Торік принцип “Обирати з прочитаного не найкращі чи найголовніші книжки, а саме найяскравіші” себе цілковито виправдав. То й цього разу спробую вчинити так само. Але без нотки експерименту якось нецікаво, тому замість чогось на взір звичних номінацій спробую супроводити книжки року формулюваннями а-ля Нобелівський комітет. То “за що?” полюбилися/запам’яталися оці двадцять (а насправді – 22) книжки?
Настав час віддавати блогові борги за листопад (чи бодай невеличку їхню частинку). Третій тиждень #TheDarkestReading вийшов максимально тематичним, хоча книжки для нього підібралися практично навмання. Але кожна з них розповідає про ті самі межові ситуації, коли будинок перестає бути фортецею – тобто типові нічні жахіття англоамериканського культурного поля. І книжки дібралися такі ж: почасти суто американські, почасти – з відчутним британським присмаком.
Що читалося:
Продовжувати читання “#TheDarkestReading-2021. Тиждень III. Похмурі будинки та їхні мешканці”Перший тиждень листопада випав напрочуд лагідний, але темному читанню сонячна погода не завадить. Енівей, почала я марафон з легкої розминки – продовжень вже знайомих підліткових циклів. Там все, як завше: розумні 14-15-річки, незграбні дорослі, страшні таємниці та героїчні пригоди. Хоча з героїкою по-всякому бува – іноді треба просто бодай якось вижити.
Укладати списки тематичного геловінського читання в моєму випадку штука доволі передчасна, бо маю дивну забавку – майже двомісячний читацький марафон The Darkest Reading, що триває від 31 жовтня по 22 грудня. До нього вже такі книжкові стосики назбиралися, що я два тижні себе по руках ляскаю, аби раніше за них не хапатися. Але раз вже така осінь картинно-гарна, день був сонячний і хочеться ще чогось яскравого, коротенько розкажу про кілька коміксів/графічних романів, що добре пасують до меланхолійного (не горорного!) містично-осіннього читання. Про деякі я вже згадувала, дещо – справжні хіти, але є й менш відомі перлинки.
Найочікуваваніший та найхітовіший геловінський мальопис – то, мабуть, “Ікла” Сари Андерсен, що українською видає Вовкулака. Збірка стріпів про непросте повсякденне життя яскравої парочки – вампірки та перевертня – з перших сторінок завойовує читачів м’яким, хай і чорнуватим гумором, впізнаваними ситуаціями і самим сюжетом – притиранням “свіжої” пари до звичок та дивацтв одне одного. А яке там ошшатне видання! (Маю оригінал, але українське обіцяли зробити аналогічним).
Останнім часом впевнено більшає книжок, які відповідають на питання: “Як виховати дитину з профеміністичними поглядами?”. Навіть українською більшає, що не може не тішити. Деякі адресовані батькам – як вже майже легендарна “Люба Іджеавеле“, інші – це власне дитячі книжечки, які знайомлять з біографіями відомих жінок, розповідають про перебіг боротьби за права, пропонують різні сценарії дівочого емпаверменту тощо. Помітна частина таких видань – це все ж таки науково-популярний нонфікшен, але мене почали цікавити (наразі) нечисленні на нашому ринку художні твори. Торік одну з таких серій почав видавати Жорж. І одразу з козирів зайшов – тобто з книжки про британських суфражисток. Для молодшого й середнього шкільного віку – а чом би й ні.
Про жанр. “Дівчата за право вибору” – це така собі премила й характерно молодшопідліткова повість про поворотне для дорослішання літо в житті 12-річної Поллі. Авторка дбайливо проводить героїню та читачів через низку виховних “чекпойнтів”, дозволяючи спостерігачам робити власні висновки. В кількох випадках Поллі вчиняє доволі по-дурному й зустрічається із закономірними наслідками. І навіть очікуваний для жанру щасливий фінал не створює враження цукеркового царства – протягом майже двох сотень сторінок головна героїня вчиться отому самому вмінню розрізняти те, що можеш змінити, і те, з чим на якийсь час треба змиритися.
