Перший тиждень листопада випав напрочуд лагідний, але темному читанню сонячна погода не завадить. Енівей, почала я марафон з легкої розминки – продовжень вже знайомих підліткових циклів. Там все, як завше: розумні 14-15-річки, незграбні дорослі, страшні таємниці та героїчні пригоди. Хоча з героїкою по-всякому бува – іноді треба просто бодай якось вижити.
Укладати списки тематичного геловінського читання в моєму випадку штука доволі передчасна, бо маю дивну забавку – майже двомісячний читацький марафон The Darkest Reading, що триває від 31 жовтня по 22 грудня. До нього вже такі книжкові стосики назбиралися, що я два тижні себе по руках ляскаю, аби раніше за них не хапатися. Але раз вже така осінь картинно-гарна, день був сонячний і хочеться ще чогось яскравого, коротенько розкажу про кілька коміксів/графічних романів, що добре пасують до меланхолійного (не горорного!) містично-осіннього читання. Про деякі я вже згадувала, дещо – справжні хіти, але є й менш відомі перлинки.
Найочікуваваніший та найхітовіший геловінський мальопис – то, мабуть, “Ікла” Сари Андерсен, що українською видає Вовкулака. Збірка стріпів про непросте повсякденне життя яскравої парочки – вампірки та перевертня – з перших сторінок завойовує читачів м’яким, хай і чорнуватим гумором, впізнаваними ситуаціями і самим сюжетом – притиранням “свіжої” пари до звичок та дивацтв одне одного. А яке там ошшатне видання! (Маю оригінал, але українське обіцяли зробити аналогічним).
Ретелінг-бінго виявилось якимсь зачакловано-непідйомним. Торік я почала закреслювати квадратики і доволі швидко збагнула: ні, за один рік не встигну. І ось добігає кінця вже другий, я дивлюся на результат і знову розумію, що ні, не встигну. Причому результат не такий вже й поганий – 12 квадратиків з 25. Але вони напрочуд невдало розташувалися. Що ж, продовжую лупати сю скалу. А сьогодні почну коротенько розповідати про ті нові книжки, що пасували під завдання.
Найпростіше вийшло з пунктом Own Voices – до цієї категорії належать ретелінги, написані людьми з відповідним темі бекграундом. Цьогоріч Ранок видав збірку переказів українських народних казок від сучасних авторок, тож саме “Котигорошка” пасувала сюди якнайкраще. Прочитати про цю книжку докладніше пожна в ось цьому пості, а тут тизер залишу:
Продовжувати читання “Ретелінг-бінго. Українські казки, таємниче царство Рошані Чокші та гіківська бібліотека”У канадської письменниці Емілі Кейт Джонстон я раніше читала дві книжки. Перша з них “Тисяча ночей” – була дуже колоритним профеміністичним перепрочитанням мотивів з “Тисяча й однієї ночі“. Вау, – подумала тобі я й написала захоплений пост. Її умовне продовження (дія відбувається в тому ж світі через кілька поколінь) “Веретено” – уже плюс-мінус ретелінг “Сплячої красуні” і це… дивовижно безпорадна книжка. На той момент я вже замахнулась на прочитання кількох інших книжок Джонстон (ага, тих, що з цікавими анотаціями) і отак просиділа перед ними кілька років, як кролиця перед удавом. А раптом все не так страшно? А раптом то була якась окрема творча невдача? Ну не може ж книжка з настільки крутою ідеєю бути поганою? Ха.
