Після “Таємниці покинутого монастиря” польська письменниця Анна Каньтох отримала добрячий такий кредит моєї читацької довіри. Перша книжка про таємничі пригоди Ніни Панкович була одночасно і дуже-дуже олдскульною: грубезний роман, що спирається на кілька ніжок літературної традиції ХІХ століття (від роману виховання до готики та пригодницької герметики) – і свіжою, як вранішнє сонечко, бо слідує за основними трендами сучасної підліткової літератури – від уваги до психології вчорашньої дитини до вплетених в сюжет емансипаційних моментів. Плюс до всього там ще була небанальна локація – ранньо-соціалістична Польща, з бідністю, суспільною параноєю і спробами вберегти основи ідентичності від комуністичної загрози. Коротше кажучи, перша книжка була у своїй ніші була прекрасною. І друга пішла за нею майже слід в слід, але уже в інший бік.

Від завершення попередньої книжки минуло два місяці, і життя Ніни Панкович, на перший погляд, повернулося до звичного русла: родина, навчання, жодних янголів в околицях. Але, по-перше, Ніна все ще відчуває в собі дивну й неприємну силу, контролювати яку дівчина так і не навчилася. По-друге, одного нечудового дня до школи прийшла дивна парочка і забрала Ніну та ще одного хлопака із собою. З батьками домовлено, речі спаковано і от уже нашу героїню, не питаючись згоди, завозять кудись у нетрі Біловезької пущі. А там посеред лісу причаївся дивний табір-Інститут на території колишнього військового об’єкту, у якому ВОНИ (комуністи, хто ж іще) зібрали з усієї країни дітей, які могли контактувати з янголами. Чого ВОНИ хочуть? Що означають коди, що їх присвоюють кожній дитини? Чи можна довіряти симпатичному поручнику Лису – він дуже милий, хоча й комуніст. За що отримують страхітливу “червону картку”? До якого трудового загону пристати, щоб Ніні та її друзям за Маркотами простіше було розкривати навколишні таємниці? Хто ховається в тумані? І що в біса трапилося в поближньому закинутому селі?

Продовжувати читання “Діти, хащі й комунізм. “Таємниця проклятого лісу”” →

Після того, як два українські видавництва (КСД та #Книголав, якщо що) майже синхронно анонсували переклади романів Ннеді Окорафор та Томі Адеємі, я видихнула з полегшенням: фентезі з африканським колоритом у нас на ринку вже майже з’явилося, ура! Але потім зітхнула знову: а орієнтальне? Коли буде орієнтальне? Так, щоб і вибір, і різні культури, і міфології побільше? А, може, все ж таки?

А поки чекаємо, розкажу про кілька підліткових (або майже підліткових) романів якраз такого плану. З китайським присмаком, близькосхідним та скаженим міксом кількох культур.

Сирітку Сіфен виховує непривітна тітка. Виховує з єдиною думкою: Сіфен – красуня, така красуня, що може привернути увагу самого імператора. У цьому жорстокому світі красиве личко – це валюта з обмеженим терміном обігу, і вкласти її треба якнайшвидше й якнайвдаліше. Сіфен натомість мріє втекти від осоружної родички разом із коханим. І їй це вдасться – вони переїдуть до столиці, Сіфен потрапить-таки до імператорського двору і постане перед очима найвищої родини. Але трохи не в той спосіб, як  їй колись здавалося. І трохи не з тією метою, як їй колись мріялося. А головне – в усьому цьому зіграє свою роль прадавня магія – і не завжди настільки світла, як колись хотілося.

“Ліс тисячі ліхтарів” Джулі Дао стартує приблизно там само, де  багато який янг-адалт про хоробру дівчину з емансипаційними мріями – тільки цього разу з китайсько-японським колоритом. Але зупинятися там, де йому годиться, цей сюжет не збирається. Роман розповідає про чудову дівчину з гарними намірами, яка поступово перетворюється на не аж таку чудову, бо… Бо дуже складно витрусити з голову чужі мрії, під гнітом яких ти виросла. Бо дуже складно не хотіти більшого. Бо дуже складно знайти собі гідне місце, коли здається, що твоє ідеальне вже хтось посів. Бо дуже складно опиратися спокусі. Бо дуже складно уникати природної схильності до магії – навіть такої, що вартує крові, навіть такої, в якій можна розчути шерехи влади проклятого повелителя змій.

