Діви у пошуках біди. “Шпигунки з притулку “Артеміда”

Обережний розквіт українського янг-адалту (єп, ще трішки і у нас, може, почнуть відділяти молодіжну літературу від суто підліткової) здебільшого стосується фентезі та соціально-психологічної прози в сучасному сетингу. Тому нечисленне “інше”, з одного боку, автоматично привертає увагу, з іншого – викликає легенькі побоювання. Тож, коли минулого року Віват анонсував пригодницький детектив про відважних шпигунок в декораціях початку ХХ століття, я привітала анонс бурхливими оплесками… а за книжку взялась майже за рік. Буває.

DSCN0347

Шпигунки з притулку “Артеміда” загалом скроєні за міркою сучасної американської/західноєвропейської старшопідліткової літератури. Шукаємо в минулому яскраву епоху відносного економічного добробуту, присмаченого глибокими соціальними протиріччями. На наші гроші – самий початок ХХ сторіччя, стабільно популярний в ретро-авторів. Вписуємо в це минуле головну героїню, яка і протиріччя за потреби проілюструє, і за права побореться. А тоді видаємо тій героїнями стільки пригод, щоб видихнути можна було б тільки під час любовної сцени, та й те – геть необов’язково. Усе це на українському матеріалі зробила Наталія Довгопол. Тільки таких героїнь у неї одразу чотири, і це водночас і баг, і фіча цього бадьорого тексту.

Продовжувати читання “Діви у пошуках біди. “Шпигунки з притулку “Артеміда””

Сезон нагород. Мій скорочений список Локус-2020

З усіх ключових фантастичних нагород, особливо, коли йдеться про американську Велику Трійку, найменше уваги я зазвичай приділяю щорічним результатам роздачі “локусів”. За Г’юґо стараюся слідкувати от просто в прямому ефірі, на Неб’юлу теж позираю і в обох випадках короткі списки сприймаю як “Треба буде якось почитати”. А от Локус – це якийсь бідний родич, “Ну, може, гляну, якщо натраплю” – і все таке. Чому так? Припускаю, що справа в щедрості самої премії. Якщо інші дві нагороди пропонують  прочитати по шість романів (списки яких незрідка збігаються заледве не на 50%), то Локус рахує одразу десятками. Не десятком. Саме десятками. Десять фантастичних романів, десять фентезійних романів, десять горорних… Дебюти окремо, підліткові окремо… І після публікації коротких списків кожного року настає мить, коли від тих переліків хочеться втекти з криками “Мамо, я стільки ніколи не прочитаю!”. Зазвичай і не читаю. Навіть улюблену “оповіданькову” номінацію, бо туди дбайливо визбирують тексти не лише по онлайн-журналах, а й по збірках та антологіях, тобто просто так в інтернетиках з ними не познайомитись. От і виходить, що для мене Локус – це ретроспективна премія: бува гляну за кілька років – ого, а я виявляється отого переможця прочитала. Сильно постфактум, але то вже таке. А цього року вирішила проекспериментувати і глянути, що ж вдалося прочитати з номінованих текстів до того, як 27 червня роздадуть “слонів”.

Locus2020Finalists800x400
Усі номінанти тут

Дисклеймер: кришталево чистим експеримент не є, дещо з малої прози я прочитала саме через номінацію на Локус. Але про всі ці тексти знала й раніше. Таке собі виправдання, та яке вже є.

Фантастичний роман. Серед десяти науково-фантастичних текстів просто-таки мусив бути один прочитаний. Але не склалося. Прошу в усьому винуватити КСД! Бо в шортлисті є “Заповіти” Маргарет Етвуд, а я як дурна віддано чекаю на українське видання. Рахунок 0/10.

Фентезійний роман. Сильний список, в якому кілька молодих зірок, кілька живих класиків (це я на Свенвіка з Вандермеєром дивлюся) і щонайменш чотири книжки, котрі я заприсяглася прочитати. А рахунок 1/10.

