американки за походженням;
  • вижити, не читаючи американські книжки можна з легкістю;
  • але коли йдеться про звичну жанрову літературу (у першу чергу це стосується фентезі) – то ситуацію рятують інші англомовні країни. І не лише очевидна Велика Британія, Канада та Австралія – теж сила (і я даремно раніше не копирсалася в австралійській фантастиці, там купа цікавезного);
  • читання англійською допомагає розширювати горизонти;
  • а Британія радо переймає роль гегемона і головної країни походження книжок.

Фух. Це було круто, цікаво і по-своєму дуже весело. Але під кінець трохи втомило, і десь із середини квітня я вже затято складала списки “А що б такого американського почитати в першу чергу”. Не тому, що в якихось книжкових нішах у мене стався критичний дефіцит. Це список з конкретних назв і конкретних імен (в тому числі улюблених письменниць і письменників). От в чому сучасна американська література перемагає, так це в тому, що там є практично все – на будь-який смак, будь-який сюжет і сетинг. Ну, і популярні “екзотичні” романи в багатьох випадках часто пишуть нащадки іммігрантів до США. Тож маю погане передчуття, що наступні пару місяців я буду так надолужувати “втрачене”, що кожна не-американська книжка стане несподіванкою. Насправді, ні, у мене тут кілька проектів недочитані, але доля жарту в цьому жарті…

Квітень мораторію у цифрах:

  • 3859 сторінок (та що ж таке! третій місяць мотиляюся під планкою у чотири тисячі, і все ніяк!);
  • 13 книжок (малувато, але в малочитанні останніх днів винна не я, винен “Скайрім“);
  • 3 книжки англійською (так, дві з них – графічні романи, причому один – перекладений з французької, буває);
  • 5 книжок британських авторів (і це я просто дві залізно заплановані не встигла прочитати);
  • знову 2 книжки нонфікшену (однозначно я собою цьогоріч пишаюся);
  • відкрила для себе чотирьох нових авторів, але це якщо брати сольні книжки, бо серед прочитаного ще є мега-антологія;
  • майже всі книжки (одинадцять, якщо конкретніше) було написано в ХХІ столітті (фух, я повернулася до звичного режиму);
  • челенджи тимчасово тупцяли на місці, але в мене наполеонівські плани на підтягування “міфопоетичних” хвостів. Перший сеанс підтягування з’їхав на травень, але він обов’язково відбудеться.

Читалося протягом місяця таке:

DSCN5314

Продовжувати читання “#Vaenn’sМораторій. Квітень “на валізах””

Життя – це біль та інші відкриття. “З Елеанор Оліфант усе гаразд”

Якщо замислитися, то читання бестселерів – це дуже захоплива лотерея. Хорошою чи поганою є книжка, яку купили сотні тисяч читачів – то питання середнього ступеню суттєвості. Найцікавіше у загальноприйнятих книжкових хітах – це корпус очікувань, і справджених, і не дуже. Тобто те, що від цієї популярної книжки читачі зазвичай отримують. Або не отримують – це теж варіант.

З черговим бестселером у мене вийшло прикольно. “Мила, добра, життєствердна, весела книжка”. Нууу… Таке. “Драматична та гуманістична”. Уже трохи цікавіше. “Про сучасну молоду шотландку”. О! “Про сучасну молоду шотландку з проблемами, що вона їх рішуче вирішує”. Так-так-так. “Відгуки гарні”. Окей. “Вийде українською!”. Все, переконали, продано!

DSCN4854

І продали заздалегідь. Я чекала “З Елеанор Оліфант усе гаразд“, відтягувала замовлення в КСД, підхопилася читати майже одразу, як отримала, читала в маршрутці, за їжею, під ковдрою… Але чи треба казати, що якоїсь миті спіймала себе на тому, що дивлюся в одну крапку (в кінці речення) і тихенько, але затято матюкаюся. Просто щоби не ридати. Не допомогло. На наступній сторінці мила, добра, життєствердна і весела книжка розірвала мене на сто тисяч зажурених бурозубок. І такого ефекту я вже не чекала.

Ні-ні-ні, анотації не брехали. Книжка шотландки Ґейл Ханімен направду оповідає про життя-буття молодої жінки, що вкладається в межі трикутника “Робота-телевізор-горілка”. І одного дня Елеанор дійсно підхоплюється змінювати… ну, спочатку не спосіб життя, а себе, аби досягти омріяної мети – неквапливого завоювання уваги призового мужика – радше гарного, аніж талановитого місцевого музиканта. Щоби складовим стандартного чик-літу не було самотньо, в книжці ще є трішечки дрібних офісних чвар, трішки гламуру, несподівані зустрічі, що змінюють життя, і не менш несподівана дружба, яка певною мірою це життя рятує. А от що рятує “Елеанор Оліфант” від шаблонності стандартної романтичної комедії, то це фігура головної героїні. А з Елеанор тут все дуже непросто.

Продовжувати читання “Життя – це біль та інші відкриття. “З Елеанор Оліфант усе гаразд””

Багатство внутрішнього світу. A Skinful of Shadows

І тут мене осяяло: здається, останнім часом не пишу оглядів на окремі книжки, бо не трапляються мені книжки, про які хотілося б затято говорити. Це трохи сумно, ну але покладаю великі сподівання на новинки, а ще серед прочитаного деякий час тому лишилося трохи книжок з категорії “Не можна не розказати”. І як не дивно, найбільше враження справило дитяче історичне фентезі. Хоча можна було й не дивуватися, адже минулого року інша книжка Френсіс Гардінг уже провокувала в мене напади шаленого захвату.

У сім’ї Мейкпіс не говорять про батька. Не говорять про те, чому вони з матір’ю живуть в материних родичів. Не говорять про те, як звали Мейкпіс до того, як вони приєдналися до пуританської громади. Не говорять про багато суттєвих речей і майже ніколи – про жахіття Мейкпіс. А коли вже говорять, то мати не пояснює, чому вона “лікує” страхи доньки саме так – лишаючи її ночувати у церкві, де малу переслідує жахливе відчуття, ніби зловісні тіні намагаються проникнути до її голови. От тільки під час чергової колотнечі у Лондоні Маргарет загине, і тривала мовчанка ніяк не вбереже дівчинку від горя, страху, одержимістю ведмежим духом та родини батька, в якій дуже цінують спадкоємців, здатних стати вмістилищем душ.

Фух! Про “A Skinful of Shadows” не так вже й просто розповісти, бо це доволі нетипова дитяча книжка. По-перше, вона балансує на межі підліткової та допідліткової літератури: на початку оповіді Мейкпіс – дванадцять років, далі вона стрімко старшає до п’ятнадцяти, і при тому роман не перетворюється на типове сучасне підліткове читання, лишаючись в межах більш-менш олдскульної дитячої пригодницької літератури.  Це якщо не зважати на проблематику: проблеми ідентичності, проблеми сімейної відданості, проблеми небуквального сімейного насилля – а на додачу там ще дуже виразно змальовується країна, яку роздирає громадянська війна. По-друге, власне от – “Вмістилище тіней” є повноцінним романом з розлогою сюжетною лінією, до того ж романом історичним, що ще й потребує від читачів певної зануреності у контекст. А оскільки контекст – це Англійська революція, то… Чесно кажучи, бували під час читання моменти, коли треба було галопом нестися у Вікіпедію та уточнювати хронологію подій. Хороша дитяча книжка. Пізнавальна дуже.

Продовжувати читання “Багатство внутрішнього світу. A Skinful of Shadows”