Продовжувати читання “Деви, ще деви і Зміїний Бог. Три орієнтальні фентезі-романи” →

Останнім часом я дещо занедбала “Графічну паузу”, бо комікси і графічні романи траплялися здебільшого boring та booooring. То ж коли відшукала потенційно цікавий новий онгоїнг, то раділа шалено. Не дуже довго, бо це той випадок, коли теорія цікавіша за практику, але теорія – тобто, початкова концепція – там справді ого!

Ідея насправді дуже проста: давайте змішаємо один відомий соціальною нерівністю сетинг з іншим. Вікторіанство з кіберпанком. Додамо впізнавані характери, відголоски актуальних сьогодні політичних проблем, увиразнимо антиутопічні нахили сюжету і приперчимо це все янг-адалтовим пафосом боротьби за все хороше проти всього поганого. І що вийде? У кількох американських та британських авторів та художниць вийшла “Олівія Твіст” – гендер-світч ретелінг роману Діккенса.

2050 рік, над Лондоном височить мегахмарочос “Вертикальне місто”, де живуть американські багатії, які встигли знищити власний континент. Британці живуть на землі. Колишні британці – нащадки мігрантів – живуть в концентраційних таборах.

Мігрантські діти ростуть у робітних будинках, підпорядкованих корпораціям (власне, одній). А коли дитині виповнюється вісімнадцять, вона має йти на всі чотири сторони, всі з яких – працювати на ту ж таки корпорацію, тільки тепер добровільно і з піснею. Але сирітка Олівія випадково зустрічає п’яту сторону: злочинне підпілля, учасниці якої можуть допомогти їй врятувати маленького Піпа – іншого сироту з робітні.

Фух! Забагато всього? Ну, так, тут все по-багатому: типова підліткова антиутопія про “Від нас приховують всю правду” невимушено зустрічає Діккенсівську вікторіанську сльозогінку про сиріток-спадкоємців, яких переслідує зле зло – і всі радісно танцюють. Тут є все, про що тільки можна подумати:

Продовжувати читання “Графічна пауза. Діккенс з кіберпанком та сестринством” →

Є цикли книжок, де кожен твір можна сміливо читати окремо – більшість навіть серійних детективів такі. Є цикли книжок, що колонами підтримують спільну арку, але кожна з них є сюжетно окремішньою. А є цикли книжок, у випадку яких прочитання першого тому може викликати думку: “Як це – уже все? А коли буде далі?”. Я такі цикли не люблю і бува навіть кидаю читати. Але трапляється і таке, що уже друга частина змушує змиритися з дійсністю. Бо саме вона цю художню дійсність визначає. І яскравим прикладом такого циклу, де перша книжка – це “Так, загалом прикольно, але так нечесно!”, а друга – “А, тепер все зрозуміло, ну нарешті!”, для мене став “Сезон кіноварі” Володимира Арєнєва.

Формально це трилогія (колишня дилогія) з ще невиданим третім томом. По-чесному – таки дилогія. Тільки така, де перша книжка розрослася на дві – “Порох із драконових кісток” і “Дитя песиголовців“. І оця спільна книжка настільки чудесно цілісна, що якось перед “Порохом” невдобно.

Про сюжет: майже-вісімнадцятирічна Марта вчиться у випускному класі, форкає у бік мачухи, яка завела роман, чекає на батька, котрий має повернутися із довгого загадкового відрядження, і, мріючи поїхати вчитися до столиці, підзаробляє собі потроху двома шляхами. Один – цілком законний і навіть соціально схвальний – кураторкою у кількох дитячих гуртках. Інший із законністю та соціальною припустимістю не має нічого спільного. Марту надаремно називають Відьмою, вона вміє знаходити і знешкоджувати токсичні кістки драконів – цінний ресурс для виробництва наркотиків та ще цікавіших речовин. Одного чудового осіннього дня Марта разом із друзями викопує фрагмент щелепи – справжнє багатство! Але скористатися з нього не вийде. По-перше, в Нижньому Ортинську починається облава на наркоторговців. По-друге, з відрядження повертається батько Марти і повертається… зміненим. По-третє, усе місто стрімко змінюється, а за компанію з ним – навіть державна політика і то не лише економічна. А Марта… А Марта просто хоче мінімізувати свої проблеми. Ну, гаразд, ще з’ясувати, що сталося з батьком. Окей-окей, а якщо геть по-чесному, то ще й допомогти симпатичному молодому вчителю. А якщо вже казати з цілковитою відвертістю – ще й дізнатися, звідки приходять химерні сни про далекі краї та неприємні смерті.