Продовжувати читання “Сезон нагород. Мій скорочений список Локус-2020”

Ретелінг-бінго. Про богів і людей (у двох екземплярах)

Книжки навколо мене ходять парами, а то й трійками. Останнім часом отак ходили пуритани, епідемії та боги. Найрізноманітніші боги. Про грецький пантеон в “Цирцеїднями розповідала, а тепер настав час Африки та Мезоамерики. А якщо точніше – богів майя та йоруба. А ще – юних героїв, яких ті боги направляють. Часом опосередковано, а іноді – аж надто прицільно.

img_1271Видання перекладу “Дітей кісток й крові” для мене було однією з ключових торішніх подій українського фантастичного ринку. Ура, наші видавці не обмежилися “Хто боїться смерті” Ннеді Окорафор і видали ще щось з африканським колоритом! Вибір доволі прогнозований, бо книжка Томі Адеємі отримала гучний розголос на батьківщині, має перспективи екранізації, а ще – це відвертий янг-адалт, а навіть у нас на старших підлітків вже почалися дивитися як на комерційно значущу аудиторію. Та американські бестселери в наших реаліях вистрелюють не завжди, тож в будь-якому разі – Книголаву 30 балів за сміливість. Намір шляхетний, ідея класна, а з книжкою що?

Продовжувати читання “Ретелінг-бінго. Про богів і людей (у двох екземплярах)”

Зоряно-смугастий челендж: мапа має десять пунктів

У цьогорічній Географії читання американські книжки продовжують лідирувати з великим таким відривом, тож начитати книжки для другого випуску ЗСЧ багато часу не забрало – за півтора місяці подужала. Заразом дізналася трохи нового про свої читацькі плани, а ще – про власні книжкові запаси. Виявилося, що замальовувати мапу штатів україномовними книжками доста важко: за що не візьмусь – майже кожного разу в Нью-Йорк втрапляю. Тому цього разу тільки одна з п’яти книжок – переклад українською. Зате пункт почесний, хоча й трохи… знущальницький.

Оновлена мапа має отакий вигляд:

states-10

Усі пункти доволі прості, хоча двійко – не елементарні.

Продовжувати читання “Зоряно-смугастий челендж: мапа має десять пунктів”

(Не) солодке життя. With the Fire on High

Сучасний янг-адалт – особливо американський – штука доволі специфічна. Для таких книжок характерні певна фабульність (чи то навіть схематичність), обов’язкові елементи сюжету, доста типовий психологізм, часто дуже конкретний штиб гумору і не те щоб насправді широке коло залізно-неодмінних для обговорення проблем. Але є одне “але”. Ринок насичується і, щоб посунути численних конкуренток, книжкам вже потрібне дещо, що їх вирізняє поміж десятками й сотнями інших затишно-передбачуваних творів. Якась родзинка. І от іноді трапляються випадки, коли в якійсь одній книжці тих родзинок на цілий кексик стане. Мені нещодавно з однією такою пощастило.

38739562

With the Fire on High на перший погляд схожа на багатьох своїх сестричок за жанром. Головній героїні – випускниці Емоні – треба подолати останні шкільні проблеми, визначитися, чи збирається вона вступати до коледжу і на що може в цьому випадку претендувати, зрозуміти, чого вона хоче насправді (а до чого її підштовхує оточення), ну і визначитися з тим, що їй потрібно від стосунків з красенем-новеньким, а ще – підтримати найкращу подругу і розібратися із сімейними проблемами. Нуднувато? Було б, якби Елізабет Асеведо цим обмежилася. А вона ж додала до стандартного коктейлю кілька цікавих інгредієнтів.

Родзинка перша – “Радощі і прикрощі 17-річної самотньої матері”. Власне, більшість розмов про “На сильному вогні” починається (незрідка – і закінчується) з того, що це роман виховання про школярку, яка не просто завагітніла, а вирішила залишити дитину. Знаючи про це, я від книжки очікувала жорстокої соціалки про бідні квартали та обмежені життєві вибори темношкірих дівчат. Трохи про це в книжці є, але так… помірно. Народження доньки не стало для головної героїні драмою, яка наперед визначила абсолютно все її життя: вона не кидала школу, вона змушена підпрацьовувати, бо в родини сутужно грошима, але близькі її підтримують, наскільки можуть, дехто в школі на неї косо дивиться, але раннє материнство не стає приводом для цькування чи соціальної ізоляції, батько дитини не розчинився в тумані після того, як його батьки запропонували оплатити аборт, а допомагає, чим може, та й сама крихітка Емма справляє враження порівняно подарункової дитини. Власне, в тексті вона відіграє роль радше тригера передчасного дорослішання Емоні, не навколо неї крутиться основний сюжет, він таки не про Емму, а про Емоні. Про її майбутнє.