Про сюжет. Надворі літо-1914, і життя Поллі просто не може не змінитися (вона ще просто не уявляє – наскільки). По-перше, її мама вагітна, й всі розповідають дівчинці, що тепер вона буде старшою сестричкою – та вона не впевнена, як до цього ставитися. По-друге, родина її найкращої подруги переїжджає до курортного містечка, і тепер Поллі в Лондоні сама-самісінька (не рахувати ж того противного Моріса з першого поверху, правильно?). По-третє, до квартири поверхом вище заїжджають нові сусідки, і тут раптом дві “старі діви” (тм) виявляються молодими й симпатичними жінками, які не приховують скандальну таємницю. Вайолет та Едвіна – суфражистки. І якщо Вайолет – прихильниця ненасильницького спротиву, то Едвіну щойно випустили зі в’язниці – на умовно-дострокових умовах, відновитися після голодування. Отак боротьба жінок за право голосувати, про яку Поллі досі чула переважно через невдоволене гмикання старших, отримує обличчя. А Поллі тепер має старших подруг, які не беруть її на кпини за мрію стати мандрівницею-дослідницею. Як і будь-яка неофітка, Поллі починає гарячково шукати способи прислужитися шляхетній справі. І виходить це в неї… по-всякому.
Продовжувати читання “Бібліотечка малої феміністки. Челсі-вок, 6. Дівчата за право вибору”
– Чай, сер.
– Чай?
– Чай. Якість чаю, який нам прислали, просто шокує.
– Смію нагадати вам, міс Армстронґ, що точиться війна.
– Мені всі так кажуть, але ця операція тримається на чаї.
Кейт Аткінсон написала роман про війну? Нічого несподіваного, в неї таких багато. Кейт Аткінсон написала роман про “людей слова”?І таке вже було. “Люди слова” в Аткінсон – це розвідники й контррозвідники? Ого, а з цього місця, будь ласка, докладніше!
І таки написала. “Розшифровка” – це ще один характерний для авторки “клаптиковий” британський-британський (аж чай з вух ллється) роман про… А про що власне? Про несподівані повороти й вибрики долі, про різницю між сказаним і почутим, про етику й естетику міфотворення, ну і про чай, само собою. Як жеж у воєнній Британії без чаю.
Джульєтті Армстронґ близько шістдесяти. Вона з’являється на сторінках, аби померти. Джульєтті Армстронґ під тридцятку. Вона з’являється на сторінках, щоб довести – життя після війни існує. Ну, начебто. Люди кажуть. Треба ще перевірити, бо часом здається, що війна не завершується ніколи, що вона як вчепилася пазурами “Батьківщина тебе потребує”, так і ніколи не відпустить. Це ж добре, коли тебе потребує Батьківщина? Це ж добре, коли бодай Батьківщина тебе потребує, хіба ні? Джульєтті Армстронґ вісімнадцять. Ось воно, нарешті! Вона з’являється на сторінках, щоб з головою бахнутися в пучину шпигунських ігор. З усім своїм здоровим вісімнадцятирічним цинізмом і дещо патологічним потягом до брехні. І в цю мить аж кортить викресати з читацьких долоньок полум’я: ура-ура, зараз буде цікаво! Цікаво буде. Але сильно не в тому сенсі, як можна було очікувати.
Продовжувати читання “Чай, абсурд, шпигунські ігри. “Розшифровка””
А чи не розповісти вкотре казку про Попелюшку? Взагалі не питання. А так, щоб в тій казці були зловісні й прекрасні фейрі? Та стопіццот разів таке було, он, в Малінди Ло непогано вийшло. Ага, а так, щоб Попелюшка, але з пуританами та іншими ознаками бурхливості XVII століття? Ага. Вже складніше, але щось близьке до цього зробила Френсіс Гардінг. Окей, а так, щоб все одразу? Ееее.
А, власне, десь так воно і є. У Лондоні 1650-х років живе чарівна крихітка Коріандр. Тато в неї купець, що торгує шовками, а мама… А мама насправді чарівна. Та наступають темні часи, король Карл втрачає голову, встановлюється похмурий режим правління Кромвеля, мама Коріандр раптово помирає, а батько хутко одружується з праведною пуританкою, бо суворі часи – суворі рішення, треба ж роялісту якось викручуватися. З мачухою Коріандр сильно не пощастило, а ще за нею слідкує величезний крук та дивна стара жінка. Але чому, в Коріандр вже навіть отих чарівних срібних черевичків нема, котрі мама взувати забороняла!
Продовжувати читання “Коли пуритани страшніші за ельфів. I, Coriander”
Коли дерева були високими, трава зеленою, а детективи ще не встигли відсвяткувати соту річницю від дня офіційного народження жанру… Вони були дещо інакшими і в інакшості цій по-своєму прекрасними. У чомусь наївними до фейспалмів, але в іншому – такими збочено стильними, що аж памороки забиває від захвату.