Про героїню: з усього, що я останнім часом читала українського й підліткового, Марта Баумгертнер із “Сезону” – мабуть, моя улюблениця. З багатьох причин. Вона трохи старша за середню героїню підліткового фентезі (“Сезон” – це вже чесний янґ-адалт, особливо друга книжка – “Дитя песиголовців“) і іноді навіть здається занадто дорослою як на заявлений вік. Це можна пояснити ситуацією – напівсирітство, складні стосунки зі старшими, все таке, але у другому томі Марта час од часу косячить так, що всі попередні претензії до вікових особливостей знімаю. Марта – жива, яскрава і має цілком впізнаваний і по-своєму передбачуваний характер. Передбачуваність – це взагалі хороша особливість для книжкових героїв, це означає, що образ логічно вибудований.

Продовжувати читання “Марта і кістки. Перші книжки “Сезону кіноварі”” →

Останнім часом я щось все більше згадую слова “готика” та “неоготика”. У зізнанні в любові до книжок Джоанн Гарріс згадувала, у пості про “Таємницю покинутого монастиря” згадувала, одну книжку ледь прочитала і вже іншу купила… Думаю, слушна нині мить, щоби зробити “Двічі по п’ять” про неоготичні романи. Це, звісно, могло би бути двічі по тридцять, але поки що ділюся лише десяткою похмурих книжок – про старі будинки і ще старіші таємниці, про привидів та кровопивць, про вбивства та інші неподобства, про вади вікторіанства і не тільки – про все те моторошне й незбагненне, що нам подарувала олдскульна література жахів.

Неоготику я люблю страшенно і обирати поміж варіантів обмежене число книжок дуже складно. Але спробую підібрати із цікавого/улюбленого.

П’ятірку прочитаного відкриває книжка, через яку я вчора ввечері забула про існування смартфона. “Мовчазні компаньйони” Сари Перселл – це концентрована неоготична історія про проклятий будинок та фамільних… ну, можна сказати, майже привидів. А ще про невдалий магічний ритуал двохсотрічної витримки. І про божевілля. І про сімейне насилля. І про дуже хороброго чорного котика. Але в першу чергу – про мовчазних компаньйонів – людські фігури-обманки, що у XVII столітті були дивної забавкою родом з Голландії, а в XIX-му перетворилися на несподівану небезпеку.

Другим пунктом в такому списку обов’язково має бути щось із книжок Сари Вотерс, бо у Сари Вотерс неоготичною є більша частина творчості. Але сьогодні перегони виграє оцей варіант – роман про одну добросерду жінку і одну дівчину-медіумку, яку перша героїня навідує у в’язниці. А краще би ні – це ж готика, бігме!

Третьою має бути одна з небагатьох чесних неоготичних книжок, перекладених українською. Про “Тринадцяту казку” багато хто чув, вона про молоду жінку, який випадає рідкісна удача – почути правдешню історію життя відомої письменниці. От тільки правда – це… гнучке поняття. І іноді – аж занадто небезпечне.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Темніша й моторошніша версія світу” →

Підвищені казкові потреби, про які я вже була згадувала, призвели до того, що протягом останніх тижнів я не читаю майже нічого, що не було би підлітковим фентезі (навіть якщо це фентезі прикидається кіберпанковою фантастикою). Результати в такого режиму трохи неоднозначні. Над деякими книжками я сумно зітхаю: “Шкода, що мені давно не п’ятнадцять, тоді, може, справді сподобалося”. А от інші – навпаки – виразно нагадують, як це – читати ледве не з ліхтариком, бо несила відірватися. Сьогодні розкажу якраз про таку книжку.