Родзинка друга – “Теорія чи практика?”. Для головної героїні роману дворічна дитина – це тільки один з приводів всерйоз замислитися над тим, що їй потрібно від життя уже сьогодні. Емоні – напівсирота, дівчину виростила бабуся, яка вже забула про те, що таке життя не для інших (а тепер змушена стати до колиски наступного покоління своїх нащадків), а батько, що після смерті дружини повернувся з США до Пуерто-Рико, в житті майже дорослої доньки присутній дуже епізодично. Саме тому для Емоні сакраментальне випускне питання “Куди вступати?” звучить трохи інакше: “А чи треба вступати взагалі?”. Загалом США до нашого рівня інфляції цінності вищої освіти ще далекувато, але  в підлітковій літературі дедалі частіше проговорюється оцей лихоманковий мотив “Якщо ти не вступиш до крутого коледжу – вважай, життя собі уже зіпсував”. І тут Елізабет Асеведо тихенько каже: “А, може, давайте, подумаємо?”. З одного боку письменниця розповідає про молодих мешканців вчорашнього мігрантського гетто, котрого оце ледь-ледь торкнулася джентрифікація, і для героїв її книжки стати першим в родині поколінням з вищою освітою – це і честь, і виклик, і нічне жахіття. З іншого – деякі герої замислюються над тим, а чи точно ця вища освіта їм потрібна. І життєва ситуація Емоні дозволяє поговорити на цю тему на повен голос. По-перше, в неї мала дитина. По-друге, в неї уже мало грошей, вона не хоче бути залежною від бабусі, і влізти в освітній кредит, який потім треба буде років п’ятнадцять повертати, для неї взагалі не варіант. По-третє, в Емоні є талант. Дуже прикладний талант, з яким можна йти і повноцінно працювати прямо після школи. Тому для неї позірна аксіома “Диплом кишеню не обтяжує” – це гіпотеза, що потребує доказів. Емоні хоче стати шеф-кухарем – і вже робить до того перші кроки.

Продовжувати читання “(Не) солодке життя. With the Fire on High”

Божою волею. (Більш як) Сім книжок про втручання божественного у життя людей

Останнім часом майже все моє читання складає фентезі, а ще комікси – переважно теж фентезійні. На те є свої причини (ключові слова: “замовили огляд”, “обнесла бібліотеку брата”, “відкрила для себе kindle unlim”), а ще є свої наслідки. Наприклад, я вкотре звернула увагу на те, як зі схожими мотивами працюють різні автори. А від уваги до тематичних добірок – пів кроки лишень.

47302504._SX318_

Ідейною спонсоркою цієї добірки є “Академія Аматерасу” Наталії Матолінець – книжка про той самий університет, де свіженькі реінкарнації вчаться опановувати божественну силу, що згадувався в “Гессі. Але про саму “Академію” ми дуже докладно поговоримо згодом – зокрема в офлайні, на київській презентації, а сьогодні – про інші книжки, де так чи інак згадується оця тема: “Як це – бути богами поряд з людьми або ж людьми поряд з богами”. А підемо шляхом від мінімального втручання до масштабної присутності.

40163353._SY475_

Сумовита й чарівна (від слова “чари”) “Дівчинка, яка випила місяць” – це історія про багато що. Про магію та відповідальність за неї, про страх та маніпуляцію суспільної свідомістю, про сім’ю і її значення, а ще про те, як створити світ і майже забути про це. Келлі Барнгілл отримує від мене приз за найліричніше божество, про яке доводилося читати останніми роками. Це справді шикарний персонаж (минулого літа писала про цю книжку докладніше).