Опубліковані 1933 року “Гвинтові сходи” – якраз такий випадок. Це, якщо можна так висловитися, “докрістітевський” текст – так, навіть враховуючи, що пані Аґата сама вже писала тільки в путь, а Етель Ліна Вайт також любила поколупати тему заміських маєтків та їхніх підгнилих мешканців. Але є кілька “але”.
“Але” головне: на нинішні гроші “Сходи” – не детектив. Ні-ні, тут є загадкові злочини, але вони є радше сюжетом-рамочкою, а весь сюжет крутиться навколо того, як жителі одного будинку переживають одну конкретну ніч, коли за вікном лютує буря, а лісопосадкою крадеться зловісне дерево – якщо це точно дерево, а не маніяк, від якого всі околиці тремтять. Чи всі вікна зачинені? Чи всі ключі до всіх дверей підходять? Чому в підвалі так темно? Невже економка не могла знайти кращої миті, аби вижлуктати пів плящини бренді? Куди, в дідька, поділилися всі молоді чоловіки і хто захистить честь, життя та інтереси юної служниці, яка має погану звичку лізти в кожну діжку затичкою? Єп, “Гвинтові сходи” – це психологічний трилер, причому цілковито робочий. Етель Ліна Вайт гарно працює з саспенсовими гойдалками: нагнітає – відпускає, нагнітає – відпускає, нагнітає, нагнітає, нагнітає – упс, фінал настав трішки зненацька.
Я маю дуже складні стосунки із напівколишньою професією, але цілковито усвідомлюю – в журналістиці колишніх не буває. Це тільки професія, але й значною мірою спосіб мислення, картина світу та манера оформлювати висловлювання – будь-яке висловлювання, від репліки в черзі за полуницями до художнього тексту, бо “чіпляти треба першим реченням”. І хоча нині я звела контакти з журналістикою до мінімуму, але все одно продовжую віддано відшукувати книжки та фільми про роботу колег. Про шість таких книжок – неймовірно різних за жанрами і підходами до журналістської роботи – вирішила сьогодні розповісти.
Перші два романи з цієї шістки – це трилери, в яких журналістська робота є чи то маленькою вишенькою на торті, чи то сюжетною індульгенцією. Про “Гострі предмети” Ґіліян Флінн (колись писала про цю книжку докладно) після минулорічної екранізації, здається, вже чули всі. А раптом ні – це тягучий роман про спекотне літо в маленькому містечку на Півдні США з його традиційним соціальним розшаруванням і дуже специфічними етикетними практиками. А ще про дівчат, які в цьому містечку зникають. І про Каміллу, яка має зробити про зі зникнення репортаж з претензією на Пулітцера. От тільки Камілла – не стороння спостерігачка і ненависне рідне місто лишило на ній забагато шрамів.
“Осяйні дівчата” Лорен Б’юкес – це приблизно та ж сама ліга, але із ще сильнішим замахом. Є маніяк, що вбиває молодих обдарованих жінок. Вбиває плюс-мінус в однаковий спосіб, але простежити в цьому всьому виразну серію практично неможливо. Вірніше, простежити можна – повірити неможливо, адже ці вбивства на позір хаотично розкидані протягом багатьох років – люди можуть стільки й не жити. Кірбі, одна з жертв цього маніяка, виживає, але щоб здолати внутрішніх демонів потребує відшукати демона зовнішнього. Влаштувавшись практиканткою до газети, дівчина знаходить колегу, готового дослухатися до її дивних теорій. Разом з Деном вона продовжує копирсатися в збігах та шукати патерни. От тільки в те, що вони знайдуть, дуже складно повірити. “Дівчата” – дуже складно сконструйований, міцно написаний і вкрай неприємний в читанні текст. Б’юкес – крута, але це не так книжка, яку можна безоглядно радити усім.
Продовжувати читання “До 6 червня. Шість дуже різних книжок про журналісток та редакції”
Після того, як в кінці минулого року я прочитала “Як бути двома” Алі Сміт, то вирішила: в цієї жінки треба читати все! Доречний драматизм, цікавий психологізм, помірна постмодерновість зі стилістичними привітаннями до класиків модернізму та адекватні ігри зі структурою, де вигадлива форма допомагає прокачати зміст, – що ще треба для щастя? І поки я думала, з якого боку підступатися до сезонного циклу в оригіналі (на сьогодні вже є три романи – “Осінь“, “Зима” та “Весна“), як Фабула видала ще один роман Сміт – не з нових, але уже радість.