Невдовзі після завершення Другої світової війни з неба над Польщею почали падати янголи. “Мають, мабуть, врятувати Польщу від безбожних комуністів” – вирішили люди і призвичаїлися до нової реальності, в якій крилатих гостей треба переховувати від чорних воронків. Минуло кілька років, і з одним з таких янголів зустрілася тринадцятирічна Ніна. Чарівна істота повідомила дівчині, що вона дуже хороша (сама Ніна в цьому, правда, трохи сумнівається) і має поїхати до маленького потаємного містечка та оселитися там у покинутому монастирі разом з групою інших підлітків. Отак десь починаються численні фентезійні твори про Обраних, і роман Анни Каньтох – не виключення. Тільки тут героям майже одразу повідомляють: янголи пильнують, діти, бо Обранець серед вас один. Ви поки тут походіть, порозважайтеся, літо ж надворі. А що посеред саду дивні мертві дерева ростуть, містяни ледь пригадують, що десь там поряд монастир існує, а у підвалі зачинене something nasty – то ви на те уваги не звертайте, все гаразд. Головне – вірте нам. Але Ніна – дівчинка розумна, спостережлива й не чужа фантазії. І їй однакового складно і не звертати увагу, і беззастережно вірити.

Ого. “Таємницю покинутого монастиря” мені порекламувала людина, чиєму смаку я довіряю, але я все одно не чекала, що підліткова книжка мені аж так сподобається. Ні-ні, вона не є якимсь ідеальним читанням (більше того, польська письменниця торкається кількох настільки дражливих тем, що їх можна сміливо зарахувати до болючих), але кілька моментів з легкістю завоювали мою перегодовану фентезятинкою прихильність.

Продовжувати читання “Янголи не те, чим здаються. “Таємниця покинутого монастиря”” →

Топос чарівного лісу продовжує свою переможну ходу янґ-адалтовим фентезі та моїм читацьким списком. Німецький ліс з гоблінами, “литовський” ліс з крижаними ельфами, китайський ліс з ліхтариками – більше-більше лісів всім богам літературних лісів! І що вони екзотичніші – то краще. До орієнтальних чарівних лісів я вже якось звикла. А от експансія англомовного підліткового фентезі в бік Центральної та Східної Європи поки що продовжує дивувати. Настільки дивувати, що не можу не ділитися. Про Spinning Silver (це те, де казкова Литва та крижані ельфи) вже двійко місяців тому розповідала, а нині розповім про дві інші книжки – в чомусь дуже схожі, а в іншому – неймовірно різні. Але обидві вони написані авторками з англомовних країн. Обидві є переказами відомих сюжетів. Історії в обох крутяться навколо сестринських стосунків. І в обох у ролі екзотики виступає Східна Європа. Тільки в одному випадку ця екзотика барвиста і приваблива, а в іншому – незбагненна, неприємна, а подеколи – ще й смертельно небезпечна.

Роман австралійської фентезістки Джулієт Марільєр, судячи з усього (а ще – з післямови) виріс із великого захоплення природою Трансільванії і румунським фольклором. Власне, не лише румунським, адже у “Танцях древнього лісу” письменниця переповідає по-своєму кілька казок братів Грімм, починаючи із “Дванадцяти принцес, що танцюють“. Тільки “принцес” в її книжці лише п’ять і вони є дочками румунського купця, які знайшли спосіб щомісяця потрапляти до чарівного виміру ельфійських балів.

Продовжувати читання “Ліс продовжує свій наступ. Казкові Румунія та Молдова заморських письменниць” →

Серед усіх можливих варіацій на тему підліткової літератури найскладніші почуття у мене викликають янґ-адалтові трилери. Книжки про проблеми підліткового життя, підліткові любовні, пригодницькі, фантастичні, фентезійні романи – з цим всім жодних проблем. Підліткові горори? Тисячі їх. Історичні романи про героїв-підлітків? Уже складніше, але чому й ні. Підліткові детективи? Та можна й дитячі, Енід Блайтон вже скільки десятиліть тому гарантувала це. А з трилерами важче. Бо такі, де підлітки виступають жертвами, надто легко можуть перетвориться на жестячкове еспло про те, як катують вчорашніх дітей, – бо цих вчорашніх дітей дуже просто й зручно об’єктивізувати. Натомість трилери, де підлітки виступають еммм… найактивнішою стороною діла – це вже щось трохи занадто, це вже межує з незручними відкриттями, навроді жорстокості хлопчаків з “Володаря мух“, про це й думати зайвий раз якось нецейво… А тепер давайте трохи ускладнимо завдання. Оця жорстока й непередбачувана стихія… точно має бути хлопчаком?