Продовжувати читання “Божою волею. (Більш як) Сім книжок про втручання божественного у життя людей”

Графічна пауза. Чарівна шаль та умоглядна Індія

Мій досвід коміксочитання поділяється на кілька умовних колекцій: супергероїка (здається, найменша), фентезі, містика, тревелоги, історично-травматичні, підлітково-ідентифікаційні тощо. Є в цьому щось трохи несподіване, але отак і є: графічні романи про підлітків-мігрантів, що шукають своє місце чи то в новому, чи то в старому світі, трапляються доволі часто. І за одним з таких я полювала мало не два роки.

DSCN9763

Ніді Чанані – доволі відома каліфорнійська художниця-коміксистка. Проте “Пашміна” – це її перший сольний графічний роман. І визначальними для нього є дві риси: автобіографічність та дебютність.

DSCN9773

Головна героїня “Пашміни” – каліфорнійська (я ж казала!) тінейджерка Пріянка, чия мама колись давно приїхала з Індії. Прі не любить, коли її називають на повне ім’я, коли її дражнять в школі, бо вдягається по-бідному,  та коли мама відмовляється ділитися секретами з минулого. Прі любить пиріжки-самоси, малювати комікси та дядька Джатина – маминого давнього друга, котрий грає в житті дівчинки батьківську роль. Але дядечкова дружина несподівано вагітніє і Пріянкине життя летить шкереберть.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Чарівна шаль та умоглядна Індія”

Діти, хащі й комунізм. “Таємниця проклятого лісу”

Після “Таємниці покинутого монастиря” польська письменниця Анна Каньтох отримала добрячий такий кредит моєї читацької довіри. Перша книжка про таємничі пригоди Ніни Панкович була одночасно і дуже-дуже олдскульною: грубезний роман, що спирається на кілька ніжок літературної традиції ХІХ століття (від роману виховання до готики та пригодницької герметики) – і свіжою, як вранішнє сонечко, бо слідує за основними трендами сучасної підліткової літератури – від уваги до психології вчорашньої дитини до вплетених в сюжет емансипаційних моментів. Плюс до всього там ще була небанальна локація – ранньо-соціалістична Польща, з бідністю, суспільною параноєю і спробами вберегти основи ідентичності від комуністичної загрози. Коротше кажучи, перша книжка була у своїй ніші була прекрасною. І друга пішла за нею майже слід в слід, але уже в інший бік.

img_0507

Від завершення попередньої книжки минуло два місяці, і життя Ніни Панкович, на перший погляд, повернулося до звичного русла: родина, навчання, жодних янголів в околицях. Але, по-перше, Ніна все ще відчуває в собі дивну й неприємну силу, контролювати яку дівчина так і не навчилася. По-друге, одного нечудового дня до школи прийшла дивна парочка і забрала Ніну та ще одного хлопака із собою. З батьками домовлено, речі спаковано і от уже нашу героїню, не питаючись згоди, завозять кудись у нетрі Біловезької пущі. А там посеред лісу причаївся дивний табір-Інститут на території колишнього військового об’єкту, у якому ВОНИ (комуністи, хто ж іще) зібрали з усієї країни дітей, які могли контактувати з янголами. Чого ВОНИ хочуть? Що означають коди, що їх присвоюють кожній дитини? Чи можна довіряти симпатичному поручнику Лису – він дуже милий, хоча й комуніст. За що отримують страхітливу “червону картку”? До якого трудового загону пристати, щоб Ніні та її друзям за Маркотами простіше було розкривати навколишні таємниці? Хто ховається в тумані? І що в біса трапилося в поближньому закинутому селі?

Продовжувати читання “Діти, хащі й комунізм. “Таємниця проклятого лісу””

Деви, ще деви і Зміїний Бог. Три орієнтальні фентезі-романи

Після того, як два українські видавництва (КСД та #Книголав, якщо що) майже синхронно анонсували переклади романів Ннеді Окорафор та Томі Адеємі, я видихнула з полегшенням: фентезі з африканським колоритом у нас на ринку вже майже з’явилося, ура! Але потім зітхнула знову: а орієнтальне? Коли буде орієнтальне? Так, щоб і вибір, і різні культури, і міфології побільше? А, може, все ж таки?

А поки чекаємо, розкажу про кілька підліткових (або майже підліткових) романів якраз такого плану. З китайським присмаком, близькосхідним та скаженим міксом кількох культур.