Анотація в That Inevitable Victorian Thing дійсно прекрасна, як зіронька. Уявімо собі Британську імперію часів королеви Вікторії. Уявімо собі правительку, яка вирішила укріплювати свою владу над чужими землями династично, але трохи не в тому сенсі, як зазвичай історично складалося. Уявімо, що та сама Вікторія І поодружувала своїх численних нащадків не з високородними аристократами чи принцами/принцесами сусідніх держав, а з представниками впливових місцевих родин Канади, Китаю, Індії. Дуже здоровими представниками впливових місцевих родин – гемофілія сама себе не розчинить. А потім її наступниця повторила цей досвід. А потім інші аристократи вирішили підхопити королівську моду, а потім вигадали генетику, винайшли богонатхненний Комп’ютер, котрим відає архієпископ Кентерберійський, і всі-всі-всі підданці імперії, над якою не сходить, пардон, не заходить сонце, почали одружуватися виключно з міркувань генетичної сумісності, не зважаючи на расу, етнічність, класове походження і всілякі інші дурниці, що тільки генофонд нації псують. І настав розквіт, і прийшли мир і благодєнствіє, і єдине, що хвилює молодь середини ХХІ століття – це щоб Сезон вдало пройшов, і щоб отой приємний молодик, з котрим ти аж двічі танцювала, вдало з тобою генами співпав.
Єп. “Оте невідворотне вікторіанство” – це шалений жанровий мікс, що поєднує мотиви сучасної янгадалтової прози, іронію на адресу регентсько-вікторіанського любовного роману, біопанкові фантастичні мотиви та дрібочку хитрозакрученої альтернативної історії. І що з цього виходить? Ну, любовний роман ще нічогенький. А от за іншими напрямками – місцями відвертий фейл.
Продовжувати читання “Гени та імперія. That Inevitable Victorian Thing”
Нарешті мій дивний намір прочитати по книжці, де дія відбувається в кожному штаті США (й окрузі Колумбія – це вже сталося), дошкандибав до наступної позначки. На це пішло близько пів року (так, це я просто блогерка-равличок останнім часом) і далі… Далі буде ще повільніше, гадаю, бо більшість очевидних й поширених варіантів вже потрапили до скарбнички, а крім того я тут собі влаштувала “дієту” і дуже ретельно слідкую, аби відсоток американського читання більше в стратосферу не злітав. Енівей, сьогодні про ті п’ять штатів, котрі з’явилися на мапі нещодавно.
На мій подив, в сучасній американській жанровій літературі, штат Вашингтон – це ще не Нью-Йорк або Каліфорнія, але вже щось наближене. Принаймні, мені він в книжках торік траплявся знову й знову. Але першою такою книжкою, відколи я челендж започаткувала, був український переклад одного з романів Сари Джіо.
“Фіалки в березні” – це любовний роман, що заснув і побачив себе уві сні сімейною сагою. Від першого жанру книжка про особистісну кризу молодої письменниці, в котрої після успішного дебютного роману так і не виходить взятися за наступний, успадкувала граничну фабульність, неймовірну передбачуваність сюжетних поворотів та вкрай невиразно прописаних персонажів (дивовижно бідний, в поганому сенсі репортерський, стиль наразі залишимо на совісті дебютності). Від другого – традиційну для американської філґуд-прози “історичну” сюжетну лінію про загадкове зникнення молодої жінки, яку oh wait! щось пов’язує з головною героїнею. Таємниці виявляються не такими потаємними, як хотілося б, але один безсумнівний плюс в роману все ж таки є – авторка з превеликою любов’ю пише про природу й мешканців острова Бейнбридж. Й іноді навіть яскраво виходить – особливо, якщо поєднувати з переглядом Інстаграму української письменниці Олександри Орлової, котра також мешкає у Вашингтоні.
Далі майже безваріантно рухаємося на схід.
Продовжувати читання “Зоряно-смугастий челендж: 15 штатів в читацькому кошику”
От і минула найдовша ніч у році, марафон з темного читання можна завершувати. Це була цікава читацька розвага, ще й для блогу корисна. І нехай прочиталася десь половина від того, про що мріялось, і в кращому випадку – дві третини від того, що планувалося, результати мене загалом цілковито влаштовують.