Американська письменниця Емілі Локгарт відома у нас завдяки “Ми були брехунами” – підлітковому літньому трилеру, прищепленому до дерева родинної саги. В другій виданій українською книжці вона загалом зберігає рецепт попередньої. “Щира шахрайка” – це теж про літній відпочинок багатеньких підлітків із сімейними проблемами та їхню подругу з нижчого класу (так, цього разу це дівчина). І тут теж є простір для саспенсу та копирсання в тому, що ж сталося насправді. Але цього разу авторка йде далі. Вона не лише зосереджується на суб’єктності маргінальнішої з головних героїнь. Вона виписує їй карт-бланш – дитино, розважайся на повну. І дитина розважиться.

Вісімнадцятилітня Джул переїжджає до Нью-Йорка і перебивається на дрібних роботах (іноді навіть не під своїм іменем). Обслуговуючи прийняття в дорогій приватній школі, вона випадково знайомиться із багатою жінкою, яка помилково вважає її за подругу своєї доньки. Імоджен трохи відбилася від рук і родини, і хтось має її переконати, що час повертатися із курортного раю-небуття додому. Чому б оце Джул це не зробити, в них же колись були такі гарні стосунки? А дійсно, чому? Джул звикла до думки, що дівчині в цьому житті треба за себе боротися в будь-який спосіб. І стати ідеальною подругою для багатої спадкоємиці – це ще й ненайгірше, що може чекати попереду. Найгірше буде значно-значно цікавішим.

Джул прочитала дві книги про сиріт, які Іммі поклала на нічний столик, і геть усе, що Іммі приносила їй. Вона запам’ятовувала винні та сирні етикетки, уривки з романів, рецепти. Вона була милою з Форрестом. Відчайдушною, але готовою догодити, феміністкою, але жіночною, сповненою гніву, але приязною, чітко виражала свої думки, але не занадто самовпевнено.

Продовжувати читання “Girl Power юної авантюристки. “Щира шахрайка”” →

Я почала складати черговий вішлист з новинок сезону – імені Форуму, хто б сумнівавсі – і серед них найяскравішою зіронькою сяє “Персеполіс“. Собі поки що не замовляла (можливо, навіть і не буду – залишу як подарунковий варіант, є такий особливий списочок книжок), але всім щиро раджу, бо “Персеполіс” дуже крутий. А заразом надумала помріяти про те, серед яких книжок цьому виданню би класно стоялося на одній полиці.

Виявилося, що таких дуже багато, більшість варіантів – дуже неправдоподібні з точки зору #ВидайтеУкраїнською, тому вирішила трохи обмежити політ фантазії. Тож склала невеличкий перелік most wanted графічних романів (комікси-онгоїнги тихо заплакали в куточку), написаних жінками. А! І важливий момент – це ті, графічні романи, що я їх вже прочитала. Бо список нечитаних має очолювати Fun Home (ага, я все ще нє – в тому психологічна травма від ремонту винна).

І чого ж мені не вистачає для щастя?

Раз – Маржан Сатрапі багато не буває. “Персеполіс” – це класно, але треба іще. Першим пунктом для іще має бути “Вишивання“. Це такий собі “Персеполіс“-лайт, графічна хроніка жіночих розмов в родині авторки. Розмови – про _своє жіноче_ і значною мірою про чоловіків. Ну, але якщо максимально узагальнено – як поряд з цими чоловіками жити в патріархальному суспільстві (маю відгук на ГудРідз).

Продовжувати читання “На поличку до “Персеполіса”. 6 з половиною most wanted графічних романів” →

Липень майже завершився, вже можна підвести порцію підсумків літнього читацького челенджу від ГудРідз. Як я і сподівалася, другий місяць минув жвавіше. І читала не принципово більше, і не сказати, що багато уваги приділяла тому, щоби під пункти щось годилося – мабуть, цього разу з критеріями більше пощастило. Бо, як не крути, вийшло закрити 9 квадратиків з 11. Але деякі… троха умовно.

Наші переможці:

Продовжувати читання “Goodreads Summer Reading Challenge. А липень вже нічогенький” →

Коли я підписувалася на Літній читацький челендж від ГудРідз, чесно-чесно пообіцяла собі, що не підбиратиму книжки навмисно. Посунути щось вгору зі списку “До прочитання” можна, спеціально підшукувати щось – ні. А в результаті… А в результаті тактика призвела до вельми неблискучих результатів, перепрошую за епічну тавтологію.