Сирітку Сіфен виховує непривітна тітка. Виховує з єдиною думкою: Сіфен – красуня, така красуня, що може привернути увагу самого імператора. У цьому жорстокому світі красиве личко – це валюта з обмеженим терміном обігу, і вкласти її треба якнайшвидше й якнайвдаліше. Сіфен натомість мріє втекти від осоружної родички разом із коханим. І їй це вдасться – вони переїдуть до столиці, Сіфен потрапить-таки до імператорського двору і постане перед очима найвищої родини. Але трохи не в той спосіб, як  їй колись здавалося. І трохи не з тією метою, як їй колись мріялося. А головне – в усьому цьому зіграє свою роль прадавня магія – і не завжди настільки світла, як колись хотілося.

Ліс тисячі ліхтарів” Джулі Дао стартує приблизно там само, де  багато який янг-адалт про хоробру дівчину з емансипаційними мріями – тільки цього разу з китайсько-японським колоритом. Але зупинятися там, де йому годиться, цей сюжет не збирається. Роман розповідає про чудову дівчину з гарними намірами, яка поступово перетворюється на не аж таку чудову, бо… Бо дуже складно витрусити з голову чужі мрії, під гнітом яких ти виросла. Бо дуже складно не хотіти більшого. Бо дуже складно знайти собі гідне місце, коли здається, що твоє ідеальне вже хтось посів. Бо дуже складно опиратися спокусі. Бо дуже складно уникати природної схильності до магії – навіть такої, що вартує крові, навіть такої, в якій можна розчути шерехи влади проклятого повелителя змій.

Продовжувати читання “Деви, ще деви і Зміїний Бог. Три орієнтальні фентезі-романи”

Графічна пауза. Діккенс з кіберпанком та сестринством

Останнім часом я дещо занедбала “Графічну паузу”, бо комікси і графічні романи траплялися здебільшого boring та booooring. То ж коли відшукала потенційно цікавий новий онгоїнг, то раділа шалено. Не дуже довго, бо це той випадок, коли теорія цікавіша за практику, але теорія – тобто, початкова концепція – там справді ого!

Ідея насправді дуже проста: давайте змішаємо один відомий соціальною нерівністю сетинг з іншим. Вікторіанство з кіберпанком. Додамо впізнавані характери, відголоски актуальних сьогодні політичних проблем, увиразнимо антиутопічні нахили сюжету і приперчимо це все янг-адалтовим пафосом боротьби за все хороше проти всього поганого. І що вийде? У кількох американських та британських авторів та художниць вийшла “Олівія Твіст” – гендер-світч ретелінг роману Діккенса.

42207688

2050 рік, над Лондоном височить мегахмарочос “Вертикальне місто”, де живуть американські багатії, які встигли знищити власний континент. Британці живуть на землі. Колишні британці – нащадки мігрантів – живуть в концентраційних таборах. ot-1

Мігрантські діти ростуть у робітних будинках, підпорядкованих корпораціям (власне, одній). А коли дитині виповнюється вісімнадцять, вона має йти на всі чотири сторони, всі з яких – працювати на ту ж таки корпорацію, тільки тепер добровільно і з піснею. Але сирітка Олівія випадково зустрічає п’яту сторону: злочинне підпілля, учасниці якої можуть допомогти їй врятувати маленького Піпа – іншого сироту з робітні.

Фух! Забагато всього? Ну, так, тут все по-багатому: типова підліткова антиутопія про “Від нас приховують всю правду” невимушено зустрічає Діккенсівську вікторіанську сльозогінку про сиріток-спадкоємців, яких переслідує зле зло – і всі радісно танцюють. Тут є все, про що тільки можна подумати:

Продовжувати читання “Графічна пауза. Діккенс з кіберпанком та сестринством”

Марта і кістки. Перші книжки “Сезону кіноварі”

Є цикли книжок, де кожен твір можна сміливо читати окремо – більшість навіть серійних детективів такі. Є цикли книжок, що колонами підтримують спільну арку, але кожна з них є сюжетно окремішньою. А є цикли книжок, у випадку яких прочитання першого тому може викликати думку: “Як це – уже все? А коли буде далі?”. Я такі цикли не люблю і бува навіть кидаю читати. Але трапляється і таке, що уже друга частина змушує змиритися з дійсністю. Бо саме вона цю художню дійсність визначає. І яскравим прикладом такого циклу, де перша книжка – це “Так, загалом прикольно, але так нечесно!”, а друга – “А, тепер все зрозуміло, ну нарешті!”, для мене став “Сезон кіноварі” Володимира Арєнєва.