Що читалося в останні дні марафону:
Маленький читацький марафон впевнено перевалив через екватор. За ці п’ять тижнів я зрозуміла, що могла б читати більше (і чом, власне, не читаю), оцінила зусилля, яких потребує дотримання читацького плану (а не за найгарячішими новинками ганятися – упс, рівно оце я цього тижня й зробила, пощастило, що новинка чітко в тему вписалася) й усвідомила, що книжкові запаси дуже важко вичерпати. От, до прикладу, перед початком марафону я склала списочок з першочергового читання, до якого включила книжки, які в мене вже були на той момент (а, скажімо, передзамовлену “Монстрицю” не включала, бо вона трохи пізніше приїхала). І шо б ви думали? З 37 дбайливо відкладених книжок (більшість яких – давно куплені паперові) прочитала аж 5. І всі вони – придбані цього року. Це все, що треба знати про вирішення цундоку-проблем в окремо взятій хаті.
Що читалося:
На четвертому тижні мономарафону почала даватися взнаки легка втома. Тобто, я сподіваюся, що легка втома, а не глобальний нечитун. Читалося, до речі, чимало, мало що вдалося дочитати. Ну але дещо вже прямує до фінішу, а інше – майже пів дистанції пробігло.
Що читалося:
Дивно часом виходить із ситуативно-тематичним читанням. Перші оберти коронакризи навесні посприяли стрімкому росту популярності “пандемічного читання”: постапокаліптики, антиутопій про ізоляцію та історичних чи фантастичних романів про епідемії. Я тоді й собі думала зробити добірочку цікавих текстів, бо тематичну поличку на ГудРідз вже багато років тримаю. Але… Не пішло. Не хотілося. І читати щось подібне також. Але якось так цікаво вийшло, що “епідемічні” книжки знайшли мене самі – обидві доволі небанальні, обидві я давно хотіла прочитати, обидві – про епідемії в США. Тільки в одному випадку йдеться про трохи нестандартний погляд на дуже відому пандемію, а в другому – про визначальну, але маловідому у нас сторінку ранньої історії США. Та головне – в обох випадках авторки вирішили розповісти юній аудиторії, як в таких непересічних обставинах жилося їхнім одноліткам. Пророчий намір, як показала реальність.
Кав’ярня та карантин
У нас про американську письменницю Лорі Галс Андерсон дізналися завдяки практично культовому роману “Говори” – і це, мабуть, дійсно найвідоміша її книжка. Та спину їй дихає ще двійко, і між ними – “Лихоманка-1793“. Історичний роман для молодших підлітків розповідає про дівчинку Метті, яка жила й вижила під час нищівної епідемії жовтої лихоманки у Філадельфії. У місті, що на той момент було столицею нещодавно створених Сполучених Штатів, за кілька місяців вимерло близько десяти відсотків населення. Судячи з відголосків, це була перша настільки руйнівна криза після Війни за незалежність, і молода держава цей іспит склала поганенько: чимала частина більш-менш платоспроможного населення (включно з майже всіма вітцями-засновниками) здиміла під три чорти, подеколи розносячи заразу по всіх усюдах, організувати системну медичну допомогу вдалося не одразу, частина жертв на совісті не хорі, а голоду (місто так закарантинили, що припинилося регулярне постачання харчів), а здолати епідемію допомогли не злагодженні зусилля людей, а банальна зима.
Що там, як там?
Юна американка Метті живе разом з матір’ю та дідусем над кав’ярнею. І те трохи не те, що ми собі уявляємо (раф та тортики), а типова кав’ярня кінця ХVІІІ століття – свого роду прообраз клубу, місце, де солідні чоловіки пили каву та ще щось не дуже алкогольне, часом щось під’їдали, спілкувалися й угоди укладали. Мама Метті веде бізнес, як воно за покійного чоловіка було – повільно й обережно, а сама дівчинка мріє розширюватися й поглиблюватися: по-перше, перетворити сімейну справу на щось ближче до ресторану (у них пречудова куховарка – втікачка з Півдня Елайза), по-друге, ще й експортно-імпортним бізнесом зайнятися. Але час для мрій трохи несприятливий: сезонний спалах доволі звичної для тих країв жовтої гарячки швидко перетворився на катастрофу. Публічні місця зачинені, люди падають на вулиці, головні ліки від всього – кровопускання, головні ефективні ліки від всього – втікати від вірусу світ за очі. Матір намагається влаштувати дівчинці виїзд на село, до знайомих, але все йде шкереберть. І чотирнадцятирічній дитині доводиться виживати посеред натурального апокаліпсису міського масштабу. І часом – взагалі без допомоги дорослих.