З червневих 11 пунктів вийшло закрити лише 6. Такі смаколики, як Campfire Story пройшли повз мене. Це сумно, думаю, спробую їх якось врахувати як штрафні. Але лише в тому випадку, якщо інші місяці закриватиму повністю, бо інакше якось неспортивно виходить.

Найкраще велося таким категоріям:

Продовжувати читання “Goodreads Summer Reading Challenge. Не дуже вдалий червень” →

Затишна книжка, книжка-цукерок, ідеальна книжка для читання на ніч у тяжкі часи – така, що 15-20-30 сторінок вистачає для того, щоби заспокоїтися, видихнути та спокійно заснути. Трохи не такого можна чекати від фентезі про реінкарнацію давніх богів, правда? А то дивлячись, про яку саме богиню йдеться.

Мрійниця Гестія-Амалія Фаулі-Прейшер живе порівняно звичним життям п’ятнадцятирічної дівчини: вчиться, читає книжки, готується до весняного балу, злегка розчаровує батьків  (така дивна і чомусь така незграбна) і то знаходить, то губить спільну мову з на кілька хвилин старшою сестрою. Хоча, ні, дещо в житті Гессі суттєво відрізняється від звичного. По-перше, після смерті старшого брата, якого вся сім’я вже стрімко забуває, дівчинка час від часу бачить щось дивне. Або когось дивного. І такого, що будь-які спроби описати наштовхуються на ментальний бар’єр: очі в незнайомця блакитні, а все інше – як у тумані. По-друге, Гессі отримала в подарунок чарівну камеру – якщо вибрати правильний момент та правильних людей, то фотографуючи можна зробити їхні життя щасливішими. От тільки саму себе Гессі сфотографувати не може, хоча іноді їй дуже цього хочеться.

Друга книжка молодої львівської письменниці Наталії Матолінець, що вийшла цієї весни, на “Варту у Грі” схожа хіба що деякими інтонаціями та особливостями світотворення. “Варта” – урбан-фентезійний екшен, де динаміка аж бринить. “Гессі” – шепітлива фентезійна майже-притча,  в якій іноді переконливо перемагає логіка сну. Того самого затишного і солодкого сну, за яким ховається щось інше – і то на другий погляд небезпечніше.

Продовжувати читання “Портрет богів замолоду. “Гессі”” →

Останнім часом (а це з півроку, якщо замислитися) у мене з’явилася трохи дивна звичка – я із задоволеним вуркотінням перечитую свій старий пост. І не тому, що маю напади замилування власними текстами – ні, він виявився приємно пророчим. Ідеться про перелік книжкових мрій – і все більше пунктів з нього уже позначені “checked”. А отепер настав час викреслити ще один: до Арсеналу вийшло/виходить кілька книжок, що вписуються в межі завдання “Мені, будь ласочка, чесне урбан-фентезі на українському матеріалі”. Починаємо зі Львова – а звідки ж іще.

Як завше в таких випадках, світ – складніший, ніж може здатися. От і у Львові поміж туристами та звичайними місцевими шастають, живуть і іноді вбивають одне одного чаклуни, відьми й алхіміки. Вони – як завше в таких випадках – поділяються на світлих і темних. Різниця між ними на позір невелика (від звичайних людей вони відрізняються значно більше, ніж між собою), але то поки не почалася Гра. Великі перегони, в яких бере пасіонарна чаклунська молодь (пасіонарність не-молоді у більшості випадків наближається до рівня зів’ялого цукіні). Завдання: позначити Мітки, що рендомно проявляються у місті-арені кров’ю чергової Жертви (2 шт. – по одній від кожної фракції). Приз: сто років головування у Центральноєвропейському Конгломераті. Арена: Львів. Учасники: та всі, кому небайдуже. Варті Тарновецький спочатку було байдуже, але те, що світлі вбили, а не злегка поранили, як годиться, уже першу жертву з боку темних, кардинально змінив настрій дівчини. А, можливо, іще радикальніше його змінив новий загадковий знайомий – чех Златан, який забагато знає і про правила Гри, і про її обмеження, і навіть про те, що Варта стане однією з наступних жертв. Гра почалася. І лишитися осторонь у героїв не вийшло.