Формально це трилогія (колишня дилогія) з ще невиданим третім томом. По-чесному – таки дилогія. Тільки така, де перша книжка розрослася на дві – “Порох із драконових кісток” і “Дитя песиголовців“. І оця спільна книжка настільки чудесно цілісна, що якось перед “Порохом” невдобно.

DSCN8440

Про сюжет: майже-вісімнадцятирічна Марта вчиться у випускному класі, форкає у бік мачухи, яка завела роман, чекає на батька, котрий має повернутися із довгого загадкового відрядження, і, мріючи поїхати вчитися до столиці, підзаробляє собі потроху двома шляхами. Один – цілком законний і навіть соціально схвальний – кураторкою у кількох дитячих гуртках. Інший із законністю та соціальною припустимістю не має нічого спільного. Марту надаремно називають Відьмою, вона вміє знаходити і знешкоджувати токсичні кістки драконів – цінний ресурс для виробництва наркотиків та ще цікавіших речовин. Одного чудового осіннього дня Марта разом із друзями викопує фрагмент щелепи – справжнє багатство! Але скористатися з нього не вийде. По-перше, в Нижньому Ортинську починається облава на наркоторговців. По-друге, з відрядження повертається батько Марти і повертається… зміненим. По-третє, усе місто стрімко змінюється, а за компанію з ним – навіть державна політика і то не лише економічна. А Марта… А Марта просто хоче мінімізувати свої проблеми. Ну, гаразд, ще з’ясувати, що сталося з батьком. Окей-окей, а якщо геть по-чесному, то ще й допомогти симпатичному молодому вчителю. А якщо вже казати з цілковитою відвертістю – ще й дізнатися, звідки приходять химерні сни про далекі краї та неприємні смерті.

Про героїню: з усього, що я останнім часом читала українського й підліткового, Марта Баумгертнер із “Сезону” – мабуть, моя улюблениця. З багатьох причин. Вона трохи старша за середню героїню підліткового фентезі (“Сезон” – це вже чесний янґ-адалт, особливо друга книжка – “Дитя песиголовців“) і іноді навіть здається занадто дорослою як на заявлений вік. Це можна пояснити ситуацією – напівсирітство, складні стосунки зі старшими, все таке, але у другому томі Марта час од часу косячить так, що всі попередні претензії до вікових особливостей знімаю. Марта – жива, яскрава і має цілком впізнаваний і по-своєму передбачуваний характер. Передбачуваність – це взагалі хороша особливість для книжкових героїв, це означає, що образ логічно вибудований.

Продовжувати читання “Марта і кістки. Перші книжки “Сезону кіноварі””

Двічі по п’ять. Темніша й моторошніша версія світу

Останнім часом я щось все більше згадую слова “готика” та “неоготика”. У зізнанні в любові до книжок Джоанн Гарріс згадувала, у пості про “Таємницю покинутого монастирязгадувала, одну книжку ледь прочитала і вже іншу купила… Думаю, слушна нині мить, щоби зробити “Двічі по п’ять” про неоготичні романи. Це, звісно, могло би бути двічі по тридцять, але поки що ділюся лише десяткою похмурих книжок – про старі будинки і ще старіші таємниці, про привидів та кровопивць, про вбивства та інші неподобства, про вади вікторіанства і не тільки – про все те моторошне й незбагненне, що нам подарувала олдскульна література жахів.

DSCN7772

Неоготику я люблю страшенно і обирати поміж варіантів обмежене число книжок дуже складно. Але спробую підібрати із цікавого/улюбленого.

35458733

П’ятірку прочитаного відкриває книжка, через яку я вчора ввечері забула про існування смартфона. “Мовчазні компаньйони” Сари Перселл – це концентрована неоготична історія про проклятий будинок та фамільних… ну, можна сказати, майже привидів. А ще про невдалий магічний ритуал двохсотрічної витримки. І про божевілля. І про сімейне насилля. І про дуже хороброго чорного котика. Але в першу чергу – про мовчазних компаньйонів – людські фігури-обманки, що у XVII столітті були дивної забавкою родом з Голландії, а в XIX-му перетворилися на несподівану небезпеку.