Продовжувати читання “Ми такі не перші. Дві підліткові книжки про епідемії минулого”
Обережний розквіт українського янг-адалту (єп, ще трішки і у нас, може, почнуть відділяти молодіжну літературу від суто підліткової) здебільшого стосується фентезі та соціально-психологічної прози в сучасному сетингу. Тому нечисленне “інше”, з одного боку, автоматично привертає увагу, з іншого – викликає легенькі побоювання. Тож, коли минулого року Віват анонсував пригодницький детектив про відважних шпигунок в декораціях початку ХХ століття, я привітала анонс бурхливими оплесками… а за книжку взялась майже за рік. Буває.
“Шпигунки з притулку “Артеміда” загалом скроєні за міркою сучасної американської/західноєвропейської старшопідліткової літератури. Шукаємо в минулому яскраву епоху відносного економічного добробуту, присмаченого глибокими соціальними протиріччями. На наші гроші – самий початок ХХ сторіччя, стабільно популярний в ретро-авторів. Вписуємо в це минуле головну героїню, яка і протиріччя за потреби проілюструє, і за права побореться. А тоді видаємо тій героїнями стільки пригод, щоб видихнути можна було б тільки під час любовної сцени, та й те – геть необов’язково. Усе це на українському матеріалі зробила Наталія Довгопол. Тільки таких героїнь у неї одразу чотири, і це водночас і баг, і фіча цього бадьорого тексту.
Продовжувати читання “Діви у пошуках біди. “Шпигунки з притулку “Артеміда””
З усіх ключових фантастичних нагород, особливо, коли йдеться про американську Велику Трійку, найменше уваги я зазвичай приділяю щорічним результатам роздачі “локусів”. За Г’юґо стараюся слідкувати от просто в прямому ефірі, на Неб’юлу теж позираю і в обох випадках короткі списки сприймаю як “Треба буде якось почитати”. А от Локус – це якийсь бідний родич, “Ну, може, гляну, якщо натраплю” – і все таке. Чому так? Припускаю, що справа в щедрості самої премії. Якщо інші дві нагороди пропонують прочитати по шість романів (списки яких незрідка збігаються заледве не на 50%), то Локус рахує одразу десятками. Не десятком. Саме десятками. Десять фантастичних романів, десять фентезійних романів, десять горорних… Дебюти окремо, підліткові окремо… І після публікації коротких списків кожного року настає мить, коли від тих переліків хочеться втекти з криками “Мамо, я стільки ніколи не прочитаю!”. Зазвичай і не читаю. Навіть улюблену “оповіданькову” номінацію, бо туди дбайливо визбирують тексти не лише по онлайн-журналах, а й по збірках та антологіях, тобто просто так в інтернетиках з ними не познайомитись. От і виходить, що для мене Локус – це ретроспективна премія: бува гляну за кілька років – ого, а я виявляється отого переможця прочитала. Сильно постфактум, але то вже таке. А цього року вирішила проекспериментувати і глянути, що ж вдалося прочитати з номінованих текстів до того, як 27 червня роздадуть “слонів”.
Дисклеймер: кришталево чистим експеримент не є, дещо з малої прози я прочитала саме через номінацію на Локус. Але про всі ці тексти знала й раніше. Таке собі виправдання, та яке вже є.
Фантастичний роман. Серед десяти науково-фантастичних текстів просто-таки мусив бути один прочитаний. Але не склалося. Прошу в усьому винуватити КСД! Бо в шортлисті є “Заповіти” Маргарет Етвуд, а я як дурна віддано чекаю на українське видання. Рахунок 0/10.
Фентезійний роман. Сильний список, в якому кілька молодих зірок, кілька живих класиків (це я на Свенвіка з Вандермеєром дивлюся) і щонайменш чотири книжки, котрі я заприсяглася прочитати. А рахунок 1/10.