Про Львів (тобто про “урбан”): божебоже, я дочекалася! Я дочекалася правдешнього урбан-фентезі по-українськи! Загалом книжки з цього піджанру поділяються на три базові групи: урбан-фентезі, де місто є декорацією, і від його заміни нічого не міняється; урбан-фентезі, чітко прив’язане до локації; урбан-фентезі, де місто є настільки значущим елементом тексту, що дія не могла відбутися деінде. Більшість урбан-фентезійних текстів, що мені трапляються, належать до першої групи. Найяскравіший приклад третьої з того, що одразу згадується, – “Небудь-де” Ніла Ґеймана. А “Варта у Грі” молодої української письменниці Наталії Матолінець – це чесна друга група. Гра могла відбутися у будь-якому центральноєвропейському місті, тож чому б не у Львові. А Львова тут багато і він до приємного не фасадний. Ні, Львів “Варти” – це місто, в якому живуть, працюють, влаштовують дуелі під Цитаделлю, а щоби знайти чергову Мітку пхаються на, простиБогине, Підголоско. Підголоско! /перепрошую, це особисте/. Ну, але непарадною “львівськістю” текст аж пашить. Що ми з ним подружимося, стало остаточно зрозуміло приблизно на цьому моменті:

– Вхід у ванну через балкон, – нагадала Аллі й вказала на пошарпані білі двері.

Продовжувати читання “Play a little game. “Варта у Грі”” →

Ось і настало 1 травня, а це не лише гарна погода та несподівана спека, квітучі каштани і “миртрудмай”, а ще й завершення #Vaenn’sМораторій. Чотири місяці я не читала книжок, написаних американськими авторами, і з’ясувалося, що:

• життя на Марсі існує, тобто читати є що;
• а от книжкові закупи організовувати складніше, значна частина перекладених цікавих новинок у нас таки американки за походженням;
• вижити, не читаючи американські книжки можна з легкістю;
• але коли йдеться про звичну жанрову літературу (у першу чергу це стосується фентезі) – то ситуацію рятують інші англомовні країни. І не лише очевидна Велика Британія, Канада та Австралія – теж сила (і я даремно раніше не копирсалася в австралійській фантастиці, там купа цікавезного);
• читання англійською допомагає розширювати горизонти;
• а Британія радо переймає роль гегемона і головної країни походження книжок.

Фух. Це було круто, цікаво і по-своєму дуже весело. Але під кінець трохи втомило, і десь із середини квітня я вже затято складала списки “А що б такого американського почитати в першу чергу”. Не тому, що в якихось книжкових нішах у мене стався критичний дефіцит. Це список з конкретних назв і конкретних імен (в тому числі улюблених письменниць і письменників). От в чому сучасна американська література перемагає, так це в тому, що там є практично все – на будь-який смак, будь-який сюжет і сетинг. Ну, і популярні “екзотичні” романи в багатьох випадках часто пишуть нащадки іммігрантів до США. Тож маю погане передчуття, що наступні пару місяців я буду так надолужувати “втрачене”, що кожна не-американська книжка стане несподіванкою. Насправді, ні, у мене тут кілька проектів недочитані, але доля жарту в цьому жарті…

Квітень мораторію у цифрах:

• 3859 сторінок (та що ж таке! третій місяць мотиляюся під планкою у чотири тисячі, і все ніяк!);
• 13 книжок (малувато, але в малочитанні останніх днів винна не я, винен “Скайрім“);
• 3 книжки англійською (так, дві з них – графічні романи, причому один – перекладений з французької, буває);
• 5 книжок британських авторів (і це я просто дві залізно заплановані не встигла прочитати);
• знову 2 книжки нонфікшену (однозначно я собою цьогоріч пишаюся);
• відкрила для себе чотирьох нових авторів, але це якщо брати сольні книжки, бо серед прочитаного ще є мега-антологія;
• майже всі книжки (одинадцять, якщо конкретніше) було написано в ХХІ столітті (фух, я повернулася до звичного режиму);
• челенджи тимчасово тупцяли на місці, але в мене наполеонівські плани на підтягування “міфопоетичних” хвостів. Перший сеанс підтягування з’їхав на травень, але він обов’язково відбудеться.

Читалося протягом місяця таке:

Продовжувати читання “#Vaenn’sМораторій. Квітень “на валізах”” →