22864137

Другим пунктом в такому списку обов’язково має бути щось із книжок Сари Вотерс, бо у Сари Вотерс неоготичною є більша частина творчості. Але сьогодні перегони виграє оцей варіант – роман про одну добросерду жінку і одну дівчину-медіумку, яку перша героїня навідує у в’язниці. А краще би ні – це ж готика, бігме!

31372130

Третьою має бути одна з небагатьох чесних неоготичних книжок, перекладених українською. Про “Тринадцяту казку” багато хто чув, вона про молоду жінку, який випадає рідкісна удача – почути правдешню історію життя відомої письменниці. От тільки правда – це… гнучке поняття. І іноді – аж занадто небезпечне.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Темніша й моторошніша версія світу”

Янголи не те, чим здаються. “Таємниця покинутого монастиря”

Підвищені казкові потреби, про які я вже була згадувала, призвели до того, що протягом останніх тижнів я не читаю майже нічого, що не було би підлітковим фентезі (навіть якщо це фентезі прикидається кіберпанковою фантастикою). Результати в такого режиму трохи неоднозначні. Над деякими книжками я сумно зітхаю: “Шкода, що мені давно не п’ятнадцять, тоді, може, справді сподобалося”. А от інші – навпаки – виразно нагадують, як це – читати ледве не з ліхтариком, бо несила відірватися. Сьогодні розкажу якраз про таку книжку.

DSC_1093

Невдовзі після завершення Другої світової війни з неба над Польщею почали падати янголи. “Мають, мабуть, врятувати Польщу від безбожних комуністів” – вирішили люди і призвичаїлися до нової реальності, в якій крилатих гостей треба переховувати від чорних воронків. Минуло кілька років, і з одним з таких янголів зустрілася тринадцятирічна Ніна. Чарівна істота повідомила дівчині, що вона дуже хороша (сама Ніна в цьому, правда, трохи сумнівається) і має поїхати до маленького потаємного містечка та оселитися там у покинутому монастирі разом з групою інших підлітків. Отак десь починаються численні фентезійні твори про Обраних, і роман Анни Каньтох – не виключення. Тільки тут героям майже одразу повідомляють: янголи пильнують, діти, бо Обранець серед вас один. Ви поки тут походіть, порозважайтеся, літо ж надворі. А що посеред саду дивні мертві дерева ростуть, містяни ледь пригадують, що десь там поряд монастир існує, а у підвалі зачинене something nasty – то ви на те уваги не звертайте, все гаразд. Головне – вірте нам. Але Ніна – дівчинка розумна, спостережлива й не чужа фантазії. І їй однакового складно і не звертати увагу, і беззастережно вірити.

Ого. “Таємницю покинутого монастиря” мені порекламувала людина, чиєму смаку я довіряю, але я все одно не чекала, що підліткова книжка мені аж так сподобається. Ні-ні, вона не є якимсь ідеальним читанням (більше того, польська письменниця торкається кількох настільки дражливих тем, що їх можна сміливо зарахувати до болючих), але кілька моментів з легкістю завоювали мою перегодовану фентезятинкою прихильність.

Продовжувати читання “Янголи не те, чим здаються. “Таємниця покинутого монастиря””

Ліс продовжує свій наступ. Казкові Румунія та Молдова заморських письменниць

Топос чарівного лісу продовжує свою переможну ходу янґ-адалтовим фентезі та моїм читацьким списком. Німецький ліс з гоблінами, “литовський” ліс з крижаними ельфами, китайський ліс з ліхтариками – більше-більше лісів всім богам літературних лісів! І що вони екзотичніші – то краще. До орієнтальних чарівних лісів я вже якось звикла. А от експансія англомовного підліткового фентезі в бік Центральної та Східної Європи поки що продовжує дивувати. Настільки дивувати, що не можу не ділитися. Про Spinning Silver (це те, де казкова Литва та крижані ельфи) вже двійко місяців тому розповідала, а нині розповім про дві інші книжки – в чомусь дуже схожі, а в іншому – неймовірно різні. Але обидві вони написані авторками з англомовних країн. Обидві є переказами відомих сюжетів. Історії в обох крутяться навколо сестринських стосунків. І в обох у ролі екзотики виступає Східна Європа. Тільки в одному випадку ця екзотика барвиста і приваблива, а в іншому – незбагненна, неприємна, а подеколи – ще й смертельно небезпечна.