“Готель Світ” – це впізнавання з перших сторінок. Уже знайома емоційність, уже знайомий фокус на розбіжностях між внутрішнім і зовнішнім, уже знайоме протиставлення/взаємодоповнення історій кількох персонажок, уже знайомі експерименти із синтаксисом. Синтаксис тут казково прекрасний, бо він водночас підкреслює і спосіб мислення кожної героїні, і її… скажімо чемно, організаційно-сюжетні проблеми. От від синтаксису і танцюватиму.
По-перше, у нас є Сара, а Сара втрачає ці… як його? як вони називаються? А! Слова. Сара померла. Пішла була на нову роботу до готелю і по-дурному, по-тупому, по-безглуздому загинула на другий день роботи. Смерть юної дівчини – гарної дочки, талановитої плавчині з олімпійського резерву – сколихнуло все містечко… Ну, тижні на два сколихнула. Але минув час, газетні заголовки вицвіли, батьки позбулися речей старшої доньки, і лише молодша сестра продовжує палати гнівом, адресованим світобудові. А від самої Сари вже майже нічого не залишилося – їй складно з’являтися рідним, її мертве тіло хоче лише спокою і жене душу геть, а душа поступово розчиняється, губить спогади, губить слова і чіпляється за останню думку: як це було – летіти чотири поверхи? Скільки часу це зайняло? Скільки секунд змінюють весь твій світ? І чому вони майже не змінюють світ загальний, адже він чомусь існує і без тебе.
Продовжувати читання “Місце тимчасового перебування. “Готель Світ””
В ідеальному світі цей допис мав би починатися словами: “На другий роман Цзень Чо ми чекали майже чотири роки”. Але я – читачка-слоупок, і перший роман Цзень Чо читала всього лиш минулого року. Тож очікування було не аж таким тривалим, та й налаштуватися на пряме продовження Sorcerer to the Crown я не встигла. Навпаки, звістка про те, що у другому томі сюжет забезпечить більше, більше орієнтальних мотивів, тільки радувала. Непокоїло інше: а як там буде з персонажами, з динамікою, із загальним настроєм? З частиною пунктів все гаразд. А от з дечим все ще трішки біда.
Загадковий острів Янда-Баїк лихоманить: британці все пильніше придивляються до ласого шматка малайських земель, яким керують богопротивні відьми. Що у самій Британії жінки вже можуть офіційно практикувати магію, політиків і дипломатів не цікавить. Але не тільки британці непокоять тутешню наймогутнішу чаклунку. Злий шторм був виніс на пляж двох дівчат. Шакті і Муна – двійнята, а ще вони прокляті. Сором’язлива й відповідальна Муна позбавлена будь-яких магічних здібностей, у що складно повірити, зважаючи на рідкісне обдарування її сестри. А нахабна й різка Шакті… просто поступово розчиняється в повітрі. Спроби відшукати автора нетипового закляття вказують на Англію. Ту саму Англію, головною чародійкою якої нині є зухвала Прунелла Вітт. Саме вона – перша жінка, яка отримала посох Королівського Чарівника та насмілилася заснувати Академію, де дівчат навчають магії, а не притлумленню здібностей до неї – може допомогти. Має допомогти. Якщо інші біди не завадять. Війна з Францією триває, чарівники-ретрогради з радістю знесли би Прунеллу з її посади, а тут ще й Королева фей готова оголосити британцям війну, бо ті начебто вкрали найдорожчий її талісман, що містить силу Істинної королеви – переможеної спадкоємиці чарівного трону. І все б може обійшлося, якби дорогою через Чарокрай до Англії Муна не загубила би Шакті. А тепер про зважені вчинки не йдеться – рятувати сестру вона готова в будь-який спосіб. Навіть якщо для цього треба обманювати Прунеллу Вітт, кидати виклик повелительці іншого світу чи викрасти декого у драконів.
Минулої весни я нарешті прочитала черговий роман Сари Вотерс і тоді ж дізналася про те, що наближається екранізація. Ооо, я чекала на це кіно, але не стала дивитися його одразу. І правильно зробила, для сезону осінь-зима це було б трохи занадто.
“Маленький незнайомець” наперед приваблював шикарним акторським складом та нетерплячим очікуванням: як же вони змогли це екранізувати? Роман для екранізації непростий – це готична драма про черговий етап занепаду старої аристократії, який показано очима молодого амбітного лікаря, якому ще макітриться в голові від дитячих спогадів про блиск місцевих джентрі. А що від тих спогадів лишилися, властиво, тільки спогади – то вже інше діло. Доктора Фарадея такі дрібниці не бентежать. Іншим не настільки пощастило.