Продовжувати читання “Сезон нагород. Мій скорочений список Локус-2020”
Книжки навколо мене ходять парами, а то й трійками. Останнім часом отак ходили пуритани, епідемії та боги. Найрізноманітніші боги. Про грецький пантеон в “Цирцеї” днями розповідала, а тепер настав час Африки та Мезоамерики. А якщо точніше – богів майя та йоруба. А ще – юних героїв, яких ті боги направляють. Часом опосередковано, а іноді – аж надто прицільно.
Видання перекладу “Дітей кісток й крові” для мене було однією з ключових торішніх подій українського фантастичного ринку. Ура, наші видавці не обмежилися “Хто боїться смерті” Ннеді Окорафор і видали ще щось з африканським колоритом! Вибір доволі прогнозований, бо книжка Томі Адеємі отримала гучний розголос на батьківщині, має перспективи екранізації, а ще – це відвертий янг-адалт, а навіть у нас на старших підлітків вже почалися дивитися як на комерційно значущу аудиторію. Та американські бестселери в наших реаліях вистрелюють не завжди, тож в будь-якому разі – Книголаву 30 балів за сміливість. Намір шляхетний, ідея класна, а з книжкою що?
Продовжувати читання “Ретелінг-бінго. Про богів і людей (у двох екземплярах)”
У цьогорічній Географії читання американські книжки продовжують лідирувати з великим таким відривом, тож начитати книжки для другого випуску ЗСЧ багато часу не забрало – за півтора місяці подужала. Заразом дізналася трохи нового про свої читацькі плани, а ще – про власні книжкові запаси. Виявилося, що замальовувати мапу штатів україномовними книжками доста важко: за що не візьмусь – майже кожного разу в Нью-Йорк втрапляю. Тому цього разу тільки одна з п’яти книжок – переклад українською. Зате пункт почесний, хоча й трохи… знущальницький.
Оновлена мапа має отакий вигляд:
Усі пункти доволі прості, хоча двійко – не елементарні.
Продовжувати читання “Зоряно-смугастий челендж: мапа має десять пунктів”
Сучасний янг-адалт – особливо американський – штука доволі специфічна. Для таких книжок характерні певна фабульність (чи то навіть схематичність), обов’язкові елементи сюжету, доста типовий психологізм, часто дуже конкретний штиб гумору і не те щоб насправді широке коло залізно-неодмінних для обговорення проблем. Але є одне “але”. Ринок насичується і, щоб посунути численних конкуренток, книжкам вже потрібне дещо, що їх вирізняє поміж десятками й сотнями інших затишно-передбачуваних творів. Якась родзинка. І от іноді трапляються випадки, коли в якійсь одній книжці тих родзинок на цілий кексик стане. Мені нещодавно з однією такою пощастило.
With the Fire on High на перший погляд схожа на багатьох своїх сестричок за жанром. Головній героїні – випускниці Емоні – треба подолати останні шкільні проблеми, визначитися, чи збирається вона вступати до коледжу і на що може в цьому випадку претендувати, зрозуміти, чого вона хоче насправді (а до чого її підштовхує оточення), ну і визначитися з тим, що їй потрібно від стосунків з красенем-новеньким, а ще – підтримати найкращу подругу і розібратися із сімейними проблемами. Нуднувато? Було б, якби Елізабет Асеведо цим обмежилася. А вона ж додала до стандартного коктейлю кілька цікавих інгредієнтів.
Родзинка перша – “Радощі і прикрощі 17-річної самотньої матері”. Власне, більшість розмов про “На сильному вогні” починається (незрідка – і закінчується) з того, що це роман виховання про школярку, яка не просто завагітніла, а вирішила залишити дитину. Знаючи про це, я від книжки очікувала жорстокої соціалки про бідні квартали та обмежені життєві вибори темношкірих дівчат. Трохи про це в книжці є, але так… помірно. Народження доньки не стало для головної героїні драмою, яка наперед визначила абсолютно все її життя: вона не кидала школу, вона змушена підпрацьовувати, бо в родини сутужно грошима, але близькі її підтримують, наскільки можуть, дехто в школі на неї косо дивиться, але раннє материнство не стає приводом для цькування чи соціальної ізоляції, батько дитини не розчинився в тумані після того, як його батьки запропонували оплатити аборт, а допомагає, чим може, та й сама крихітка Емма справляє враження порівняно подарункової дитини. Власне, в тексті вона відіграє роль радше тригера передчасного дорослішання Емоні, не навколо неї крутиться основний сюжет, він таки не про Емму, а про Емоні. Про її майбутнє.