13929

Роман австралійської фентезістки Джулієт Марільєр, судячи з усього (а ще – з післямови) виріс із великого захоплення природою Трансільванії і румунським фольклором. Власне, не лише румунським, адже у “Танцях древнього лісу” письменниця переповідає по-своєму кілька казок братів Грімм, починаючи із “Дванадцяти принцес, що танцюють“. Тільки “принцес” в її книжці лише п’ять і вони є дочками румунського купця, які знайшли спосіб щомісяця потрапляти до чарівного виміру ельфійських балів.

Продовжувати читання “Ліс продовжує свій наступ. Казкові Румунія та Молдова заморських письменниць”

Girl Power юної авантюристки. “Щира шахрайка”

Серед усіх можливих варіацій на тему підліткової літератури найскладніші почуття у мене викликають янґ-адалтові трилери. Книжки про проблеми підліткового життя, підліткові любовні, пригодницькі, фантастичні, фентезійні романи – з цим всім жодних проблем. Підліткові горори? Тисячі їх. Історичні романи про героїв-підлітків? Уже складніше, але чому й ні. Підліткові детективи? Та можна й дитячі, Енід Блайтон вже скільки десятиліть тому гарантувала це. А з трилерами важче. Бо такі, де підлітки виступають жертвами, надто легко можуть перетвориться на жестячкове еспло про те, як катують вчорашніх дітей, – бо цих вчорашніх дітей дуже просто й зручно об’єктивізувати. Натомість трилери, де підлітки виступають еммм… найактивнішою стороною діла – це вже щось трохи занадто, це вже межує з незручними відкриттями, навроді жорстокості хлопчаків з “Володаря мух“, про це й думати зайвий раз якось нецейво… А тепер давайте трохи ускладнимо завдання. Оця жорстока й непередбачувана стихія… точно має бути хлопчаком?

Американська письменниця Емілі Локгарт відома у нас завдяки “Ми були брехунами” – підлітковому літньому трилеру, прищепленому до дерева родинної саги. В другій виданій українською книжці вона загалом зберігає рецепт попередньої. “Щира шахрайка” – це теж про літній відпочинок багатеньких підлітків із сімейними проблемами та їхню подругу з нижчого класу (так, цього разу це дівчина). І тут теж є простір для саспенсу та копирсання в тому, що ж сталося насправді. Але цього разу авторка йде далі. Вона не лише зосереджується на суб’єктності маргінальнішої з головних героїнь. Вона виписує їй карт-бланш – дитино, розважайся на повну. І дитина розважиться.

DSCN6547

Вісімнадцятилітня Джул переїжджає до Нью-Йорка і перебивається на дрібних роботах (іноді навіть не під своїм іменем). Обслуговуючи прийняття в дорогій приватній школі, вона випадково знайомиться із багатою жінкою, яка помилково вважає її за подругу своєї доньки. Імоджен трохи відбилася від рук і родини, і хтось має її переконати, що час повертатися із курортного раю-небуття додому. Чому б оце Джул це не зробити, в них же колись були такі гарні стосунки? А дійсно, чому? Джул звикла до думки, що дівчині в цьому житті треба за себе боротися в будь-який спосіб. І стати ідеальною подругою для багатої спадкоємиці – це ще й ненайгірше, що може чекати попереду. Найгірше буде значно-значно цікавішим.

Джул прочитала дві книги про сиріт, які Іммі поклала на нічний столик, і геть усе, що Іммі приносила їй. Вона запам’ятовувала винні та сирні етикетки, уривки з романів, рецепти. Вона була милою з Форрестом. Відчайдушною, але готовою догодити, феміністкою, але жіночною, сповненою гніву, але приязною, чітко виражала свої думки, але не занадто самовпевнено.

Продовжувати читання “Girl Power юної авантюристки. “Щира шахрайка””