Якось молодого терапевта запрошують до маєтку колишніх хазяїв селища – юна служниця трохи прихворіла, так незручно, перепрошуємо, докторе. Нічого-нічого, відповідає гість, він давно мріяв знову опинитися у Гандредз-Голлі – величному маєтку, де його мати колись працювала покоївкою і він сам одного разу побував на літньому святі. Але від колишньої пишноти лишилися самі друзки: податки з’їли більшу частину сімейних статків, молодий спадкоємець для бізнесування не придатний – повернувся з війни скаліченим в усіх сенсах, та й природної клепки до того не мав, тож всі проблеми готовий вирішувати розпродажем родинних ланів під типову забудову. Його старша сестра неприкаяно совається, бо і її активне життя завершилося разом з війною, коли їй довелося повернутися до дому з допоміжної служби, а вдома робити нема чого. Але мамá воліла би того всього не помічати, це ж так незручно, знаєте! Проте є речі, котрі не помічати складніше, аніж шпалери, що відстають від стіни, чи надщерблені келихи. З мешканцями занепалого маєтку щось не те. В такому, знаєте, незручному сенсі слова. Або щось дуже-дуже не те із самим будинком. Але про це доктор Фарадей і чути нічого не хоче!
Смутна й невесела історія любові одного молодика до чужого дому – для екранізації дуже цікавий матеріал. Тут вам і психологічна драма, і море соціальної проблематики, і дрібочка сатири і кілька відер цілком класичного розливу готики – мені от найбільше Шерідан Ле Фаню з праотців/праматерів згадувався, він умів створити схожу задушливо-липучу атмосферу зачаєного… ні, не жаху, біди й зіпсутості, докорінної неправильності того, що відбувається. З нюансуванням там, правда, могли би бути проблеми, але такі актори, невже не подужають? Актори старалися. Біда там із режисурою, сценарієм та (схоже) монтажем. Але спочатку про плюси:
Продовжувати читання “Вісник екранізацій. The Little Stranger (2018)”
Минулого року КСД дуже вчасно видав “Випробування невинуватістю” якраз під новеньку телеекранізацію. Я до цього проекту придивлялася давно, тому не дивно, що міні-серіал наздогнав мене раніше за книжку. Але воно й логічно: книжки читаються не виключно заради сюжету (хм, це ж наче детектив…), а от фільми… Для фільмів сюжет – штука важлива.
От тільки так вийшло, що для Ordeal by Innocence 2018 року сюжет найголовнішим не є. Тут розгромно перемагає стилістика. А сюжет… Ні, з ним також все гаразд – літоснова зобов’язує. І дивитися цей мінісеріал було прикольно. Перша серія: “А це точно Аґата Крісті?”. Друга серія: “Аааа, вже щось знайоме проглядає…”. Третя серія: “Воу-воу, Аґата Крісті на стероїдах! Мені подобається! Давайте ще! Як це – більше нема?”.
Середина 1950-х – ідеальна британська версія. Характерні для епохи ознаки занепаду вищого класу родини Арґайл ще не торкнулися: маєток на місці, гроші на місці, щастя… З щастям сутужніше. А капітальна катастрофа з тим щастям стається на Різдво 1954 року, коли матір сімейства – благодійницю, меценатку та рятувальницю сиріт – Рейчел Арґайл криваво, несподівано й безпідставно вбиває молодший син. Минає півтора роки, життя продовжується, згорьований (насправді, ні) вдівець вирішив знову сходити під вінець, діти потроху оговтуються від трагедії (насправді, ні), а паршиву вівцю “вдало” вбили у в’язничній бійці ще до того, як судовий процес стартував. Чи, може, тут теж – “Насправді ні?”. Бо за кілька днів до весілля на порозі з’являється дуже підозрілий молодик, який запевняє: він є свідком того, що Джек ніяк не міг вбити свою матір.
Така сюжетна затравка могла обіцяти все, що завгодно: від повільного класичного детективу до жорстокої сімейної драми. У цій версії з матеріалу вийшов натуральний психологічний трилер з напівсюрними акцентами і таки відчутним присмаком південної готики, на яку ще трейлер натякав. Це було незвично, доволі неприємно, але по-своєму круто.