Родзинка друга – “Теорія чи практика?”. Для головної героїні роману дворічна дитина – це тільки один з приводів всерйоз замислитися над тим, що їй потрібно від життя уже сьогодні. Емоні – напівсирота, дівчину виростила бабуся, яка вже забула про те, що таке життя не для інших (а тепер змушена стати до колиски наступного покоління своїх нащадків), а батько, що після смерті дружини повернувся з США до Пуерто-Рико, в житті майже дорослої доньки присутній дуже епізодично. Саме тому для Емоні сакраментальне випускне питання “Куди вступати?” звучить трохи інакше: “А чи треба вступати взагалі?”. Загалом США до нашого рівня інфляції цінності вищої освіти ще далекувато, але в підлітковій літературі дедалі частіше проговорюється оцей лихоманковий мотив “Якщо ти не вступиш до крутого коледжу – вважай, життя собі уже зіпсував”. І тут Елізабет Асеведо тихенько каже: “А, може, давайте, подумаємо?”. З одного боку письменниця розповідає про молодих мешканців вчорашнього мігрантського гетто, котрого оце ледь-ледь торкнулася джентрифікація, і для героїв її книжки стати першим в родині поколінням з вищою освітою – це і честь, і виклик, і нічне жахіття. З іншого – деякі герої замислюються над тим, а чи точно ця вища освіта їм потрібна. І життєва ситуація Емоні дозволяє поговорити на цю тему на повен голос. По-перше, в неї мала дитина. По-друге, в неї уже мало грошей, вона не хоче бути залежною від бабусі, і влізти в освітній кредит, який потім треба буде років п’ятнадцять повертати, для неї взагалі не варіант. По-третє, в Емоні є талант. Дуже прикладний талант, з яким можна йти і повноцінно працювати прямо після школи. Тому для неї позірна аксіома “Диплом кишеню не обтяжує” – це гіпотеза, що потребує доказів. Емоні хоче стати шеф-кухарем – і вже робить до того перші кроки.
Продовжувати читання “(Не) солодке життя. With the Fire on High”
Останнім часом майже все моє читання складає фентезі, а ще комікси – переважно теж фентезійні. На те є свої причини (ключові слова: “замовили огляд”, “обнесла бібліотеку брата”, “відкрила для себе kindle unlim”), а ще є свої наслідки. Наприклад, я вкотре звернула увагу на те, як зі схожими мотивами працюють різні автори. А від уваги до тематичних добірок – пів кроки лишень.
Ідейною спонсоркою цієї добірки є “Академія Аматерасу” Наталії Матолінець – книжка про той самий університет, де свіженькі реінкарнації вчаться опановувати божественну силу, що згадувався в “Гессі“. Але про саму “Академію” ми дуже докладно поговоримо згодом – зокрема в офлайні, на київській презентації, а сьогодні – про інші книжки, де так чи інак згадується оця тема: “Як це – бути богами поряд з людьми або ж людьми поряд з богами”. А підемо шляхом від мінімального втручання до масштабної присутності.
Сумовита й чарівна (від слова “чари”) “Дівчинка, яка випила місяць” – це історія про багато що. Про магію та відповідальність за неї, про страх та маніпуляцію суспільної свідомістю, про сім’ю і її значення, а ще про те, як створити світ і майже забути про це. Келлі Барнгілл отримує від мене приз за найліричніше божество, про яке доводилося читати останніми роками. Це справді шикарний персонаж (минулого літа писала про цю книжку докладніше).
Продовжувати читання “Божою волею. (Більш як) Сім книжок про втручання божественного у життя людей”
Vaenn's Bookblog 