Продовжувати читання “Вісник екранізацій. Ordeal by Innocence (2018)”
Перший випуск рубрики “5 причин любити” я присвятила Джоанн Гарріс, бо саме її кандидатура перемогла у фейсбук-голосуванні. А тепер настав час вирівняти шанси. Сьогодні розкажу про книжки письменниці, яка поступалася тоді кількома голосами. Якщо чесно, сама я тоді вболівала за неї.
Американсько-британська письменниця Трейсі Шевальє народилася у Вашингтоні і перші 22 роки життя провела у Штатах. Але вже після бакалаврату вона переїхала до Британії, саме там працювала у видавництві, згодом отримала магістерський ступінь з Creative Writing і почала писати романи. Живе вона в Англії і понині.
Перший роман Шевальє – “Непорочна блакить”/Virgin Blue (за кольором, що ним писали шати Діви Марії в іконографії) – був доволі стандартною “двоепоховою” мелодрамою. Молода американка переїздить до Франції і починає шукати себе та препарувати власний шлюб. Від тисяч і тисяч подібних текстів роман відрізнявся лише другою сюжетною лінією. Теж мелодраматична і теж про заборонене кохання, вона все ж таки розповідала про доволі нестандартних героїв (гугенотів XVI століття) з доволі мммм… специфічними традиційними практиками. “Жорсткувато для стандартної мелодрами”, – подумала я, коли читала. Але на той момент в активі прочитаного уже був другий за хронологією написання роман Шевальє, той самий, що зробив її знаменитою – “Дівчина з перловою сережкою“. Теж мелодрама, але з приглушеною любовною лінією, граничною увагою до деталей (в тому числі – побутових) та спробою змоделювати нехрестоматійний жіночій досвід. Оці підходи характерні і для всього подальшого доробку письменниці. Загалом вона на сьогодні видала 9 романів (ще є упорядковані нею антології оповідань) – три “континентальні, три “англійські”, три “американські”. Я з них читала сім. І це було від “Ого, цікаво” до “Сил нема як люблю” (власне, якщо складати 10 найнайнайулюбленіших моїх книжок, там мусять бути “Дивовижні створіння”/Remarkable Creatures). То ж в них аж такого, щоб їх так любити?
Продовжувати читання “5 причин любити книжки Трейсі Шевальє”
Останнім часом я щось все більше згадую слова “готика” та “неоготика”. У зізнанні в любові до книжок Джоанн Гарріс згадувала, у пості про “Таємницю покинутого монастиря” згадувала, одну книжку ледь прочитала і вже іншу купила… Думаю, слушна нині мить, щоби зробити “Двічі по п’ять” про неоготичні романи. Це, звісно, могло би бути двічі по тридцять, але поки що ділюся лише десяткою похмурих книжок – про старі будинки і ще старіші таємниці, про привидів та кровопивць, про вбивства та інші неподобства, про вади вікторіанства і не тільки – про все те моторошне й незбагненне, що нам подарувала олдскульна література жахів.
Неоготику я люблю страшенно і обирати поміж варіантів обмежене число книжок дуже складно. Але спробую підібрати із цікавого/улюбленого.
П’ятірку прочитаного відкриває книжка, через яку я вчора ввечері забула про існування смартфона. “Мовчазні компаньйони” Сари Перселл – це концентрована неоготична історія про проклятий будинок та фамільних… ну, можна сказати, майже привидів. А ще про невдалий магічний ритуал двохсотрічної витримки. І про божевілля. І про сімейне насилля. І про дуже хороброго чорного котика. Але в першу чергу – про мовчазних компаньйонів – людські фігури-обманки, що у XVII столітті були дивної забавкою родом з Голландії, а в XIX-му перетворилися на несподівану небезпеку.
Другим пунктом в такому списку обов’язково має бути щось із книжок Сари Вотерс, бо у Сари Вотерс неоготичною є більша частина творчості. Але сьогодні перегони виграє оцей варіант – роман про одну добросерду жінку і одну дівчину-медіумку, яку перша героїня навідує у в’язниці. А краще би ні – це ж готика, бігме!
Третьою має бути одна з небагатьох чесних неоготичних книжок, перекладених українською. Про “Тринадцяту казку” багато хто чув, вона про молоду жінку, який випадає рідкісна удача – почути правдешню історію життя відомої письменниці. От тільки правда – це… гнучке поняття. І іноді – аж занадто небезпечне.
Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Темніша й моторошніша версія світу”
Vaenn's Bookblog 